Вхід на сайт


Реєстрація на сайті


Нариси

Коментарів: 0

Опубліковано: 30.11.2014 14:53

РЕДАКТОР ІВАН ЧЕПИГА

Педагог, редактор, видавець, бiблiограф, есперантист, пластун, полiтик… Іван Чепига прожив насичене життя, в якому були й успiхи, i невдачi. І хоча в його бiографiї залишається ще багато бiлих плям,можна впевнено говорити про вагомий внесок у рiзнi сфери суспiльного життя

  Народився Іван Чепига 3 вересня 1892 р. у с. Кобаки Косiвського району Івано-Франкiвської областi у сiм’ї селян Івана та Параски. Батько був активним у громадсько-полiтичному життi села, керував читальнею «Просвiти»; помер у 1915 р. Розумiючи вагу знань, дав синовi можливiсть здобути освiту. Вiд 1903 р. І.Чепига навчався у цiсарсько-королiвськiй ІІ гiмназiї в Коломиї. Пiсля отримання середньої освiти продовжив навчання на фiлософському факультетi Вiденського унiверситету. Донька Вiра стверджувала, що вiн закiнчив навчання у 1915 р., але iз польських документiв та власних зiзнань Івана Чепиги вiдомо, що вищої освiти вiн не здобув.

  Перша вiдома друкована праця І.Чепиги — «Українська лiтературна продукцiя на емiрацiї у Вiднi» — бiблiографiчний огляд вiд серпня 1914 р. до травня 1916 р.— побачила свiт у Вiднi 1916 року. У календарi «Просвiти» на 1917 р., який виходив у Львовi, опублiкованi двi статтiІ. Чепиги про видавничу i просвiтницьку працю українцiв у Вiднi («Культурний рух на емiрацiї» та «Українське шкiльництво на емiрацiї»).

  У 1916 р. І.Чепига коротко вчителював у школi в таборi українських виселенцiв та бiженцiв у мiндi (тепер м. Гмюнд,федеральна земля Нижня Австрiя, Австрiя). Вiдтак повернувся до Галичини, займався вчительською та редакцiйно-видавничою працею у Станиславовi (тепер Івано-Франкiвськ).

  Із вiдновленням Української держави iстворенням Захiдно-Української Народної Республiки (ЗУНР) І.Чепига працював адмiнiстратором тижневика «Станиславiвський Голос» (виходив у листопадi-груднi 1918 р.) — урядового часопису Повiтової Української Нацiональної Ради. Як член делегацiї ЗУНР був у Києвi 22 сiчня 1919 р., коли було проголошено Акт Злуки. Згодом написав про той час спогад «Станиславiв — столиця ЗУНР», машинопис якого у 1930-х рр. вiдправив до видавництва «Червона калина» у Львовi. З невiдомих причин цi мемуари не опублiковано, i текст їх не зберiгся.  В продовж 1918-1919 рр. працював також в управi товариства «Молода громада» i викладав в українськiй державнiй гiмназiї.

  Вiд листопада 1918 р. у Станиславовi виходила щоденна газета «Нове життя». Іван Чепига був її останнiм вiдповiдальним редактором (чч. 83-89), доки Державний секретарiат ЗУНР 24 квiтня 1919 р. припинив видання щоденника за появу статей, якi критикували закордонну полiтику уряду республiки. Членiв редакцiї тодi було заарештовано.

  Громадсько-полiтична дiяльнiсть І.Чепиги привертала увагу i польської влади. У жовтнi 1922 р. вiн був ненадовго заарештований полiцiєю пiд час чергового загострення українсько-польських стосункiв.

  У цей час одружився iз Пелагiєю Карпинець, вчителькою народної (початкової) школи iм. М.Шашкевича. 17 жовтня 1922 р. у подружжя народилася донька Вiра, згодом — друга донька, Іванна.

