Вхід на сайт


Реєстрація на сайті


Свої новини

Коментарів: 0

Опубліковано: 22.12.2014 12:32  Автор: Всеволод

ТО ХТО Ж СПРАВЖНІЙ ПАТРІОТ?

Не сподівався, що стаття „Чи легко в Україні бути патріотом?”, яку „Волинь” опублікувала 25 лютого, викличе стільки схвильованих відгуків. Думалося, та й друзі на це справедливо зауважували, — надто вже захопився у ній „високими матеріями”.

Петро БОЯРЧУК
     
      А пересічному, так би мовити, читачеві доступнішим є те, що поряд і до чого можна, як то кажуть, доторкнутися. Однак читацька реакція на статтю переконала, що людям нашим високе в проблемах виховання патріотизму зовсім не є байдужим.
     Першочергово саме такий взаємозв’язок і окреслився в міркуваннях, якими, прочитавши статтю, поділилися з автором мешканець села Холонів Горохівського району, підприємець-сільгоспвиробник Леонід Кравчук, відомий краєзнавець і невтомний дослідник „білих плям” в історії недавньої нашої минувшини житель Володимира-Волинського Ярослав Царук, колишній природоохоронець горохівчанин Валентин Хепін, працюючий пенсіонер-освітянин з Маневич Петро Смусь, колишній політв’язень комуно-більшовизму горохівчанин Андрій Криштальський. Співзвучною з особистими їхніми міркуваннями назвали статтю, зателефонувавши авторові, і колишній політв’язень ГУЛАГу Василь Смітюх та його дружина Зоя з Нововолинська.
     І зовсім несподіваним був відгук генерала СБУ Олександра Скіпальського. Депутат Верховної Ради України другого скликання від Волинської області, колишній начальник Головного управління військової розвідки Міністерства оборони України, колишній заступник голови СБУ, колишній заступник міністра з надзвичайних ситуацій, нині активний громадський діяч і діючий офіцер СБУ генерал-лейтенант Олександр Скіпальський широко знаний ще й тим, що з головної тоді у нашій державі трибуни на Майдані у Києві 24 листопада 2004 року повідомив: спецслужби України – з народом, з помаранчевим Майданом.
     Пан генерал, котрий мешкає нині в Києві, сказав, що він постійно читає „Волинь” як не в друкованому, то в електронному варіантах. Відтак вирішив висловити свою вдячність авторові, а через нього і нашій газеті за те, що не обминають гострих і вельми важливих для суспільства проблем, не даючи таким чином цим проблемам згаснути, привертаючи громадську увагу до їхнього вирішення. А проблеми виховання українського патріотизму хвилюють його особливо.
     Доводиться однак констатувати, що далеко не кожен з тих, хто і
     сьогодні з різного рівня владних верхотур говорить нам про любов свою до України, сам демонструє свою громадянську відданість. Україна для таких, — тільки електоральне поле, що над ним кортить властувати, увібравшись у владу будь-яким чином. Тому і зауважив мій телефонний співрозмовник з Пісків:
     —Все правильно ви в газеті написали. Але не вельми завертає у нас на патріотизм. Любов до Батьківщини для багатьох стала маскою. Немало владців і політиків упродовж усіх років Української державної незалежності більше переймалися особистим, ніж державним. Або й відверто демонстрували свою неприязнь до незалежної Української держави. Кілька десятків депутатів Верховної Ради минулого скликання навіть і присягнути на служіння Україні відмовилися.
      Через це, мовляв, і економіку українську розвалили, прибравши собі найласіші куски, і в чужі для України руки повіддавали стільки всього такого, що нігди не можна було віддавати, і український мовний та культурний простір відчинили для пришельців про історичну справедливість – лише слова.
     Не вагалися в цьому зв’язку декотрі з моїх співрозмовників називати й окремі прізвища. А найчастіше, хоч і прикро про це говорити, першого Президента України Леоніда Кравчука, котрого згадано було в статті як високого за совєтської влади посадовця ЦК КПУ. Сказав один: „Цей кого хоч із себе може вдати. Недарма говорили, що між крапельками в дощ пробіжить і не змокне”. Бо хіба ж, мовляв, може так бути, щоб чоловік, котрий ось „тут тобі керував єдино правильним, тоді так нам твердили, марксистсько-ленінським вихованням всенької України, раптом став аж таким націонал-демократом?
