Вхід на сайт


Реєстрація на сайті


Свої новини

Коментарів: 0

Опубліковано: 01.12.2015 09:08  Автор: Всеволод

БЛАГОСЛОВИЛА 4 ДІТЕЙ І ЧОЛОВІКА НА ВІРНУ СМЕРТЬ ЗА УКРАЇНУ

Федора Онищук (Хлуд) із села Грабове Старовижівського району – свята жінка, яка віддала рідній землі найдорожче, що мала. Вороги знищили всю її сім’ю, але не змогли вбити любові до України...
     Коли про материнський подвиг Федори Євсеївни почув відомий у нашому краї письменник, журналіст, народний депутат І скликання Андрій Бондарчук, то вирішив увічнити її подвиг, спорудивши пам’ятник Повстанській Матері як образ усіх жінок, діти яких загинули за волю України. Відкриття його відбулося на День Матері – 10 травня.
     Справді, історія цієї жінки варта голлівудських фільмів. Подаємо її і нашим читачам...
      Андрій БОНДАРЧУК, письменник, журналіст, народний депутат України І скликання

 У ЦІЙ СІМ'Ї ПАТРІОТАМИ СТАВАЛИ З КОЛИСКИ
     Село Грабове межує з моїми рідними Сереховичами. Тут стояла велика гарна церква Св. Параскеви, де отець Миколай Коровицький хрестив грабівчан. У Грабовому до цього часу є дерев’яна хата, збудована ще десь на початку минулого століття. Після війни тут була колгоспна контора, потім – сільрада. А відібрали оселю в дбайливого і працьовитого подружжя Онищуків — Георгія Даниловича і Федори Євсеївни (Хлуд). Вони мали шість гектарів землі, худобу. Роботи вистачало з ранку до смеркання. Через рік-два Бог посилав їм дітей. Народилося троє синків і донечка. То в оселі завше дзвеніли дитячі голоси. Он які вони були — охайні, у вишиванках, відкритий погляд чесних очей. На фото 20-их років і господар – типовий хлібороб-волинянин. Дружина до пари йому (дивись світлину). Працьовита сім’я дбала про майбутнє, стягувалась на добру господарку.
     – Тітка моя це була, – каже Єфросинія Максимівна Мартинюк, жителька Грабового, – висока, ставна, вродлива, з привітним обличчям… А потім… Потім горе так надломило її, що вона ніколи не піднімала голови, дивилась у землю. Бачте, і на фотографії вона така (світлина внизу).
     Так склалось у ті роки, що погляди грабівчан розділились. Під впливом потужної комуністичної пропаганди частина селян стала «червоніти». Мовляв, на тій Великій Україні немає панів, усі рівні. Та сім’я Онищуків була іншої думки. Глава сім’ї, його дружина вчили своїх дітей любити Україну, бо вважали, що лише боротьба за незалежність дасть змогу здобути свою державу. Орієнтуватись у політичних хитросплетіннях вже допомагав і старший син Тихін. Батьки доклали немало зусиль, аби дістав агрономічну освіту. Він закінчив гімназію, став працювати агрономом у Мацейові. Хлопець читав різноманітну літературу, зокрема й заборонену, зустрічався з багатьма людьми, вивчав минуле свого народу, знайомився з програмою ОУН. Відтак у 1942 році першим із сім’ї Онищуків він долучився до українських патріотів.
     Складні то були часи. В окупації народжувалась армія держави, якої ще не було. Безперечно, вона б народилась, коли б історія пішла по іншому колу. Але найбільш свідома молодь так перейнялася високим духом своїх предків, що піднялася на нерівну боротьбу проти двох, озброєних до зубів, загарбників. Воля або смерть. Символом непокори і героїзму повстанців, полеглих у боях, стала висока могила в центрі села. Її освятив священик.
     — На урочистостях повстанці доручили мені прочитати два вірші, – пригадує Єфросинія Мартинюк. – Я вивчила їх назубок. До цього часу не забула жодного слова. А совєцьких, хоч при червоній владі теж вчила, жоден у пам’яті не зостався, — і без запинки жінка продекламувала їх.
     Нині дуже важко відновити хронологію того, що робив Тихін та його боївка. Немає свідків, окремі деталі, вочевидь, розпорошились в архівах. Однак відомо одне – до УПА Тихін добровільно долучився сформованим українським патріотом, брав участь у боях із німецькими, потім червоними окупантами. Звичайно, навідувався і додому. Не без впливу брата до повстанців пристав і молодший від нього на п’ять років Антін, а потім і сестра Параска, яка в селі організувала вишкіл молоді. До своїх дітей пішов і батько.