  До 1924 р. І.Чепига викладав українську i нiмецьку мови в українськiй гiмназiї, вiдтак — у приватнiй учительськiй семiнарiї. Якийсь час був також управителем та вчителем української торговельної школи товариства «Рiдна Школа». Мешкав на вул. Липовiй у будинку 76, а вiдтак 78 (в другiй половинi 1930-х — вул. Пєрацького, тепер — вул.Шевченка).

  Одночасно заснував спiлку з обмеженою порукою (вiдповiдальнiстю) «Бистриця», яка займалася видавництвом та реалiзацiєю української друкованої продукцiї. У новозбудованому Пасажi артенберiв на вул. Сапiжинськiй, 3 (тепер вул. Незалежностi) працювала книгарня iз випозичальнею, одна з найбiльших у Станиславовi. Станом на травень 1928 р.вартiсть майна І.Чепиги польська полiцiя оцiнювала на 50 тис. злотих.

  Видавництво «Бистриця» у 1921-1923 рр. видавало накладом двi тисячi примiрникiв щомiсячний вiсник українського книжкового руху «Книжка» — перший бiблiографiчний журнал у Галичинi. Його вiдповiдальним редактором був І.Чепига. Вийшло 26 чисел «Книжки» (фактично 11). Журнал у 1923 р.виходив як орган Союзу українських книгарень i накладень, мав додаток «Всеукраїнська бiблiографiя» (свiт побачило два випуски). Через фiнансову скруту І.Чепига був змушений припинити випуск «Книжки».

  З метою популяризацiї книговидання Іван Чепига iнiцiював проведення в листопадi 1927 р. книжкової виставки в Станиславовi, на якiй було представлено продукцiю того часних українських видавництв i найважливiшi стародруки включно з Острозькою Бiблiєю. За повiдомленням газети «Дiло», захiд справляв дуже позитивне враження i викликав увагу не лише мешканцiв Станиславова та околиць, а й бiльш вiддалених мiсцевостей.

  Був активний І.Чепига i в громадському життi пiдприємцiв. Зокрема, 25 грудня 1929 р. на з’їздi Союзу українських купцiв у Львовi виголосив реферат «Значiння реклями в розвою торговлi iпромислу».

  Писав до львiвських перiодичних та неперiодичних видань, як правило, на бiблiографiчну тематику. Вiдомо простаттi «Кооперативнi книгарнi» («Кооперативна республiка», 1929 р., ч. 6) та «Просвiта i пиянство» («Ілюстрований господарський калєндар на 1930 рiк»).

  Важливим напрямком громадськоїпрацi І.Чепиги була дiяльнiсть у виховнiй органiзацiї Пласт. Вiн кiлька рокiв був членом окружної пластової ради 4-го Днiстровського округу з центром у Станиславовi, певний час виконував обов’язки секретаря ради. Зокрема, представляв керiвництво Пласту у Станиславовiна першiй обласнiй пластовiй зустрiчi, яка вiдбулася 12-14 липня 1924 р. на Писаному Каменi бiля Косова. Тут серед кiлькох iнших виступив на святковiй ватрi, порушуючи питання стану та розвитку пластової преси. Власне, в Пластi І.Чепига займався, насамперед, редакцiйно-видавничою справою. Протягом 1923-1925 рр. вiн був головним редактором мiсячника «Український Пласт» (вийшло формально 18 чисел, фактично— 9). До редакцiї входили також Осип Левицький (був зазначений як вiдповiдальний редактор) та Сава Никифоряк. Журнал поширювався по всiх пластових осередках в Польщi, але через фiнансову скруту припинив вихiд. Деякi свої замiтки пiдписував, ймовiрно, iменем та по-батьковi — «Іван Іванович».

  Опiкувався І.Чепига i пластовим юнацтвом тих середнiх шкiл, де викладав: спочатку в 11-му полку (куренi) юнакiв iм. гетьмана Івана Мазепи (дiяв в українськiй державнiй гiмназiї), вiдтак у 16-му полку (куренi) iм. Короля Данила (об’єднував учнiв iнших шкiл Станиславова, зокрема приватної учительської семiнарiї, де працював І.Чепига). Власне, вiн, спiльно з Іваном Слободяником, був засновником 16-го полку (куреня).