     „Дякую, що ви написали про нього правду. На всі сто процентів газету в цьому підтримую”, — сказав, говорячи про екс-Президента Леоніда Кравчука, Петро Смусь. А я подумав, що Смусьові певно краще знати, бо в ті роки, коли Кравчук був другим секретарем ЦК КПУ і керував усенькою комуністичною ідеологією в Україні, він відав ідеологічною роботою у Маневицькому районі. Хоч і в низовій ланці, але був під Кравчуковою, як то кажуть, рукою.
     Процитовані ж мною слова мексиканця Давида Сікейроса — «людське проявляється в людях з особливою силою, коли... найбільшим бажанням стає національна незалежність, визволення Батьківщини від чужоземного гніту» — дуже багатьох зачепили, як то кажуть, за живе. Бо найефективніше виховувати національний, як, до речі, і громадянський патріотизм, незалежна держава може тільки на прикладі тих, хто боровся за її назележність і незалежну її державність. А коли так, то чому й досі не визнаними є у нас учасники національно-визвольних змагань сорокових-п’ятдесятих років ХХ століття? Чому навіть ті з них, кого іще за СРСР реабілітовано, живучи у державі, яка була би неможливою без їхньої боротьби, досі не мають від цієї держави ні уваги заслуженої, ні поваги?
     „Вояки УПА за Україну віддавали своє життя, а тепер у владі немало таких, що за своє життя віддають Україну”, — написала Катерина Антонова з Дніпропетровщини, котра, як я зрозумів, підтримує зв’язки з Волинню на грунті особистих взаємин, одержуючи від своїх друзів і окремі номери нашої газети. А в розмові з Ярославом Царуком, який заторкнув цю ж проблему, прозвучало ім’я тепер вже відставного Кравчукового партійного „вождя”, екс-держсекретаря в Адміністрації екс-Президента Леоніда Кучми Віктора Медведчука. Шостого березня у прес-клубі „Іду на ви” телеканалу „1+1” Медведчук заявив: „Я вважаю, що реабілітація УПА не повинна відбутись”. Три роки тому у зв’язку із 60-літтям українсько-польського конфлікту на Волині він особисто опікувався акцією примирення в Павлівці Іваничівського району, котра, аби не втручання національно-патріотичних сил, могла би стати в тому форматі, в якому організовувалася, акцією несправедливої для України ганьби.
     Українську Повстанську армію Медведчук змальовував тоді у пресі як однозначно злочинну організацію, виключно її звинувачуючи в тому, що трапилося в липні 1943-ого. Тим часом Ярослав Царук, досліджуючи перебіг міжнаціонального конфлікту, ще до згаданої акції з’ясував: в Павлівці (тодішньому Порицьку) 12 липня 1943 року було знищено не 150 чи 200 поляків, як це доводила польська сторона, вказуючи в окремих випадках і на число кількаразово більше, а 62. Організацію ж та керівництво того нищення здійснював такий собі Василь Левочко на псевдо Юрченко, котрий в УПА „дослужився” до курінного і здав свій курінь енкаведистам, щойно прийшли сюди другі совєти. Після цього Левочка не раз бачили жителі Павлівки у формі капітана совєцьких прикордонних військ, які підпорядковувалися тоді НКДБ. Жодної кари за свої злочини супроти тих же поляків від влади він не зазнав. Але кари таки не уникнув. Був страчений самими повстанцями. Як провокатор і зрадник. Хто міг стояти за Левочком? І кому в надзвичайно складній тоді військово-політичній ситуації українсько-польський міжнаціональний конфлікт був вигідним?
     Промовистим в цьому зв’язку є й інший з’ясований Царуком факт. Так, в одному із по свіжих слідах написаному 1944 року документі, де ідеться про реєстрацію та облік завданих війною втрат, зазначено: в селі Селиська Володимир-Волинського району за час гітлерівської окупації вбито поляками 29 українців. А в 1976 році, коли багато що вже призабулось, ці втрати, виконуючи, очевидно, вказівку КДБ, взялись „уточнити”. Так з’явився документ, з якого випливало, що в тому ж селі Селиська того ж Володимир-Волинського району за той же період загинуло не 29, а 175 чоловік і вже – не від рук якихось поляків, а „українських буржуазних націоналістів”. Дійсності це, за висновком Ярослава Царука, не відповідає жодним чином. Але чи тільки названого села стосувалися подібні „уточнювання”, чи не з тим далеким прицілом аж через 30 літ по війні вони робились, аби ще через 30 років хтось міг заявляти, що реабілітація УПА відбутися „не повинна”? А тим уже вкотре ставити під сумнів і український національно-визвольний рух, як приклад високого патріотизму.
