Вхід на сайт


Реєстрація на сайті


Свої новини

Коментарів: 0

Опубліковано: 22.12.2014 12:31  Автор: Всеволод

ЧИ ЛЕГКО В УКРАЇНІ БУТИ ПАТРІОТОМ?

Не пригадую, кому з українських політиків належить сентенція: „Легко бути патріотом до глибини душі, важче – до глибини власної кишені”.

Я визнаю один патріотизм – „до глибини душі”. Патріотизм поєднує в собі цілу гаму почуттів та моральних рис людини. Через товщу двох тисячоліть дійшов до нас афоризм письменника і політичного діяча Древнього Риму Марка Тулія Ціцерона: ”Нам дорогими є батьки, дорогими є діти, наші близькі, родичі, але всі уявлення про любов до будь-чого поєднані в одному слові „батьківщина”. Не випадково вже й у найближчому до нас ХХ столітті російський письменник Костянтин Паустовський написав: „Нема нічого мерзеннішого, ніж байдужість людини до своєї країни, її минулого, нинішнього і майбутнього, до її мови, побуту, до її лісів і полів, до її поселень і людей, чи генії вони, а чи сільські шевці”.
     Але мусимо констатувати, що серед усіх нині існуючих в Україні дефіцитів саме дефіцит патріотизму залишається гострим. І саме від цього дефіциту беруть початок всі нинішні наші негаразди як в економіці, так і політиці, трансформуючись у кризу суспільної моралі, за якою майбутнє держави -- неначе в тумані. Що ж трапилося з Україною, котра, нарешті здійснивши кількасотлітню мрію про власну незалежність, тут же стала катастрофічно швидко забувати, що першочергово саме патріотизм і забезпечував державам їхній розвиток навіть за найскладніших умов? І що трапилося з українцями, серед котрих дедалі частіше тепер чується сентенція — „Де добре, там і батьківщина”?
     Дошукуючись відповіді, не можна не пригадати: ще зовсім недавно мешканці нинішньої України, як, до речі, й інших „вільних республік”, могли бути тільки патріотами СРСР. І українських дітей з раннього віку зомбували в дошкільних та освітніх закладах виключно тим, що „моя батьківщина – Радянський Союз”. І будь-який (окрім російського) патріотизм з національною ознакою ще й донедавна називався не інакше, як „буржуазним націоналізмом”, а той, хто наважувався патріотизм цей сповідувати, отримував тавро „ворога народу”. Оскільки ж боротьба з „українським буржуазним” і „ворогами”, під яку за СРСР було закамуфльовано усе ту ж боротьбу Російської імперії з українством та українською волелюбністю, нещадно клала кістьми десятки мільйонів невинних жертв, то вже й не варто дивуватися, що репресивно нав’язуваний комуно-більшовизмом совєтський патріотизм ставав багатьом однією із форм самозбереження. А те, що, за висловом Паустовського, для когось мало би вважатися наймерзеннішим, для українця мусило перетворюватися на повсякденну норму поведінки.
     Підтверджують це і рядки з отриманого мною кілька літ тому листа Михайла Свергуна з Дніпропетровщини: „На Волинь я прийшов з автоматом. Я визволяв цей край від німців. Але привів за собою совєтів, котрі з західняками почали робити те, що з нами робили від 1917 року. Мені гірко, що, воюючи з гітлерівщиною, на своїх плечах ніс націям і народам на Заході неволю імперської Росії, більшовизму. Не мав би воювати за чуже, але й ніде було подітися...”
     Рано чи пізно, а все, що нав’язується силою, осоружніє до нестерпного. Це і підтвердив грудень 1991 року, коли понад дев’яносто відсотків мешканців України проголосували за українську державну незалежність. Це був вибух національної самосвідомості. Пригадаймо, як принишкло мовчали тоді на всіх рівнях і вітренки, і симоненки, й іже з ними від столиці до найменших сіл. Як не чичиркнули навіть, щоб заявити про своє існування, теперішні „засоюзівці”, „політпутінці” та деякі інші нині найбільш яскраві „українські” патріоти сусідньої держави. І яким діловито-поміркованим націонал-патріотом виглядав тепер вже „не такий” Леонід Кравчук, котрий невдовзі став першим Президентом України. От тільки колишній другий секретар Горохівського РК КПУ нині покійний Леонід Мельничук, пам’ятаючи, як на нараді в Києві мало не до інфаркту був доведений нещадною критикою тоді секретаря ЦК КПУ Леоніда Кравчука за те, що надто повільно знімалися з реєстрації (читай – прирікалися на руїну) церкви в Горохівському районі, повірити в отой „патріотизм” не зміг.
     Але через пострадянський синдром, що його складовою частиною досі залишається роздмухуваний комуно-більшовицькою системою у свідомості мільйонів страх перед „всюдисущим” націоналізмом, а точніше -- перед тією примарою націоналізму, яку сотворила, аби відволікти суспільну увагу від власних злочинів, комуно-більшовицька система, призвів до того, що владу в Україні було віддано здебільшого „перефарбованим”. Слідом нахлинули у владу ті, кого російський політолог періоду горбачовської перебудови назвав “черню” і для кого декларована ними любов до народу стала лише маскою. Прикриваючись нею, вони отримали практично необмежені можливості задовольняти власні шкурні інтереси, відтак поквапилися (чи не тому й поквапилися, що на існування незалежної України дивляться, як на явище скороминуще?) використати свій, так би мовити, шанс. Ось тоді й почалося знецінювання тих ще й належно не створених у пострадянському моральному просторі України цінностей, без яких не може утвердитися жодна держава і без яких народ перетворюється у натовп.