  Михайло Логаза, згадуючи часи свого юнакування, писав: «Якщо йдеться про людей, що їх iмена не роздiльно зв’язанi з органiзацiєю Пласту в Станиславовi та яким XI Полк iм. гетьмана Івана Мазепи завдячував свiй рiст i свiй блеск, постатi передусiм чотирьох наших не забутнiх професорiв чiтко стають перед моєю пам’ятю: прекрасний педагог i великий друг шкiльної молодi основник Полку Осип Левицький, опiкун i порадник Пласту Гнат Павлюх, тодi ще молода й елегантна постать вiйськової постави Сава Никифоряк та взiр людської доброти Іван Чепига».

  Добре знав І.Чепига мову есперанто, належав до її популяризаторiв. Крiм того, перекладав нею твори української лiтератури. Ймовiрно, що саме І.Чепига вiв роздiл мовою есперанто в редагованому ним «Українському Пластi». Можна припускати, що саме пiд його впливом почала виходити вiдповiдна сторiнка у львiвському журналi «Молоде життя» (її вiв керiвник секцiї есперанто при ВПК,член куреня старших пластунiв «Орден Залiзної Остроги» Роман Верес, вихованець 11-го полку iм. І.Мазепи з початку 1920-х рр.).

  Наказом Верховної Пластової Команди 22 травня 1924 р. було iменовано перших 24 скаут майстрiв. Ними стали найбiльш заслуженi дiячi органiзацiї, включно iз засновниками — Олександром Тисовським, Іваном Чмолою та Петром Франком. Серед iменованих був також Іван Чепига.

  Праця в Пластi теж привертала увагу польської полiцiї. Журнал «Молоде життя» повiдомляв, що 30 сiчня 1924 р. у Станиславовi були проведенi обшуки в домiвцi часопису «Український Пласт», у секретаря окружної пластової ради І.Чепиги i в опiкуна 11-го полку Сави Никифоряка. Забрано деякi листи, видання i звiти 11-го полку.

  Українська партiя працi в кiнцi 1927 р.висунула І.Чепигу кандидатом на посла до польського сейму. Вибори вiдбулися 4 березня наступного року, але були для нього не вдалими.

  Як багато галичан, у 1920-х рр. Іван Чепига захопився українiзацiєю i певнийчас належав, за згадкою Володимира Макара, до «найбiльш вiдомих у той час «лiвакiв»». Тодi в його книгарнi найбiльше мiсця займали рiзнi видання з «радянської» України, а «Бистриця» була офiцiйним представником Держвидаву УСРР у Галичинi. Очевидно, що пiсля згортання українiзацiї, Голодомору, колективiзацiї, репресiй про-радянськi iлюзiї І.Чепиги розвiялися…

  Зi зв’язками з радянською Україною був пов’язаний арешт та обвинувачення у шпигунствi на користь СССР.  17 травня1928 р. польська полiцiя провела обшуки у вдома та в книгарнi «Бистриця», а самого І.Чепигу затримала.

  Перед трибуналом окружного суду в Станиславовi 28 вересня 1928 р. постали Іван Голуб (колишнiй редактор «Покутського слова», вiдтак «Громадських вiстей»), Василь Фанiевич (колишнiй вчитель), Олександр Михайлович (випускник гiмназiї), а також Іван Чепига. Пiдставою для звинувачення останнього було знайдення при обшуку в книгарнi реферату про культурно-економiчнi зв’язки захiдно-українських земель iз Радянською Україною, який насправдi був написаний лояльно до польської держави i жодних шпигунських вiдомостей не мiстив. Саме тому рiшенням суду Івана Чепигу звiльнено. Трьох iнших було засуджено, але не за шпигунство, а за незаконний перетин кордону: Івана Голуба — до чотирьох мiсяцi ув’язнення, Олександра Михайловича та Івана Фанiевича — до двох. Згодом І.Чепига на сторiнках газети «Дiло» дякував адвокатовi Івановi Волянському за вмiлу оборону.