     То вже була боротьба з більш небезпечним та підступним червоним окупантом, який прийшов на зміну гітлерівському. І ті, хто поповнив тоді УПА, цілком усвідомлювали, що може їх чекати у цій дуже нерівній боротьбі. Ішли не заради посад, звань, нагород, оплати, а задля вільної України.
     Тоді збирався до повстанців і брат Іван, який знав, чим займаються його брати та сестра. Однак Івана мобілізували до діючої радянської армії. Обмундирували, озброїли. А кого він буде захищати? Оцей жорстокий режим, який поруйнував їхнє життя, господарство, приніс жорстокість, нахабство, безбожжя? Його частина поки що дислокувалась на Волині. Отож одного разу Івану вдалось побувати у Грабовому, зустрітися з мамою. «Кидай ту армію, приходь додому», – сказала вона наостанок. І от у серпні того ж року зі своїм односельчанином і однофамільцем Василем вони зі зброєю прийшли до повстанської боївки. Так уже п’ятеро Онищуків стали на захист поневоленої України. Власне, вся сім’я. Федора Євсеївна знала, на яку небезпечну стежку стали її діти і чоловік. Не перечила, а мовчки благословила.
     Першою жертвою режиму став батько. Про те, як він потрапив до рук карателів, було невідомо. І лише кілька днів тому в архіві УСБУ я ознайомився з кримінальною справою № 1628 Військового трибуналу військ НКВС у Волинській області. Вона розпочата 7.04.1945 року. Зловісні статті, за якими засуджено тисячі борців за волю України, торкнулись і Георгія Даниловича. Архівна справа пролила світло на долю глави сім’ї, який ще до війни вирізнявся своєю проукраїнською позицією, та його дітей. А коли постала УПА, мав зв’язки з повстанцями, спілкувався з сином Тихоном. Допомагав їм і після того, як село звільнили від німців.
     Одного разу, коли він ніс патріотам 8 буханців хліба, молоко, чекісти вислідили його й заарештували. З їхніх рук рідко кому вдавалося вирватись. Однак тут сталось несподіване: його… відпустили. За умови — протягом трьох днів мав здати свого сина Тихона: привести чи вказати, де його можна схопити. Ставка у цій грі була високою. Адже енкаведисти давно полювали за «Холодним» (псевдо Тихона), який очолював референтуру Любомльського надрайонного проводу ОУН.
     Що мав робити батько? Зрадити сина й Україну? Таке йому і в голову не могло прийти. І він, можливо, перший раз у житті збрехав. Адже обманути ворога — не гріх. Він пристав на пропозицію людоловів, але як тільки його відпустили, подався в ліс, до боївки «Хмари». Цей 57-річний чоловік був там найстаршим вояком, відтак до нього відразу пристало псевдо «Старий». Доручили забезпечувати бійців продовольством, вирішувати інші побутові питання. Мав на озброєнні гвинтівку.
     Та недовго довелось воювати «Старому». 15 березня 1945 року боївка, якою на той час керував «Левадний», рухаючись до села Велимче, напоролась на засідку. Командир загинув одним із перших, на очах у Георгія Даниловича. У цій сутичці він і потрапив у полон. На третій день після бою лейтенант держбезпеки Шафіков уже допитував полоненого у Сереховичах, які тоді були райцентром, виніс постанову про арешт. Далі пішла смуга допитів, очна ставка з односельчанином Йосипом Б., який свого часу був головою сільради. Георгій Данилович, до речі, не приховував, що удвох із сином Тихоном добровільно пішли в УПА, а от де його дружина, дочка, син Антон, «не знає», бо в селі їх нема.
     І ось судове засідання 26.06.1945 року. Трибунал військ НКВС відміряв Г. Д. Онищуку 15 років каторги, 5 років позбавлення в правах. На таких роботах рідко хто добував свій строк. Не витримав і Георгій Данилович. Лікар тюремного лазарету №1 зафіксував його кончину 29.11.1951 року. У 1995 році він посмертно реабілітований. А доля його дітей ще чекає свого дослідника.
     
