Вхід на сайт


Реєстрація на сайті


Нариси

Коментарів: 0

Опубліковано: 07.01.2015 21:57

70-та річниця смерті закатованих НКВ-дистами вояків УПА: Новосада Вячеслава псевдо «Петрусь» та Мельничука Антона псевдо «Ростик».

7 січня 1945 року на ринковій площі в Луцьку енкаведисти повісили двох юнаків, активних учасників Української повстанської армії. І якщо 22 червня 1941 року червоні карателі знищували в’язнів луцької катівні без особливого бажання, щоб цей злочин став надбанням громадськості, то цього разу вони вирішили своїм середньовічним свавіллям не лише покарати непокірних, а й залякати мирне населення. Мовляв, дивіться, які ми всесильні: навіть на велике православне свято можемо собі дозволити привселюдно повісити непокірних! До цієї акції партійні та каральні органи м. Луцька старанно готувалися. Була проведена нарада відповідальних працівників, чітко розроблений план деталізував, хто що робить і за що відповідає. На ринкову площу навіть вивели учнів старших класів та студентів навчальних закладів, службовців, працівників, які стали свідками інквізиції XX століття. Хто ж вони, ці герої, які у 21 рік загинули за волю України?

НЕ ВСІХ УБИЛИ В КРАСНОМУ САДІ І ЧОРНОМУ ЛІСІ У мальовничому куточку Горохівського району було розташоване село Красний Сад. У ньому — 47 дворів. Серед інших вели тут своє господарство Платон та Ольга Новосади. В них було троє синів. Найстарший — В’ячеслав. На молодь села великий вплив робила Організація українських націоналістів. З її ініціативи в Красному Саді створили молодіжну організацію “Юнаки”. Серед активістів особливо виділявся В’ячеслав Новосад. Коли він закінчив чотири класи початкової школи у сусідньому с. Маруся, до його батька, Платона Дмитровича, приїжджав учитель і говорив: “Посилай сина вчитися, з нього будуть великі люди”. Але йому судилася інша доля. Наприкінці 1941 року в хаті В’ячеслава зібралися 18 юнаків з Красного Саду, Чорного Лісу, Воютина, Угринова, Шкліня та Несвіча і проголосили створення спілки молоді “За вільну Україну”. На першому організаційному засіданні керівником було обрано Славчика (так називали В’ячеслава). В житті молоді почався новий етап — крім політичної підготовки, опановували зброю, вчилися влучно стріляти. Дівчата вивчали санітарну справу. У школі разом з В’ячеславом навчався й Антон Мельничук з с. Чорний Ліс. Юнаки дружили, одночасно вступили в молодіжну спілку “За вільну Україну”, самовіддано боролися з ворогами, разом через кілька літ і прийняли смерть. Село Чорний Ліс було невеликим, населене переважно чехами, лише вісім сімей – українці. Дещо більше наших співвітчизників мешкало в сусідньому Красному Саді. Біда нагрянула на ці села несподівано. 19 квітня 1943 року німці з поляками оточили ці два села і почали чинити розправу. В с. Чорний Ліс спалили всі вісім садиб українців, людей помордували. Загинули батько і мати Антона, лише йому вдалося врятуватися. У Красному Саді знищили також майже всіх жителів. Із сім’ї В’ячеслава загинули батько та два молодші брати. В’ячеслав з матір’ю врятувалися чудом. Під час нападу фашистів мати була в погребі — перебирала картоплю, а В’ячеслав викидав гній з хліва. Відчувши небезпеку, мати заховалася під бочку, а юнак загрібся соломою за жолобом. Лише ввечері, коли німці з поляками від’їхали з села, В’ячеслав з матір’ю вибралися зі своїх схованок і пішли в с. Угринів до родичів. Три дні поляки грабували та палили села. Забирали все, навіть розбирали окремі хати та клуні і вивозили в с. Анджеївку, в панське помістя, де був їхній штаб. Усіх замордованих польські бандити закопали у братські могили. Ввечері Антон дізнався, що і В’ячеслав залишився живим. З цього почалося спільне бойове життя для побратимів. Убиті горем В’ячеслав і Антон дали клятву: “Будемо мстити всім ворогам України”. Антон став не лише помічником, а й правою рукою В’ячеслава. Він мав гарний почерк і вів усю документацію в організації “За вільну Україну”.