  Доля Івана Остаповича Голуба була трагiчною. Вiн, хоч походив iз Галичини (народився 13 квiтня 1892 р. у с. Марiямпiль Галицького району Івано-Франкiвської областi), на початку 1920-х рр.командував повстанським проти радянським загоном на Подiллi. З того часу iменував себе «полковником». У мiжвоєнний перiод мешкав у Галичинi. У 1941 р. пiд псевдонiмом «Антипко» очолював вiйськову референтуру ОУН  Станиславiвської областi, потiм виїхав на Донеччину, де видавав газету «Український Донбас» (м. Горлiвка, 12.1941 р. — 01.1942 р.). Згодом пiшов служити нiмцям i керував українським бюро при Абверi (вiйськова розвiдка). Навеснi 1944 р. отримав доручення знайти контакти з Органiзацiєю Українських Нацiоналiстiв i налагодити з нею спiвпрацю. Службою безпеки ОУН був виманений зi Львова на Станиславiвщину i вдругiй половинi лiта того ж року страчений за зраду.

  Про громадську та професiйну дiяльнiсть І.Чепиги у 1930-х рр.вiдомо мало. Можна припускати, що фiнансовi проблеми змусили його зосередитися на справах книгарнi та видавництва. Все ж вдругiй половинi 1930-х рр. «Бистриця» не видала жодної книги. У адреснiй книзi на 1935-1936 рр. І.Чепига вказаний як професор гiмназiї. Також вiдомо, що вiн вiдповiдав за редакцiю останнiх чотирьох чисел двотижневика «Українське життя», який припинив вихiд 31 травня 1932 р. І.Чепига — один з iнiцiаторiв та авторiв «Української Загальної Енциклопедiї» (1930-1935 рр.). Крiм того, був членом бiблiографiчної комiсiї Наукового товариства iм. Т.Шевченка.

  З вибухом Другої свiтової вiйни І.Чепига як полiтично неблагонадiйний був iнтернований польською владою до концтабору в Березi Картузькiй, але невдовзi вийшов на волю. Пiд час першої радянської окупацiї Захiдної України в 1939-1941 рр. вiн працював викладачем української мови та лiтератури в Станиславiвському педагогiчному iнститутi.

  З вiдновленням державностi у 1941 р. І.Чепига повернувся до редакцiйно-видавничої працi. 7 липня вийшло перше число газети «Самостiйна Україна». Її начальним редактором був вказаний Дмитро Греголинський, вiдповiдальним — Іван Чепига. У першому числi газети було опублiковано програмний манiфест Проводу ОУН, у ч. 3 (10 липня) — Акт вiдновлення Української держави з 30 червня 1941 р. Останнiй номер (ч. 5) газети вийшов 15 липня. Вiдтак, вiдповiдно до розпорядження командування угорських окупацiйних вiйськ, «Самостiйна Україна» припинила вихiд. Замiсть неї 22 липня почала виходити газета «Українське слово». Її формальними вiдповiдальними редакторами були вказанi В.Гуцуляк, згодом Дмитро Греголинський; видавцем — Іван Чепига (чч. 1-14 за1941 р.) та видавництво «Нове життя» (чч. 15-23 за 1941 р.), вiдтак«Українське видавництво» у Львовi. Пiд тиском нiмецької влади газета поступово втрачала незалежнiсть та полiтичне i загалом патрiотичне наповнення. 1 квiтня 1942 р. газета змiнила назву на «Станиславiвське слово». Загалом свiт побачило 78 чисел газети пiд назвою «Українське слово».