     НЕ ЗНАЛА МАТИ, ДЕ ЗЕМЛЯ ПРИЙНЯЛА СИНІВ-СОКОЛЯТ
     Чорна смуга у житті Федори Євсеївни почалася з 1946 року. Тоді готувалися до перших післявоєнних виборів депутатів Верховної Ради СРСР, єдиним кандидатом до якої оголосили Параску Васюту з Уховецька Ковельського району, дружину першого на Волині голови колгоспу. Зрозуміло, щоб посилити заходи безпеки, влада проводила облави, влаштовувала засідки. На хуторі біля села Шкроби стояла невелика група повстанців. А неподалік в Комаровому дислокувався загін енкаведистів. Вони й виявили тих, за ким полювали. Зав’язався запеклий, але дуже нерівний бій. Серед упівців були брати Онищуки – Іван та Антон. Обидва полягли смертю хоробрих, як і їхні побратими.
     Людно було у той день в центрі Грабового – неділя, вибори. Федора Євсеївна теж прийшла. З’явився і якийсь військовий начальник у погонах.
     – Вот только что сообщілі, что бандитов убілі. Вибори, навєрно, хотелі сорвать, сволочі. Повєзлі іх в район для опознанія…
     Щось обірвалось у материнському серці, важким каменем привалило душу, хоча ще не знала, що то за «бандіти», чи є серед них хоч один її соколик. Заметушилась, захвилювалась, поспіхом кинулася сереховичівською дорогою. Уже добігала до церкви, коли стріла дівчину… Ой, рідна душа, то ж Антонова дівчина Панаська Євсейова з Сереховичів, він до неї ходив! Може, і за невісточку була б, хороша ж, роботяща. Тільки ж чому вона йде, ніби не бачить нічого, долонями за щічки взялась, ніби сновида?
     – Панасьочко, – схопила її за руку, – тут ніхто не їхав?
     Дівчина зупинилась, осмислено подивилась в лице.
     – Тітонько, – горошинами покотились сльози. – То ваш і мій Антон…
     Відібрало у матері мову, затуманилось у голові. Все попливло в очах. Наздоганяти підводи не мала сил. Ноги ледь слухались.
     – Як ти дізналась, що то Антон?
     – Ні, не по твару. Лице, ой, то вже не лице. По руках впізнала…
     – А ще хто з ним?
     – Не відаю. На них нема лиця. Але один схожий на Івана…
     Є версія: підірвали себе гранатою.
     Тепер вона ішла додому, мов сновида… «Синки мої, соколики… Як же це… Як на світі тепер жити… І муж невідь-де»…
     Багато віддала б Федора Євсеївна, аби показали хоча б місце, де поховали її синів-соколят. Та відомо лише, що вбитих повстанців звозили в райцентри, а куди дівали їхні тіла — невідомо. Закопували, кажуть, в місцях, про які навіть непристойно згадувати. Не дізналась про це і Федора Євсеївна.
     Господарство Онищуків ще раніше розтягли, реманент і худобу забрали до колгоспу. Федора Євсеївна перебралась до своєї сестри Одарки. Невідомо, чому її не арештували, не вивезли в Сибір. Та цілком логічно припустити, що за нею встановили нагляд. Адже в навколишніх лісах діяв її син Тихін і дочка Параска. Вони, звісно, знали про долю своїх братів і, як могли, «дякували» загарбникам та їхнім прислужникам. Ось вони найбільше і цікавили енкаведистів.