СЛАВНІ НАЩАДКИ КОЗАЦЬКОГО РОДУ Наприкінці квітня 1943 року В’ячеслав і Антон були зараховані в сенкевичівську групу УПА, штаб якої знаходився в Дубовій Корчмі. Почалося повстанське життя юнаків. В’ячеслав мав псевдо “Сашко”, а згодом — “Петрусь”. Він був заступником командира групи, а коли в 1944 році командир Концевич був убитий, заступив його на цьому відповідальному посту. Його бойовим помічником був Антон. Фізична витривалість, кмітливість та відвага Антона були швидко та належно оцінені всією групою. Йому доручалося виконувати найвідповідальніші завдання та вести розвідувальну роботу. Хлопець завжди виходив переможцем у боях. Група швидко зростала чисельно, завдала низку дошкульних ударів спочатку німцям, а після 18 липня 1944 року — більшовикам. Найбільші бої проходили біля с. Горзвин, де було знищено дві автомашини кадебістів, у Коршеві, в ліску біля с. Несвіч, де бій тривав з полудня до пізнього вечора. Каральна група кадебістів зазнала великих втрат і змушена була відступити. Жорстокий бій відбувся біля с. Несвіч та багатьох інших. Боївка “Петруся” очищала села від запроданців, так званих “стрибків”, не давала можливості грабувати селян, особливо – вести хлібозаготівлі, щоб нагодувати голодну Москву. Опір, вчинений боївкою “Петруся”, викликав тривогу не лише у керівництва Сенкевичівського та Горохівського районів, а й у каральних органів області. Для знищення боївки було послано 40 відбірних головорізів, які мали великий досвід боротьби з повстанцями.

БЕЗ ІУДИ НЕ ОБІЙШЛОСЯ Підступно, по-зрадницьки, було захоплено поранених і непритомних В’ячеслава та Антона. Боївка не чекала нападу і спокійно відпочивала. Про це зрадник доніс у райвідділ Сенкевичівського НКВД. Начальник відділу Леонід Кульбицький та начальник НКГБ Василь Толстунов з сорока головорізами, присланими з області, несподівано напали на відпочиваючих вояків. Як згадує колишній чекіст Яковенко, підготовка до нападу проходила так. За півгодини до районного відділу НКВД було зігнано багато возів. Бійці зі зброєю вмощувалися на вози лежачи і прикривалися зверху сіном. Потім валка вирушила в напрямку с. Угринів. На передньому возі їхали Кульбицький і Толстунов. За ними — решта бійців, добре замасковані. При в’їзді в село ці підводи з сіном не викликали підозри у вартових. З різних боків в’їхали в село, і... на повстанців зверглася злива вогню. Заговорили кулемети, затріщали автомати. Кульбицький перший кинувся до будинку, де знаходилися повстанці. Назустріч вдарило кілька коротких кулеметних черг, але вони вже не могли зупинити нестримної атаки. Опергрупа увірвалася в приміщення, яке перед цим було закидане гранатами. – Товариші, тут один, здається, ще живий, — почувся голос. — Контужений, — сказав хтось з бійців і перевернув його на спину. Це був “Петрусь”. Поряд лежав і Антон...

