Вхід на сайт


Реєстрація на сайті


Нариси

Коментарів: 1

Опубліковано: 03.02.2015 12:10

ВОЛИНСЬКА ТРАГЕДІЯ 1943 РОКУ. ПРИЧИНИ І НАСЛІДКИ

В iсторiї нашого народу є чимало подiй, якi до цього часу не отримали об’єктивної оцiнки. До них належить Волинська трагедiя 1943 року. У липнi ми вiдзначатимемо її 70-ту рiчницю. Хотiлося б, щоб врештi-решт у нас виробилася своя державницька позицiя щодо цих подiй i щоб ми разом iз нашими польськими друзями усунули всi непорозумiння.


Валентин ЯБЛОНСЬКИЙ


  Я народився у 1930 р. на Волинi поблизу Берестечка за довоєнної Польщi, разом зi своїми земляками вiдчув на собi силу чотирьох полiтичних режимiв — довоєнної Польщi, перших совєтiв, нiмецької окупацiї i радянського повоєнного порядку — i маю право висловити свою думку щодо цiєї проблеми.

  Волинь — це давньоруська iсторична область, що охоплювала сучаснi Волинську та Рiвненську областi, захiдну частину Житомирської та пiвнiчну частину Тернопiльської i Хмельницької областей, але в силу iсторичних обставин її землi разом iз пiвденною частиною Берестейської областi Бiлорусi тривалий час перебували у складi Польщi. Це було закладено окремими польськими магнатами та їх приспiшниками в мiф про належнiсть цих земель Польщi, тодi як усi волиняки пам’ятали про своє корiння.

  Ідея землi, власностi на неї виявилася основною причиною Волинської трагедiї, як i подiї  1920-1930-х рокiв, пам’ять про якi мiцно закарбувалася в свiдомостi українцiв. Зупинимося коротко на них.

  Польща була союзником УНР у боротьбi з бiльшовиками на останньому етапi нацiонально-визвольних змагань 1917-1921 рокiв, за що УНР погодилася на передачу Польщi значної частини етнiчних українських земель (Волинь, Галичина, Лемкiвщина, Надсяння, Холмщина, Пiдляшшя, Берестейщина), внаслiдок чого українцi, всупереч своїй волi, стали громадянами чужої держави.

  Програвши визвольнi змагання, армiя УНР перейшла на територiю свого союзника (Польщi), яка її тут же зрадила — роззброїла, iнтернувала в табори, а Петлюрi з часом запропонувала залишити Польщу, бо вона вже пiдписала договiр iз бiльшовиками.

  Уся полiтика вiдновленої Польщi тепер була скерована на як найшвидше iнтегрування українських земель до складу польської держави.  Незважаючи на обмеженiсть земельних ресурсiв Волинi, сюди стали переселяти «осадникiв» — 200 тисяч ветеранiв вiйни i просто польських селян, яким надали на пiльгових умовах землю серед українського етнiчного масиву.

  У пiдписанiй з Петлюрою конвенцiї та Ризькому договорi 1923 р. Польща присягла надати автономiю ново придбаним українським землям, проте вона навпаки розпочала iнтенсивну полонiзацiю краю. Якщо в 1918 роцi на Захiднiй Українi було 3600 українських шкiл, то за польського режиму їхня кiлькiсть зменшилась до 461, а в 1936 р. — до 11. У результатi бiльша частина українського населення Волинського воєводства в тридцятих роках була неписьменною. З наявних на Холмщинi 389 українських церков у 1937 роцi залишилася тiльки 51.

  Закономiрно, українцi вважали подiбнi дiї незаконними, тому мiж ними та польською адмiнiстрацiєю iснувало «взаємне невизнання».

  Пiсля вчиненого у 1926 роцi Ю.Пiлсудським державного перевороту тут установився авторитарний режим, полiтичну опозицiю стали переслiдувати як правовими, так i силовими методами, парламент було розпущено, заарештували най активнiших дiячiв опозицiї, українських депутатiв сейму посадили пiд домашнiй арешт. Було заарештовано понад двi тисячi українцiв, спалено близько 500 будинкiв, майже кожний третiй отримав тривалi термiни ув’язнення.

  Та найжорстокiшою подiєю стала акцiя так званої пацифiкацiї — насильницького умиротворення нацменшин iз використанням каральних органiв: у 800 українських сiл було введено пiдроздiли полiцiї та кавалерiї, якi, застосовуючи принцип колективної вiдповiдальностi, руйнували осередки українських громад i читальнi, конфiсковували майно та продукти, фiзично карали тих, хто протестував. Акцiя мала брутальний характер. Людей жахливо били, було багато смертельних випадкiв.

