Вхід на сайт


Реєстрація на сайті


Нариси

Коментарів: 0

Опубліковано: 24.09.2014 23:21

Луцька тюрма. Перед розстрілом.

  Увечері привезли мене у Луцьку тюрму. Потрапив у 19-у камеру на другому поверсі. Вікно під стелю забите дошками. Це так звані «козирки», які були щільно прибиті до стіни з усіх боків з таким розрахунком, щоб вгорі був отвір чи, як ми називали, «продуха», на 50 сантиметрів, звідки надходило трошки повітря.
  Запам'ятався мені перший день у камері. Найстарший в'язень Плава Нейман був дуже веселої вдачі, безперервно розповідав анекдоти такого змісту, що найбільш засмучених розвеселяв. Кличе він мене до себе, а біля дверей на стіні розвішені «тюремні правила» з підписом «НКВД». От він і питає, чи я грамотний. Кажу, що читати вмію. Тоді він просить сказати, що оті букви значать. Я не вагаючись, кажу: «Народний комісаріат внутрєнніх дєл». «Не знаєш, мало ти грамотний,— відповідає Нейман. — То на волі так читають, а в тюрмі — «Не знаєш, коли вернешся додому». А от вгорі що там написано? Я читаю: «Пролєтарії всєх стран, соєдіняйтесь». «Ні, не знаєш. Вірний переклад літературною українською мовою буде такий: голодранці всього світу, сходьтеся до купи».
  З першого дня почались виклики на слідство. Брязкаючи ключами, енкаведист відчиняв двері. Тримаючи у руках папірець, кликав на букву «к». Мені пояснили у камері, що треба називати своє прізвище, а потім для підтвердження своєї особи — ім'я і по батькові. Охоронник поспішно зводив' вниз, на подвір'я, де стояв «чорний ворон» — така собі повзуча мала тюрма. «Чорний ворон» брав курс до обласного НКВД, яке містилось біля Троїцького православного собору за високим парканом із дощок. Я не знаю, як кому, а мені особисто оті перевезення в живій домовині закарбувалися навічно в душі, як найбільші муки. У тих тісних лещатах не було чим дихати, мені крутилась голова, коли машина котилась по нерівному бруку біля польського костьолу. На тих воротах  я втратив свідомість, мені видавалось, що мотор тягне всією потужністю потвору з чотирма колесами вертикально вгору, під небеса, а потім раптом затихає і стрімголов летить вниз. Охоронник виводив в'язнів по одному на свіже повітря і передавав вже в інші руки. В коридорі першого поверху черговий записував прізвище, вів далі, де понад довгою стіною була галерея таких самих каюток, як і в «чорному вороні». Ці ізолятори ми називали «собачі буди». В одну з тих   «буд» черговий  закриває мене. У   шпарини   між   дошками   видно постаті в'язнів, яких приводять і виводять із слідства, а головне, видно наглядача, який ходить то сюди, то туди, прислухаючись, чи не перешіптуються в'язні по-сусідству в «собачих будах». Моєму здивуванню не було меж, коли почув у шпарину жіночий шепіт: «Хто? Звідки? З якої камери? Коли арештований?»   Відповідаю їй і запитую, хто вона. «Я Дуня з села Баєва, була у підпіллі, мене зловили. Дасть Бог, будем на волі!» — каже Дуня. За такі переговори у  «собачих  будах»   не  одному  довелось скоштувати карцера, але це була єдина можливість про щось довідатись. Зокрема, про події в світі. В такій суворій ізоляції, якої не було в жодній тюрмі світу, в'язень в'язня, крім своєї камери, не смів бачити ні в яких обставинах і ситуаціях. Були випадки, що по довжелезних коридорах тюрми таке побачення було неминучим. Тоді охоронці сигналами — брязкотом ключів — переговорювалися і один з них свого в'язня заганяв у кут або клав обличчям на підлогу з командою: «Закрить глаза». У камерах в'язниці єдиний зв'язок — перестукування азбукою Морзе, але і тут була небезпека, траплялись стукачі, які доносили начальству. За це голодом і холодом гноїли в карцерах.