     Говорячи про Помаранчеву революцію, генерал-лейтенант Олександр Скіпальський в одному із своїх інтерв’ю дав зрозуміти, що вона могла би не стати феноменальним тим явищем, яким стала в очах всього світу, „аби не було надзвичайно самовпевненої спроби „зґвалтування” України” з боку путінської Росії та надзвичайної сили „пориву самоповаги української нації” у відповідь на це. Отже, знов наяву — високий прояв українського національного патріотизму, спродукований українською національною самосвідомістю під впливом української ж національної ідеї. Але, мабуть, ще постсовєцька свідомість у багатьох нинішніх наших політиків, і слова “національна ідея” прочитуються ними як націоналістична виключно в комуно-більшовицькому їх трактуванні. Десь цю ідею підмінили виключно ліберальною, десь заховалися від неї в мало кому зрозумілий солідаризм, а десь притьмом змобілізували усенькі, які не є — аби лише інші, мотивації, спровокувавши таким чином обвальне зростання споживацької психології.
     — Знаєте, —сказав Олександр Олександрович, — коли я за кучмізму змагався з тим, про що ви написали, то все було зрозуміло. Але коли з тим же зіткнувся тепер, то важко навіть сказати, що відчув. В мені не віра хитнулася, в мені щось інше сталось... У 1990 році котрогось із своїх начальників, який узявся мене, тоді ще полковника, „виховувати”, я запитав: „Скажіть, чому я, представник однієї з 200 націй світу, не можу мати своєї національної держави, як мають їх всі ті нації? Чому обов’язково повинен асимілюватися в „єдиний совєтскій народ”? Але й тепер, не питаючи згоди, нас всіма способами позбавляють головних національних ознак і тягнуть у зденаціоналізовану громадянську державу. Важкувато говорити на цьому тлі про високий національний патріотизм. Тривожно.
     І справді тривожно. Бо мимоволі виникає запитання: а чи не з тим же далеким прицілом, як у 1976 році згадані Ярославом Царуком документи-фальсифікати, впроваджуються у нашу суспільну свідомість нинішні метаморфози? Чи не на цей далекий приціл вже тепер вказують і заяви декотрих явно не українських за своєю суттю сил у для всіх відкритому українському політичному просторі? Якщо ж говорити про високе в „приземленому”, то на прикладі Горохівського району найбільшими патріотами я назвав би, наприклад, селян Лемешева й Козятина, де, хоч колгосп розвалився, фактично немає жодного занедбаного гектара ріллі. І декотрих фермерів та одноосібників, котрі всупереч наполегливо втовкмачуваній у суспільну свідомість думці по те, що займатись рільництвом по-науковому можна тільки на великих площах, і з наукою у дрібнотоварних своїх господарствах знаходять спільну мову, і результатів у праці подекуди досягають таких, що для найкращих тутешніх крупнотоварних у найкращі, як то кажуть, часи були чомусь недосяжними. Але, коли їду з Горохова до Луцька і читаю на придорожньому бігборді, що „патріотизм – це праця в ім’я України”, то мимоволі думаю: варто було би такі бігборди поставити, скажімо, ще й перед вікнами декотрих найвищих наших владних органів. Та спеціально для тих, хто кожного дня заходить туди, аби вершити над Україною владу, доповнити написане на ньому словами німецького філософа Фрідріха Ніцше: „Ніколи не виживе той народ, який дивиться на свою історію очима сусідів”.

Коментарі

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Залиште своє повідомлення




Календар

Грудень 2021
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Листопад   Січень »
  
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
  

Історичні дати

Сьогодні: У Києві відкрито українську Академію Мистецтв 104 роки

Відео-архів

© 2013. Всі матеріали на сайті належать автору і охороняються законом про авторські права.