  Актом помсти за «пацифiкацiю» стало вбивство 15 червня 1934 року бойовиком ОУН Григорiєм Мацейком мiнiстра внутрiшнiх справ Польщi Бронiслава Перацького. У вiдповiдь на це президент Польщi Мосцiцький видав розпорядження про створення концентрацiйного табору для полiтичних в’язнiв у мiстi Береза Картузька на Берестейщинi у будiвлях колишнього монастиря росiйської православної Церкви.

  З 1932-го по середину 1934 р. через польськi тюрми пройшло 111 174 українцiв. Закатовано 8 073 в’язнiв. Вбито без суду i слiдства 734 особи, засуджено до страти 257 осiб.

  Сiллю в оцi польської полiцiї були Козацькi могили пiд Берестечком, цей своєрiдний пантеон козацької слави. З кожним роком влада посилювала заборони щодо вiдзначення рiчницi Берестецької битви, та кожної дев’ятої п’ятницi по Великоднi тисячi українцiв збиралися тут i в нацiональному стилi вшановували свiтлу пам’ять полеглих козакiв.

  До згаданих подiй додалася ще одна. У 1939 роцi, коли виникла загроза iснуванню молодiй Карпатськiй Українi, на заклик Президента А.Волошина «До зброї», потягнулася молодь з iнших країн, у тому числi i з Захiдної України, але сили були нерiвними, Карпатська Україна боротьбу програла. Здобувши перемогу, угорське командування передало частину полонених воякiв полякам, i тi розстрiляли їх на Верецькому перевалi Карпат. Ця звiстка боляче вiдiзвалася у серцях українцiв.

  Усе це разом взяте мiцно закарбовувалося у пам’ятi волинян. Воно не могло забутися, щезнути безслiдно. Воно стало пiдрунтям Волинської трагедiї.

  У вереснi 1939 р. Нiмеччина, а за нею i СРСР, напали на Польщу. Розпочалася Друга свiтова вiйна, що було сприйнято частиною українського населення як справедлива кара за репресивну полiтику польського уряду. Проте дiї енкаведистiв у Захiднiй Українi виявилися не менш жорстокими: арешти й вивезення до Сибiру, нацiоналiзацiя промисловостi та майна багатих людей, запровадження колгоспного ладу. Коли через неповних два роки на Радянський Союз напала Нiмеччина i громадськi активiсти, вiдкривши дверi тюрем, побачили в них гори трупiв i море кровi, обуренню людей не було меж. Навiть тi, хто симпатизував чи був нейтральним щодо радянської влади, тепер стали її ворогами.

  А на Холмщинi, Пiдляшшi та Засяннi, що залишилися за кордоном, польсько-українське протиборство не припинялося. Загони ОУН, ввiйшовши з нiмцями до Львова, не гаючи часу проголосили 30 червня 1941 року Акт вiдновлення Української держави, у звiльнених населених пунктах стали створюватися українськi управи та українська полiцiя. Нiмецьке командування, не домiгшись вiд ОУН скасування Акта, заарештувало Провiд проголошеної Української держави й вiдправило його в концтабiр, а 25 листопада 1941 р. гестапо видало таємний наказ про знищення прихильникiв С.Бандери.

  25 липня 1941 р. польський емiграцiйний уряд у Лондонi домовився з московським керiвництвом про спiвробiтництво (пакт Сiкорського-Майського), пiсля чого втратив свою силу пакт Рiббентропа-Молотова i поляки знов набували право на Волинь. Це був ще один «удар в спину волинян».

  А нiмецьке командування вiдверто проводило свою окупацiйну лiнiю. Так, шеф нiмецької служби безпеки Люблiн-ського дистрикту О.Глобоснiк задумав створити на територiї Замойського повiту зразкову нiмецьку колонiю. Для цього зi 116 населених пунктiв вирiшив виселити польських селян, звiльнивши мiсце для нiмцiв, а навколо колонiї у залишених польських садибах розмiстити українських селян, яких вигнали зi своїх домiвок. До переселенської акцiї, поряд iз нiмцями, було залучено українську полiцiю, що викликало спротив серед полякiв, жертвами чого стали двi тисячi українцiв. Подiбного iсторiя не знала.

  Маси українських втiкачiв потягнулися через р. Захiдний Буг на Волинь. Поряд iз цим гiтлерiвцi почали прискорено передислоковувати на Волинь iз Генерального Губернаторства батальйони польської полiцiї та жандармерiї i залучати їх до силового збирання натурального податку з українських сiл. У цiй ситуацiї українська полiцiя почала перебазовуватися в лiси, ставши ядром УПА.