  Почалося моє слідство. Прізвища слідчого не пам'ятаю, кликали його Валерій. Це був молодий' білявий «парень» у сірому костюмі. Видно, що   тільки-но   закінчив інститут і був направлений на чекістську роботу у Волинську область. Розмовляв російською мовою, іноді вживав українські слова. За правилами допитуваний мусив сидіти проти свого Слідчого за подовгастим столиком. Там, де я сидів через вікно виразно  було  видно   сяючий    хрест    на соборі. Я всім своїм єством і душею у задумі промовляв; «Господи, осіни мене святим хрестом і допоможи». Слідчий після перегляду деяких паперів встав, пройшовся по кабінету, закурив. Підійшов до мене, простягнув портсигар: «Пожалуй-ста, закурі. Нє хорошо, что ти запутался в націоналістічєской утопії, саязалсяс оуновской    бандой,    нам    всьо    ізвєстно 0    тєбє. У нас достаточно матєріалов, чтоб тєбя судіть, тєбє только надо покаяться». При тих словах мимоволі з моїх грудей вилетіло глибоке зітхання. Це помітив слідчий і потер руки із задоволенням, що вдалось мене розчулити, і почав ще з більшим натхненням умовляти, аби про все признатись, тоді, мовляв, буду жити. Теревені слідчого тривали довгі години. Чим більше він говорив, тим більше я переконувався, що прямого доказу того, що я член ОУН, вони не мають. Коли б у слідчого був мій листочок із Заповідями українського націоналіста, якого я проковтнув в останню хвилину, він би розмовляв зі мною по-іншому, не лицемірними словами, а гарячими киями. Слідчий за п'ять-шість годин втомлювався, здавав в'язня охороні. Ті знову заводили у «собачу буду». Така муштра знесилювала найміцніших.
   Я повертався до камери, як до рідної хати, друзі підносили задубілу баланду. Але не встигав ще з'їсти і третини, як знов брязкали ключі та вкотре викликали на букву «к». Схоплювався, як ошпарений, казав:   «Я...».   І   знову туди,  в душогубку. І знову той же слідчий... Проходили години, як роки. В душі я жив пророчими словами Кобзаря «Караюсь, мучусь, але не каюсь...». Все, що діялося, для мене було відоме. У своїх 26 років прочитав документальні спогади Віталія Юрченка «Шляхами на Соловки» (із записок засланця), «В кігтях КПУ». Цей самий Віталій, будучи інспектором-ревізором Українських кооперативів   центрального  союзу   у  Львові, 1935 року  приїздив у наше село де у коперативі  «Добробут» перепроваджував ревізію. Я з ним познайомився особисто, запрошував його до своєї оселі, й мама пригощала варениками із сиром і сметаною. Віталій Юрченко мав рукопис п'єси «Блудний син» в трьох діях і наш буянівський «аматорський гурток»" розучував її до постановки. Не знав слідчий, що я з набільшим захопленням-трепетом прочитав два томи споминів Юрія Горліс-Горського «Холодний Яр» про запеклу боротьбу з чекістами, цього ж автора «Отаман Хмара», «Алі-баба і сорок розбійників», «Червоний Чортополох» та інші, трилогію Богдана Лепкого «Мазепа».
Минали дні, минали ночі, тижні, місяці. Кожного дня Луцька тюрма приймала все нових і нових мучеників. Брудні камери були переповнені. Поляків десь вивозили, переважно військових, можливо, вони попадали в Катинський ліс, де їх розстрілювали. Поповнення було виключно з українців — студентська молодь, селяни, робітники. Найбільший наплив арештованих був у кінці 1940 року, а масові арешти — після 6 січня 1941 року. На Коляду, перед Різдвом Христовим, у селі Забороль біля Луцька у місцевого священика Юрія Скоп'юка здався живим у руки енкаведистам його рідний брат Іван Скоп'юк який був обласним провідником ОУН. Попався разом з ним його заступник Степан Мазурець із Теремного. Скоп'юк з перших днів арешту зрадив свою ідею,  став провокатором, перейшов на сторону] чекістів, став співпрацювати з ними з метою розпустити ОУН на Волині, чим спричинив до страшного горя, сліз і крові тисяч людей. Натомість його заступник Мазурець з першого дня прийняв за святе іншу тактику — сувору голодівку і став німим.
  В той час у тюрмі було вже десь біля п'яти тисяч в'язнів і адміністрація не могла забезпечити їх елементарними умовами існування: лазнею, прожаркою одягу, п'ятнадцятихвилинною прогулянкою. Вирішили розширити лазню і місце для прогулянок.

