Вхід на сайт


Реєстрація на сайті


Нариси

Коментарів: 0

Опубліковано: 03.12.2013 13:05

НАРОДЖЕНА У ПОВСТАНСЬКІЙ КРИЇВЦІ

На фото: Віднайдена родина: троюрідні сестри Ярослава Калиновська (ліворуч) та Любов Храновська біля могили родичам, загиблим за волю України.

Про долю своїх батьків, які воювали в УПА і, щоб не потрапити живими до рук ворогів, застрелились, Ярослава Калиновська дізналась уже в зрілому віці
     
     Василь УЛІЦЬКИЙ
     
     ЗАРАДИ БОРОТЬБИ ПОПРОЩАЛИСЬ ІЗ ДОНЬКОЮ

     Приблизно восени 1948 року у Зіновія та Надії народилась донька. Мусимо казати «приблизно», бо випало їй з'явитись на світ не у панському палаці чи сільській хаті, а у темній повстанській криївці, тож точної дати народження Ярослави не знає ніхто. Доля була суворою до дитини упівців з перших хвилин її життя, і відміряла маленькій Ярославі лічені дні, коли вона могла насолоджуватись теплом рідних материнських рук. Перебувати у підпіллі з немовлям подружжя не могло, треба було розлучатись...
     Сцена прощання батьків зі своєю дитиною варта була б пера найбільших поетів світу: батько, як міг, акуратно торкнувся гострим ножем подушечки мізинця немовляти, а мати, витерши сльози, зняла з дитячого пальчика краплину крові і піднесла до свого серця:
     — Щоб моя кровиночка завжди була зі мною...
     Це було перше прощання Ярослави зі своєму мамою (тою, яка народила). Мине небагато часу і її силоміць розлучать і з її другою мамою (тою, яка взяла на виховання).
     Дівчинка народилась у криївці родини Поленчуків у селі Риковичі Іваничівського району. І Катерина Поленчук, у якої вже було дві доньки, видала Ярославу за свою дитину. Навіть зробила свідоцтво про те, що батьки Ярослави — Поленчук Катерина та Поленчук Андрій. Але спокій у родині тривав недовго: вже 1950-ого року «органи» видали довідку, що «Поленчук Ярослава родителей не имеет».
     Проговорилась одна з доньок Катерини Поленчук Ніна, яка зустрічалась із хлопцем-східняком. Кара за повстанську дитину була жорстокою: матір і двох її доньок вивезли до Сибіру (батько на той час уже помер), де в мерзлій землі знайшли останній спочинок мільйони українців. З Поленчуків назад згодом теж повернулась лише одна з доньок — Стефанія. А малу Ярославу енкаведисти мусили забирати-виривати від її названої мами під розпачливі крики неньки і відчайдушний плач самої дитини. Дівчинку віддали у Ківерці в дитбудинок. Але й зараз, тепер уже киянка Ярослава Калиновська, яка доглядає у столиці свою уже третю маму, не може до кінця позбутись легкого заїкання, яке тягнеться з тих трагічних волинських подій...
     РОЗСТРІЛЯНЕ КОХАННЯ
     Про непросту долю Ярослави, яка тільки у зрілому віці дізналась правду про своє походження, ми ще згадаємо, але давайте повернемось до її рідних батьків — керівника Володимир-Волинського проводу ОУН Зіновія Самчука із села Садів Луцького району та його дружини Надії Хвещук (коли вона пішла у підпілля, то взяла інше прізвище — Панасюк) із села Зимне Володимир-Волинського району. Після народження дитини вони продовжували підпільну боротьбу. Колись Надія дала клятву відомстити за своїх братів і не відступала від неї.
     У 1941 році радянські «визволителі» у Володимир-Волинській тюрмі закатували двох її рідних братів — студента-гімназиста Івана та старшого від нього Федора, у якого була маленька дитина. Такий «вирок» вони заслужили у нової влади за листівки, які Іван привіз із Сокальської гімназії. Родичам довелось впізнавати братів по одягу, це було важко зробити, бо ув'язнених дуже катували. В Івана був вирваний язик, йому живцем варили ноги.