ОБРАЛИ СМЕРТЬ, А НЕ ГАНЬБУ ПОЛОНУ
     Невідомо як, але песиголовці вислідили змучену групу повстанців, які зупинилися у гостинних селян. Старенька господиня частувала їх, мов рідних. Але крізь вікно вони побачили, що наближаються вороги. Повстанці, аби не наражати на небезпеку добрих людей, через сінешні двері вийшли на внутрішнє подвір’я і побігли до спасенного лісу.
     Однак дістатися туди не вдалось. Довелось залягти, зав’язалась перестрілка. Невдалою була позиція — місце рівне, свинцеві стріли, мов бритвою, зрізували навколо зелений моріжок. Під такою смертельною зливою годі добігти чи доповзти до лісового оберегу. Треба віддати життя найдорожче… Параска вела вогонь недалеко, майже поруч… Але ось її шмайсер замовк. Тихін кинув туди миттєвий озір – голова дівчини схилилась до землі. На хвильку вмовк і його кріс. Тихін підповз до сестри, спробував повернути обважніле тіло. На її блузі розповзалась червона волога пляма, очі зустрілися з братовими. Осмислено подивилась, і за автоматною тріскотнею він не вчув, а швидше вгадав шепіт її вуст:
     — Тихоне, добий…
     Досвідчений вояк, провідник районного проводу ОУН знав Декалог, заповіт повстанця: «Воля або смерть!», «Краще смерть на волі, ніж життя в неволі». Знав, яким жахливим, нелюдським тортурам кати піддають полонених. Відала й Параска, як діють побратими в такій безвиході – виконують те, про що просить сестра. Але ж сестра, рідна сестра, рідна кров.
     — Братику, – знов заворушились її вуста. – Стріляй…
     — Сестричко…
     — Стріляй…
     Пізно роздумувати, бо враз і його тіло прошило блискавицею. Зрозумів – поранений. А вороги підповзають все ближче. Кінець. Та вихід є… Рукою, яка дедалі слабнула, притулив пістолет до скроні сестри, натиснув на гачок… «Простіть, мамо, прости сестро, брата–вбивцю»… Далі приставив пістолет собі до скроні. Постріл. Глухий, майже не чутний в стрекоті бою…
     Вельми прискіпливий читач (є й такі!) може іронічно закинути: «Хіба автор чув оту розмову?». Звісно, ні. Однак в екстремальній ситуації хіба не міг відбутися саме такий діалог? Якщо не словесно, то подумки – напевне.
     Трифон Бодюк, дослідник повстанського руху на Старовижівщині, писав, що серед п’ятьох повстанців був і «Кравченко» (Олекса Карпук) з села Ниці. Племінниця Федори Євсеївни зауважує, що у Стару Вижівку привезли лише двох – Тихона й Параску. Їхні рідні дядьки, яких викликали туди, признали лише хлопця, а обличчя дівчини було спотворене до невпізнання. Рідних і тих, хто бачив убитих, вразила справжня наруга над мертвими, які лежали оголеними.
     Так, для матері немає більшого горя, аніж втратити рідну дитину. Федора Євсеївна втратила чотирьох. Павутинкою снувалась надія щодо чоловіка, та ось і вона обірвалась. З концтабору надійшло повідомлення про його смерть. На той час вона переховувалась, але її впіймали. Проте невдовзі відпустили, адже серед живих її дітей уже не було.
     