  Образливою для українцiв була «чистка» нацистами в 1942-му — на початку 1943 р. адмiнiстративних установ Волинi вiд «ненадiйного» українського елементу i замiна їх поляками. З часом їх разом iз польською полiцiєю стали залучати до нiмецьких операцiй проти українцiв. Крайовий провiд ОУН звернувся до польського населення iз закликом задуматися, не допомагати нiмцям проводити їхню бандитську роботу, бо iнакше гнiв українцiв може бути спрямований проти тих полякiв, якi мешкають на українських землях. На жаль, це звернення не було почуте.

  У 1942 р. на територiю Волинi стали проникати з Бiлорусiї червонi партизани. Зустрiвши неприязне ставлення до себе українцiв, вони переорiєнтувалися на польськi села i колонiї. Частина полякiв навiть приєдналася до них i почала разом iз ними проводити диверсiйну роботу серед українцiв. У цiй ситуацiї українське пiдпiлля розповсюдило серед польського населення листiвки, в яких викривало злочини бiльшовизму, зокрема вивезення польських родин до Сибiру, розстрiли польських офiцерiв у Катинi. Це дещо остудило ситуацiю. Щоб загострити польсько-українське протистояння, червонi партизани стали нападати на польськi села, замаскувавшись пiд УПА, причому робили вони це з вишуканою жорстокiстю, не залишаючи пiсля себе свiдкiв.

  Маловiдомим залишається факт, що з переходом у лiси колишньої української полiцiї разом iз ними сюди проникли агенти нiмецьких спецслужб, а також замаскованi енкаведисти, що в певнiй мiрi позначилося на дiях ще не змiцнiлої УПА. До цього часу невiдомо, хто саме поширив серед полякiв чутки, що на Великдень українцi планують провести повсюдне знищення полякiв. Хоча це суперечило шанобливому ставленню українцiв до релiгiйних свят, особливо до Рiздва та Великодня, проте чутки спрацювали. Польськi селяни почали масово втiкати до мiст, мiстечок i бiльших сiл, йшли на службу до нiмецької полiцiї й разом iз нею нападали на українськi села. У вiдповiдь вiдбулися антипольськi виступи в Сарненському та Костопiльському районах Рiвненської областi, i поступово ареал протиборств поширювався.

  Апогею українсько-польське протистояння сягнуло влiтку 1943 р., коли польським селам було запропоновано в категоричнiй формi «вибратися за Буг або Сян», а керiвництво АК зобов'язало всiх полякiв залишатися на мiсцi свого довоєнного проживання. До кiнця 1943 р.уся Волинь стала мiсцем десяткiв тисяч трагедiй.

  Митрополит Андрей Шептицький, оцiнюючи критичнiсть ситуацiї, звернувся до римсько-католицького єпископа Твардовського з пропозицiєю видати спiльне звернення iєрархiв до вiруючих обох церков з вимогою припинити кровопролиття. Та вiрний державнiй польськiй полiтицi Твардовський вiдмовився, пославшись на невтручання Церкви у полiтичнi справи.

  Не вважаючи потрiбним наводити приклади окремих протистоянь, пiдкреслю лише, що в 1944 роцi вони перекинулися i на Галичину, а в 1945-1946 рр. — на Засяння й тривали до 1947 р., коли польський та радянський тоталiтарнi комунiстичнi режими зробили спробу розв'язати їх притаманним бiльшовизму радикальним, «хiрургiчним» методом — взаємною депортацiєю полякiв та українцiв iз мiсць їхнього того часного проживання, що стало ще однiєю трагедiєю для обох народiв.

  Пiдсумком трагiчного народовбивства стали величезнi людськi жертви i матерiальнi втрати з обох бокiв. Окремi польськi iсторики стверджують, що загинуло до 100 тис. полякiв i 25-30 тис.українцiв. Українськi вченi наводять скромнiшi цифри втрат — 35 i 15 тис., або й взагалi 12 та 5 тис.

  Зазначимо ще раз, що на Волинi 1943 р.обидва народи стали жертвами уже сформованих iсторичних обставин та стереотипiв, незваженої полiтики керiвникiв окупацiйних режимiв, анархiї та хаосу, жертвами небачених досi пiдступних провокацiй, вчинених нацистами та бiльшовиками.