     — Коли після приходу німців відкрили тюрми НКВС, моя бабуся теж пішла на упізнання і, побачивши знаряддя тортур, знепритомніла, — розповідає Любов Храновська з Володимира-Волинського, для якої загиблі брати були двоюрідними дядьками.
     Ще один із чотирьох братів Надії Хвещук — Андрон — теж пішов в УПА і загинув у бою з німцями під Свинарином. Четвертий — Трохим — очевидно, знайшов смерть у польській армії. Надя воювала найдовше. Останній день її земного життя випав на 30 вересня 1949 року — день Віри, Надії та Любові. Хтось з поранених повстанців під тортурами видав її з чоловіком схованку. Їх оточили і наказали здатись. Відповіддю на це стали два глухі постріли під землею. Щоб не потрапити в руки карателів, Надія та Зіновій застрелились...
     Можливо, в останні секунди свого життя Надія та Зіновій думали про Ярославу, свою кровинку, просили Бога, щоб ангели Надії, Віри і Любові були прихильними до їхньої єдиної дитини й вберегли її...
     ЗА УКРАЇНУ ПОЛЯГЛА УСЯ СІМ'Я
     Через десятки років після цих подій відомий на Волині краєзнавець Ярослав Царук, який дізнався про трагічну долю цього подружжя із архівів КДБ, з фотографією Надії Хвещук приїхав у село Хорів Локачинського району, де у бункері вони закінчили своє земне життя. Дослідник показав знімок старенькому Федорові Петруку, і той... заходився плачем, виціловуючи фотографію: «Це вона, наша красунечка, це вона, наша кралечка...»
     — Я усе добре пам'ятаю. Вони пострілялись у бункері мого сусіда і кума Євгена Доскоча, — сказав тоді зворушений Федір Петрук. — А до того вони цілий рік жили у мене у схроні. Того ж 1949 року Євгена Доскоча та його дружину Ірину, у яких була криївка, засудили на 10 років...
     Ніхто не знає, де покояться тіла Надії та Зіновія. Сталіністи мали багато способів, як відбирати людську пам'ять, і один із них — знищення могил.
     У 1944 році, коли німців погнали на захід, «другі совєти» заходились руйнувати могили борців за волю України. Так вони вчинили і з могилою, в якій були поховані брати Наді, що їх вбили у Володимир-Волинській тюрмі. Могилу наказали підірвати. Кістки розлетілись у різні боки, а на місці вирви селян змусили викидати сміття.
     — Але наша сім'я завжди пам'ятала місце, де була могила Івана та Федора, — продовжує Любов Храновська. — Ми приходили туди і моя бабуся зверталась до мене: «Поклади, Любочко, у це зіллячко крашанку», або: «Давай залишимо тут пасочку». А інколи, коли поблизу не було нікого, бабуся починала ридати: «Ой, мої голуби сиві, мої хлопчики, розкидані ваші кісточки...». Коли бабуся померла, на це місце ми стали приходити вже з мамою. І мені у ті радянські часи у сім'ї чомусь не боялись говорити, що ось тут лежать мої дядьки, які загинули за Україну. Не було для мене таємницею і те, за яким одвірком у хаті ми ховали їхні фотографії.
     У 2002 році могилу, у якій лежать Федір та Іван Хвещуки, відновили. Але під написом «Полягли за волю України» — ще чотири прізвища: Надії Хвещук, її чоловіка — Зіновія Самчука, брата Андрона Хвещука і Харитини Хвещук — матері п'ятьох дітей, четверо з яких загинули в УПА. Залишившись самотньою, вона вирішила піти на пошуки п'ятого сина, Трохима, який воював у польській армії, і, можливо, ще десь був живий. Згорьована мати подалась у Польщу й там її слід загубився.
     ВІДНАЙДЕНА РІДНЯ