  І ось весною 1941 року нас нарешті вивели на прогулянку, і ми побачили видовище на тому місці, де був круг для прогулянки ще за  Польщі. Побудували кошару із дощок, чотири метри висотою, десять довжиною і шириною. Кошара була переділена на чотири кучі, до кожної — окремі двері на замку, посередині вишка для наглядача. Першого дня війни там впала німецька бомба і ту споруду рознесло, дошки валялись по всьому подвір'ї. Коли на другий день стали кати розстрілювати, то чимало в'язнів врятувалися втечею, використавши дошки, які підставляли під мур і переплигували на волю. А   «чорний  ворон»  все  возив  мене  на допити, мінялись слідчі, кожний з них хотів мене «спасти», аби тільки щиро розкаятись і тоді відпустять додому. Не знав я, що у моєму селі заарештовано багато невинних людей, що вже засуджені за «кулачєство» наш батько (тесть) Сидор, його син Іван, два брати — Ананій і Мелетій Саки, порядні господарі Андрій і Афанасій Кревські, Сава Єфімчук, Гриць Щирський, його син Сергій і дочка Рая (студенти Луцької гімназії), мій брат Павло Воробчук, Олекса Приступа, Василь Борисюк, Федось Павлюк, Петро Куделя, Микола Бакай. Не знав я, що над моїми односельцями на початку 1941 року відбувся суд, де трьох із них засудили до найвищої міри покарання — розстрілу. Я і сьогодні, коли пишу ці рядки, не можу собі уявити, чому зі мною так довго возилися. Це коштувало катам чимало затрат. Чому вони мені не вичитали вироку «тройки», як багатьом приреченим у той час, це ж було найлегше.
  Щойно на початку травня 1941 року мене на букву «К» покликали з «вєщами», енкаведист звів мене на низ у кут, де були камери смертників. Відкрив третю камеру —-і я очам своїм не повірив: чотири в'язні дивляться на мене виснаженими очима. Перший Іван Скоп'юк, якого я знав ще на початку тридцятих років як організатора-активіста протиалкогольного та протинікотинового товариства «Відродження» і не 'подумав, що він був зрадником-провокатор,і необачно дещо перед ним висловив. Скоп'юк показує свобідне ліжко Для мене, застелене новенькою теплою ковдрою, два чистеньких простирадла, подушку, рушник, біля ліжка тумбочку. На інших чотирьох тумбах покладені білий  хліб, ковбаса, цукерки, цибуля. Хтось пояснює, що тільки-но був у них ларочник і зробили покупку, яку ще не встигли покласти на місця. Пізніше мені розповіли, що раніше ця камера була камерою смертників, але коли їх «розходували», то її обладнали взірцево для своїх диявольських цілей. Звичайно, присутні поцікавились, хто я, звідки, коли арештований. Тоді Іван Скоп'юк відкликав мене ближче вікна у кут і почав притишену розмову: «Друже Миколо, вас кинули у цю камеру спеціально до мене для того, щоб я пояснив вам стан справ в ОУН. Будучи обласним провідником, я есе знав і був у курсі всіх подій, що відбувалися до мого арешту. Бандера, який перехопив у свої руки головний провід, готував збройний зрив на західноукраїнських, землях, що призвело б до масового знищення нашого народу. Але німці йому того не дозволили зробити. Гітлерівська розвідка увесь цей революційний запал Організації українських націоналістів підкорила під свої розвідувальні цілі і на даний час ОУН перетворилась всеціло на диверсантів і шпіонів на користь Гітлера. ОУН стала п'ятою колоною розвідувальних служб німців. Над тим я довго роздумував і дійшов до висновку, що таку організацію треба розпустити. Я її організував, я її і зліквідую. Тому до вас, Миколо, моє таке прохання, що знаєте про « ОУН, розкажіть