  Докладнiше про редагованi І.Чепигою газети пише Орест Дзюбан у статтi «Преса Станиславiвщини другої половини 1941 року» у третьому збiрнику «Український визвольний рух» (2004 р.) та Марiя Галушко в книзi «Українськi часописи Станiслава (1879-1944 рр.)» (2001 р.).

  З поверненням бiльшовикiв І.Чепига, який вирiшив не емiгрувати на Захiд, переховувався у Станиславовi, шукав зв’язкiв з ОУН, щоб перейти у пiдпiлля. Вiд грудня 1944 р. працював в окружному осередку пропаганди (ООП) Станиславiвщини пiд керiвництвом колишнього старости Делятинщини Дмитра Федика - «Чорногори» (вiн же «Стрибог», «Вишинський», «1001»). Разом з iншими працiвниками окружного осередку в серединi березня 1945 р. І.Чепига - «Рудченко» взяв участь у п’ятиденному семiнарi в Чорному лiсi, органiзованому крайовим осередком пропаганди ОУН Карпатського краю. Керiвником цього вишколу був Володимир Тодорюк-«Тур» — новопризначений крайовий референт пропаганди.

  У пiдпiллi І.Чепига користувався псевдонiмами «Рудченко» i «Глинка». Займався тим, що вмiв робити найкраще — редакторською працею. Зокрема, готував газету Станиславiвської округи «Вiстi з тижня» («Тижневi вiстi»). Інформацiї про неї не багато, але у квiтнi 1945 р. побачило свiт два числа цього видання, наклад яких поширено в низовi ланки до кущiв включно. Займався випуском листiвок, упорядковував пiдпiльнi звiти про подiї в теренi, працював над демографiчною iсторiєю Станиславiвщини та iсторичним календарем. Зокрема, збереглася перша частина виданої ООП Станиславiвщини брошури «Історичний калєндар (на допомогу пропагандистам)», яка стосувалася пам’ятних дат сiчня-березня 1945 р. Пiсля реорганiзацiї осередку, яка сталася у березнi-квiтнi 1945 р.,І.Чепига - «Глинка» - «Рудченко» очолював видавничий вiддiл ООП.

  Захворiв на тиф, лiкувався у с. Браткiвцi (тепер Тисменицький район Івано-Франкiвської областi). Тут i був заарештований транспортним вiддiлом НКБ Львiвської залiзницi 7 грудня 1945 р. Вiйськовим трибуналом вiйськ МВД Станiславської областi І.Чепига засуджений 26 вересня 1946 р. до розстрiлу з конфiскацiєю майна. 13 листопада того ж року кару смертi замiнено на 20 рокiв каторжних робiт. Ув’язнення вiдбував у Казахстанi (Джезказган, Караганда, Спаськ). Помер вiд серцевого нападу 9 липня 1953 р. у таборi «Пiщаний» (Караганда й околицi). Була репресована i родина І.Чепиги — дружину й обох доньок восени 1947 р. було депортованов Кемеровську область, звiдки вони повернулися восени 1956 р.

  У написаннi цiєї статтi надали допомогу дослiдники iсторiї українського визвольного руху та Пласту Василь Ільницький, Ольга Свiдзинська та Юрко Юзич; використано публiкацiї Вiри Чепиги.
  Кому вiдома iнформацiя про життя та дiяльнiсть Івана Чепиги,його друзiв, просимо писати на електронну адресу mrz@ukr.netабо на адресу редакцiї.

 

Коментарі

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Залиште своє повідомлення




Календар

Березень 2021
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Лютий   Квітень »
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
    

Історичні дати

Сьогодні: на хуторі біля села Хорохорин Луцького району у бою із загоном МДБ загинув Панас Ковальчук (псевда Ганок, Залізний, Яшкін, 075, 754), керівник референтури СБ ОУН(б) на Північно — західних українських землях 72 роки

Відео-архів

© 2013. Всі матеріали на сайті належать автору і охороняються законом про авторські права.