ТРИЧІ ПОВІШЕНИЙ Важкопоранених та контужених В’ячеслава Новосада і Антона Мельничука негайно відправили до Луцька. Почалися допити й страшні тортури, які потрібно було перенести, доки відбувся суд. Обох повстанців засудили до найвищої міри покарання — смертної кари через повішення. Така міра покарання була продиктована Москвою лише з однією метою — залякати народ і поставити його на коліна. Із різних документів та скупих спогадів очевидців і рідних, які зберегли в пам’яті це страшне видовище, постає така картина: у похмурий січневий день, на Різдво, на ринковій площі було видно дві шибениці та постаті енкаведистів, які метушилися навколо закритих вантажних автомобілів. Навкруги стояли сотні людей, які стали свідками цього жахливого видовища. Їх вивели на площу примусово, припинивши навчання в училищах та старших класах шкіл, роботу в установах та на підприємствах. Після виступу офіцера, який зачитав вирок, машини відкрили і перед натовпом в оточенні кадебістів з’явилися два юнаки з табличками на грудях, де визначалася їх провина. Повстанці були босі, в одних лише сорочках. А надворі тріщав мороз. На шиї юнаків накинули петлі, і машини одночасно рушили вперед. Зашморги вишарпнули з фургонів двох молодих хлопців зі зв’язаними за спиною руками, і вони повисли, гойдаючись на перекладинах. Весь люд завмер. Мов кадри страшного кінофільму пропливли перед очима сотень людей, які були на площі. Несподівано для всіх один з повішених обірвався. Натовп важко зітхнув. Адже багато людей знали, що існує в світі неписаний закон: коли повішений зривається з петлі, йому залишають життя, замінюючи міру покарання. На якусь мить розгубилися й енкаведисти. І цього було досить, аби мученик підвівся на ноги і хрипко вигукнув: — Ми хоч і помремо, але Україна нас не забуде! Україна знатиме про нас всю правду! Це був В’ячеслав Новосад, надрайонний провідник УПА по Сенкевичівському і Горохівському районах. Але, незважаючи на те, що над ним змилувався Господь Бог, милості від катів чекати не доводилося. В’ячеслава схопили й увіпхнули в машину, що підійшла заднім ходом до шибениці. Та мотузка обірвалася й вдруге. Лише за третім разом уже мертве тіло погойдувалося на шибениці. Люди розходилися повільно. Лячно було дивитися один одному у вічі. Багато з них плакали. Три дні та три ночі біля страчених стояла посилена охорона. Так партія та радянський уряд демонстрували свою “силу” та інквізиторську культуру. Залякати народ їм не вдалося. Майже десять років ще тривала збройна боротьба кращих синів та дочок України із загарбниками.

ТІНІ ШИБЕНИЦЬ НЕ ЗНИКАЮТЬ Сьогодні для нас це — історична пам’ять. Але історична пам’ять є запорукою кожної нації. Саме пам’ять мала б передати сучасникам найцінніший скарб — правду про визвольні змагання, про героїв, які яскравими спалахами свого життя освітили майбутнім поколінням шлях боротьби за творення нової Української держави. Та, на жаль, і сьогодні, після 13 років незалежності, ці юнаки й досі не реабілітовані. Вважаю, що політичним організаціям, громадськості слід негайно порушити питання про реабілітацію В’ячеслава Новосада, Антона Мельничука та їхніх соратників. А молодіжним, громадським та політичним організаціям — розгорнути роботу зі збору коштів для спорудження пам’ятника, який би в особі цих двох мучеників увічнив пам’ять десятків тисяч бійців УПА, які загинули за волю України.

Володимир ДМИТРУК, кандидат історичних наук, член редколегії “Реабілітовані історією. Волинська область”.

На фото: В’ячеслав Новосад (у центрі) у родинному колі.

ВІД РЕДАКЦІЇ. Історик і науковець Володимир Дмитрук уже не вперше привертає увагу громадськості до долі цих двох представників нашого народу, які не просто загинули за незалежність України, а прийняли мученицьку смерть. А тому, мабуть, уже настав час не лише говорити, а й діяти. Насамперед необхідно домогтися від відповідних інстанцій чіткої відповіді: коли будуть реабілітовані Антон Мельничук і В’ячеслав Новосад (якщо для цього немає підстав, то чому саме?)? По-друге, варто довідатися, чи збирається луцька мерія дати дозвіл на спорудження пам’ятника цим повстанцям на місці, де їх було страчено? По-третє, важливо знати поіменно організаторів та виконавців цього середньовічного мордування, а також, чи притягувалися вони до відповідальності? По-четверте, хто візьметься реалізувати проект і профінансувати його? І, найголовніше, що з приводу “різдвяного повішення” думають сьогоднішні жителі Волині?

Коментарі

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Залиште своє повідомлення




Календар

Грудень 2021
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Листопад   Січень »
  
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
  

Історичні дати

Сьогодні: Гнідавський цукровий завод (нині ПАТ «Гнідавський цукровий завод») випустив першу продукцію 63 роки

Відео-архів

© 2013. Всі матеріали на сайті належать автору і охороняються законом про авторські права.