слідчим органам безпеки, тим полегшите свою долю, а головне, допоможете мені. Іншого виходу у нас нема. Коли ви не признаєтесь, вас засудить «особоє совєщаніє», а це найстрашніший вирок, безтерміновий, після якого ніколи вже не доведеться бачити волі. Ви візьміть  щось на себе, признайтесь, дадуть несуворий вирок, а найголовніше —скінчаться оті безконечні мордування. Я високо ціную вашу стійкість і витримку, це в інших обставинах належить до найбільшого геройства і прикладу іншим. Я думаю, що ви мене зрозуміли і поступите, як вимагає реальність нашого становища. Скажу, що може нам більше не доведеться побачитись, бо я увесь час у поїздках, то у Рівному, то у Львові, допомагаю органам НКВД розкривати коди, шифри, грипси, від яких є у мене ключі». Сказане Скоп'юком було для мене страшніше грому в ясний день. Я не міг промовити слова. Треба було у цей час стати німим, але, на жаль, цього не сталося, і це була моя найбільша помилка, бо в розмові, не підозріваючи, що він зрадник, довірився йому, сказавши, що Яків Новосад — двоюрідний брат моєї дружини. Але цього було досить для Скоп'юка, щоб мене продати, він ствердив, що Новосад був районним провідником ОУН і в свій час підлягав йому.
  Після цього — знову слідство вдень і вночі, вже в іншому будинку, там, де за Польщі була «дефензива». Зі мною вже не панькались, не умовляли. Слідчий спитав, чи все зрозумів з того, що пояснював Скоп'юк. Я сказав, що все ясно, все зрозумів, але признаватися не маю до чого. Тоді слідчий веде до начальника обласного НКВД Білоцерківського в кабінет, питає, що зі мною робити. Той встав і скипів: «Ах, ти націоналістічєская морда, сколько ж можно с тобой возіться», хапає зі стола рахівницю і щосили жбурляє на мою голову. Я ухиляюсь, рахівниця торкається плеча, падає на підлогу — і маленькі коліщата котяться у всі боки по підлозі. Мене кидають в ізолятор-карцер на цементну долівку.  Раненько знову на слідство. На очну ставку приводять Скоп'юка. І він, проклятий Богом і людьми, сичить: я вам докладно роз'яснював, що нам потрібно за всяку ціну зліквідувати ОУН. До цього часу ніде і ніхто офіційно не наважився сказати, що Скоп'юк був агентом НКВД. Навіть у «Записках чекіста» П. Удахіна у літературному записі Полікарпа Шафети і надрукованих на початку сімдесятих років у газеті «Радянська Волинь» ні словом не сказано про це.
  Скоп'юка, говорили, теж розстріляли. Але це неправда. Одна жінка із Луцька, яка дуже близько знала Івана Скоп'юка і була вивезена перед війною на Сибір, свідчить, що його стрічала там. Був він там начальником торгівлі. Таких чекісти не розстрілювали.
  Незвідані діла твої, Господи! Ніхто не знає, може, і знати не буде, скільки померло, скільки замучено, скільки розстріляно людей у Луцькій тюрмі до 23 червня 1941 року, коли у цей день червона банда більшовиків вивела всіх в'язнів на подвір'я тюрми і викосила кулеметами, розірвала гранатами.
Микола КУДЕЛЯ, с. Буяні Луцького району.

20 червня 1992 року "Народна трибуна"

 

Коментарі

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Залиште своє повідомлення




Календар

Грудень 2021
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Листопад   Січень »
  
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
  

Історичні дати

Сьогодні: Гнідавський цукровий завод (нині ПАТ «Гнідавський цукровий завод») випустив першу продукцію 63 роки

Відео-архів

© 2013. Всі матеріали на сайті належать автору і охороняються законом про авторські права.