  Прикро, що в Польщi впродовж низки рокiв друкуються книги й статтi, якi перекладають усю вину за Волинськут рагедiю лише на українцiв. Так, вроцлавський римо-католицький єпископ Вiнценти Урбан, вдаючись до опису подiй, якi вiн нiбито бачив або про якi чув iз бiльш чи менш надiйних джерел,дозволив собi недопустимi узагальнення подiбного типу: «Не було на Волинi жодного села, де б не мордували полякiв рафiнованим способом. Обдирали бритвами шкiру з обличчя, палили живцем, заганяли дубовi кiлки помiж ребра, рiзали пилкою». Головне, автор не наводить назви нi одного села, нi одного прiзвища поляка, над якими зробили таку наругу. Це вже вiд лукавого.

  Інший автор — тележурналiст Єжи Янiцький — дозволив собi ще бiльшу фантазiю: «…Митрополит Андрей Шептицький …благословляв сокири й дерев’янi пилки, якi були зброєю в братовбивчiй рiзанинi на цiлому Подiллi i Волинi».

  Як це зрозумiти? Звiдки така iнформацiя i з якою метою роздмухують цей вогонь? Якщо українцi, за висловлюванням авторiв, «рiзуни», то чому до цього часу жоден iз цих рiзунiв не на фантазував таких самих польських злодiянь? Адже у вiйнi бувають жертви з обох сторiн. Україна з болем пережила цi жертви, проте в Українi немає i не було видано антипольських книг. Нiколи не було часописiв, що розпалюють ворожнечу проти Польщi.    

  Значну роботу провiв волинський дослiдник Я.Царук. Об’їздивши на велосипедi 97 сiл (на якi посилаються польськi автори), вiн спiвставив «польськi» данi зi своїми i жахнувся їх страшнiй не вiдповiдностi. Так, за даними польських дослiдникiв у селах Володимир-Волинського району було вбито поляками лише 80 українцiв, а за матерiалами дослiджень Я.Царука — 1454, причому вiн установив прiзвища 1244 iз них. Якщо йдеться про польськi жертви, то,за даними польської статистики, «з рук українських нацiоналiстiв» загинуло1915 полякiв, а за даними Я.Царука — 430осiб. Крiм того, вiн встановив, що на територiї Володимирщини першими були напади на українськi села польсько-нiмецької полiцiї, а напади українцiв на польськi села були вiдплатними.

  Ще одним прикладом фальсифiкацiї може бути книга Юзефа Туровського та Владислава Сємашка «Злочини українських нацiоналiстiв, вчиненi щодо польського населення Волинi у 1939-1945роках», в якiй описано: «13 серпня 1943року в селi Малин Дубенського повiту за допомогу радянським партизанам (Ковпаку) живцем спалено у Церквi й школi 503 особи — полякiв i чехiв».

  Спростовуючи цей наклеп, М.Сивiцький наводить виписку iз щоденника священика М.Федорчука з села Романiв (що сусiдує з Малином), згiдно зякою, «…до Малина прибули нiмцi й поляки i наказали всiм чоловiкам зiбратись у залi, а жiнкам i дiтям сховатись у стодолах i сараях… Коли всi зiбрались, нiмцi закрили зал i почали кидати гранати у вiкна… Зал загорiвся, i всi чоловiки загинули. З жiнками i дiтьми зробили те саме… У варварський спосiб там знищили 600-700 чехiв… Українських селян намовили, щоб вони пiшли до Церкви. Коли люди зайшли у Церкву, її зачинилиi пiдпалили… Отже, нема вже Малина, нема чехiв, нема українцiв».

  Тобто тут не загинув нi один поляк. То для чого ця фальш?

  У кожного, як бачимо, своя правда. Уся справа в тому, що поляки вважали Захiдну Україну своєю територiєю i намагалися пiдтвердити це вогнем, мечем i добутою таким чином ПРАВДОЮ, а українцi пiдтверджували свою приналежнiсть до рiдної землi своїм життям, своєю вiрою i своєю ПРАВДОЮ.

"Шлях перемоги" від 24 квітня 2013 року

Коментарі


  • 0
    Подорожній

    03.05.2018 22:14

    З'явився український документальний фільм у двох частинах про Волинську трагедію під назвою - "ЛУКАВЕ ЛЮДОБУЙСТВО". Він спроба історично правдивого дослідження трагічних подій 1943 року на Волині. Переглянути фільм можна тут: - частина перша фільму - https://youtu.be/r7gvee5ImU0 - частина друга фільму - https://youtu.be/4hx-N_VGJrs

Залиште своє повідомлення




Календар

Листопад 2021
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Жовтень   Грудень »
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
     

Історичні дати

Сьогодні: Львівському журналі «Зоря» вперше вийшов друком вірш 13 — річної Лесі Українки «Конвалія». 137 років

Відео-архів

© 2013. Всі матеріали на сайті належать автору і охороняються законом про авторські права.