     ДАНИНА ПОДВИЖНИЦТВУ РОДИНИ ОНИЩУКІВ
     Не витримало її серце важкого тягаря. Відтоді жінка схилила голову, потупила очі, поселилась сама у маленькій хаті–мазанці своєї племінниці, зі сторонніми не розмовляла, жила з невеличкого городу. Однак горе душі не зламало, вона загартувалась, мов криця. Навіть у 60-і — на початку 70-их Федора Євсеївна вірила в Україну. Ніколи не плакала, не нарікала на долю, не картала себе, що не вберегла дітей, чоловіка. Вважала, що загинули вони за святу справу, яка ще восторжествує. Дивно це було тоді, коли щодень лунали слова гімну УРСР: «Під стягом радянським ми дужими стали // І в світ комунізму велично ідем»…
     Але про неї згадали ще раз. Одної ночі у хатинку навідались люди у повстанській формі. Зав’язали очі, вивезли у якийсь ліс. Розвели велике багаття і давай випитувати. Жінка здогадалась, які це «повстанці», «друзі її чоловіка». Подумала: «Чому це вони розвели такий вогонь, коли треба маскуватись?». Нічого їм не сказала. Її нібито відпустили. Але куди йти? Вона ж не знала, де знаходиться. І от одного прорвало: «Отуди її, у вогонь!»… Усе-таки її вивезли з лісу, вона знайшла дорогу додому.
     Велике чорне горе надломило її здоров’я, і вона потрапила до психіатричної лікарні. Підтримували родичі. Хоча жінка давно була пенсійного віку, влада не платила їй жодної копійки. В 1977–му її не стало. Поховали її на рідній землі, у Грабовому. За її скромною могилкою доглядає племінниця Єфросинія Мартинюк. В її оселі ми і зустрілись. Того дня до неї також завітала племінниця Ніна Байчук із Ковеля. Вона викладач промислово–економічного коледжу, відмінник освіти, вивчає історію рідного села. Господиня згадала про важкі часи і свою зустріч із Тихоном у 1943 році.
     — Я зайшла до знайомої кравчині. Вона зняла мірку, аж тут входить озброєний чоловік, вітається: «Слава Україні!». Я збираюсь іти, а він: «Нікуди ти вже звідси не підеш!». Зрозуміла пізніше: він боявся, що запам’ятаю його і викажу. Невідомо, що чекало б мене. Але тут зайшов ще один повстанець. Кравчиня каже: «Ховайся!». Я не встигла. Аж бачу – це ж Тихін! Пізнав мене одразу. Вже хотіла йти, а той, невідомий, грубо наполягає: «Я її нікуди не відпущу!». Тихін же настояв на своєму. «Іди, мовляв, але ти нас не бачила». І я пішла. Згодом цього пильного «повстанця» вдома батько сповив у рядно і зв’язаного доставив у НКВС Ковеля. Через кілька років побачила його. Він ще й книжечку брехливу написав, де поливає брудом повстанців, зокрема й Тихона. Перевертень. Після війни мене ще тягали на допити, бо серед речей убитої Параски знайшли мою фотографію. Показували знімки грабівських хлопців-повстанців, щоб упізнала. Та не добились нічого, хоча «бесіду» проводили не лише словами.
     Анатолій Александрук, уродженець Сереховичів, адвокат із Ковеля, дослідник історії рідного села, пригадав розповідь своєї матері. У 1945 році Тихін навідувався до неї в хату, аби повечеряти. Мати гостинно прийняла його, адже ходила з ним разом до школи.
     Ніна Тихонівна Байчук гаряче відгукнулась на ідею, яку я виношую вже кілька років, відколи дізнався про долю сім’ї Онищуків: поставити пам’ятник на могилі повстанської матері, п’ятеро членів сім’ї якої віддали життя за нашу волю й незалежність. Такого родинного подвижництва, вочевидь, не було в Україні. Це водночас буде данина пам’яті усім повстанським матерям, які благословляли дітей на святу справу. Адже великий гріх — забувати тих, хто свідомо йшов на смерть заради Батьківщини.
     Відкриття пам’ятника Повстанській Матері відбулося у День Матері 10 травня 2015 року на цвинтарі села Грабове Старовижівського району.

Коментарі

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Залиште своє повідомлення




Календар

Березень 2021
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Лютий   Квітень »
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
    

Історичні дати

Завтра: у виправному таборі у Магадані помер Михайло Кравчук, український вчений — математик, родом із села Човниця Ківерцівського району 79 років

Відео-архів

© 2013. Всі матеріали на сайті належать автору і охороняються законом про авторські права.