     Тут саме час повернутись до Ярослави, доньки Надії та Зіновія. Тоді, у 2002-ому, вона уже була на відкритті символічного пам'ятника її батькам. Але про своїх батька і матір Ярослава Калиновська дізналась уже в зрілому віці, після проголошення Незалежності. Так само ніхто з волинської рідні довгі десятиріччя нічого не знав і про її існування.
     — Вірите чи ні, але якось я потрапила до гадалки, і та сказала, що скоро я знайду родичку, про існування якої навіть не здогадуюсь, — розповідає Любов Храновська. — Родина не повірила, але десь через рік після цього я була у Загорові, де відзначали річницю бою УПА з німцями, і до мене підходить Ярослав Царук: «Валідол маєш?» — «А треба?» — «Певно, знадобиться». Він підвів до нас Христину Юндак із Нового Загорова, яка, як виявилось, була у Сибіру разом із Катериною Поленчук, другою мамою Ярослави: «Знаєте, що у Наді та Зіновія була дочка? Була і є»...
     Ярославу удочерила киянка Валерія Калиновська, яка у 50-х роках перебувала на Волині на практиці. Одразу із здобуттям Незалежності Ярослава почала активно шукати правду про своїх батьків. Побувала в архіві, вивчила їхню справу, каже, що могла годинами сидіти і вдивлятись у фото рідних тата і мами, впізнавала у собі їхні риси. Приїхала на Волинь, щоб побачити місця, де вони воювали і де загинули. На місці тої криївки тепер було поле, росла кукурудза, росла на землі, яку скропили кров'ю її мати і батько. Рвала качани кукурудзи і пригортала їх до себе, наче рідні. Не залишила їх на місці, а забрала із собою у Київ, щоб мати щось на пам'ять про маму і тата...
     На якомусь етапі пошуків Ярославі Калиновській судилось зустрітись із краєзнавцем Ярославом Царуком, який теж паралельно «копав» цю історію, і вже спільно вони відтворили мозаїку подій тих часів. Не забарилась і перша зустріч зі своєю, досі незнаною, волинською ріднею як з боку батька, так і з боку матері. Виявилось, що у її батька Зіновія було 10 братів та сестер, більшість з яких теж перебувала в ОУН та УПА. Двох братів розстріляли у Луцькій тюрмі, ще чотирьох родичів вивезли в Сибір. Хоч рідня сильно порідшала, але першого разу, коли пані Ярослава приїздила на Волинь, вона відвідала родичів за дев'ятьма адресами. Її прийняли за свою. Були сльози, були довгі розмови. На Волині киянка гостювала і по кілька тижнів. Щоправда, востаннє була давненько, бо мусить доглядати за своєю третьою мамою, якій уже 101 рік.
     — Пригадую, коли Ярослава вперше зайшла до хати, то моя мама тільки скрикнула: «Ой, Надя воскресла!», — такі вони були схожі — і зомліла, — згадує Любов Храновська, троюрідна сестра Ярослави.
     — Раніше я любила щороку їздити в Крим, — каже пані Ярослава. — А тепер у мене інший маршрут — Волинь, тягне до віднайденої рідні.
     — Ми дуже часто говоримо із сестричкою по телефону, — продовжує Любов Храновська. — Обговорюємо і сімейні справи, і політичні. Й не раз казали: стільки людей постраждало за Україну, стільки полягло, а ми зараз так легко усе віддаємо. Ніби є Україна, але не наша. Не дає спокою: якою ж буде та Україна, куди піде?..

Коментарі

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Залиште своє повідомлення




Календар

Березень 2024
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Лютий   Квітень »
    
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31

Історичні дати

Сьогодні: відділ УПА розбив табір полонених в Ковелі і тюрму. Визволено багато полонених. 81 рік

Відео-архів

© 2013. Всі матеріали на сайті належать автору і охороняються законом про авторські права.