     Найпершою ознакою цього стали на початку дев’яностих років минулого століття декотрі українські газети, які за комуно-більшовизму слово батьківщина, коли про СРСР ішлося, неодмінно друкували з великої букви, але після розвалу Союзу почали друкувати його виключно з букви маленької навіть тоді, коли Батьківщиною названо було Україну. А за тим майже водночас з’явилися заспокійливі для стривоженого розграбуванням України народу мудрування Леоніда Кравчука довкіл того, що „багаті будуть ділитися з бідними” і „чим більше багатих, тим багатша держава”. І уїдливі російськомовні, до речі, кпини деяких народних депутатів України про наше національне відродження, назване ними „шароварщиною”. І роздмухувана всіма способами лють проти усе того ж українського націоналізму, який ввижається декому буквально в усенькому державницько-українському, що її заново розгорнули „оновлені” українські, з московськими ознаками, комуністи.
     Чи може на такому ось тлі належно формуватися у свідомості українців український патріотизм чи то національний, чи громадянський? Тим паче, що національний патріотизм, офіційно позбавивши українців без їхнього відома та згоди національності, у нас іще за Кравчукового президентства почали видаляти з площин моральності під тим приводом, що, мовляв, будуємо громадянське суспільство? На зразок, сказали, американського. Але забули, що в Америці, де близько трьох століть тому зібрався на доти чужій для нього землі увесь європейський набрід, загнавши місцевий етнос у резервації, іншої об’єднучої ідеї, окрім громадянської нації, просто не було.
     Чому ж, перед ким і кому на догоду мусять на своїй землі заганяти себе, як етнос, в резервацію історичної минувшини українці, котрих крізь тисячоліття об’єднувало високе патріотичне почуття кровної приналежності до однієї із найдавніших в Європі націй і культур? І чи повинні українці вдаватися до чогось подібного лише через те, що національній меншині, в основному насланій на звільнений тут організаторами голодоморів, репресій та інших соціальних „прєобразованій” життєвий простір, не хочеться почуватись у нас меншиною, позаяк аж надто призвичаїлася до самочинно взятого титулу „старшого брата”? Чому українці, витримавши кількасотлітній наступ тих, хто на території колишньої Російської, а потім комуно-більшовицької імперій намагався асимілювати всі нації, тепер мають втрачати не тільки національну ідентичність, а й найголовнішу її ознаку — мову? Волею тієї ж владної черні ми опинилися в окупованому сусідньою державою інформаційному просторі, володарюючи в якому, ця держава і культуру виховує в людях іншу і патріотизм теж інший.
     Втім, відповіді на ці запитання хай кожен знайде собі сам. У власному, як то кажуть, серці. Я ж виключно для тих, хто, читаючи це, готовий завчено звинуватити автора в націоналізмі, процитую слова мексиканського живописця минулого століття Давида Сікейроса: „Людське проявляється в людях з особливою силою, коли... найбільшим бажанням стає національна незалежність, визволення Батьківщини від чужоземного гніту”. Ну, а тим, кому мексиканець — не авторитет, і хто, говорячи про громадянський наш патріотизм, українську мову в ранзі державної та інші національні ознаки ладен вважати не обов’язковими, наведу крилату фразу вже згадуваного тут росіянина Костянтина Паустовського: „По ставленню кожної людини до своєї мови можна абсолютно точно судити не тільки про культурний її рівень, але й про громадянські її вартості”.
      Чому ж так обурювалися зовсім недавно на сесії Верховної Ради декотрі її депутати з того, що, беручи участь в „газових” перемовинах, голова українського „Нафтогазу” Олексій Івченко насмілився заговорити у Москві (з перекладачем, звичайно) українською? І чому ніхто з тих же, підкреслю, депутатів навіть подиву не наважився висловити з парламентської трибуни в тому зв’язку, що, вже скільки часу живучи і працюючи в Україні, посол Російської Федерації Віктор Чєрномирдін української мови так і не вивчив?
     Відомо, патріотами, як і космополітами, не народжуються. Але й виховати патріотизм можна лише на конкретних прикладах. І на тих ідеалах, котрі є, мусять бути і повинні підтримуватися в кожному суспільстві. Та іще наприкінці вісімдесятих років минулого століття, коли горбачовська гласність розкрила людям очі на довжелезну вервечку фактів, стало зрозуміло: ряд ідеалів, що на них тримала патріотичне виховання комуно-більшовицька система, є, як висловилася викладачка Горохівського сільськогосподарського технікуму Людмила Бондар, надуманими. А національні ідеали України, що їх Російська та комуно-більшовицька імперії або замовчували, або ж наполегливо зашмаровували
     дьогтем, і досі нашими державновладцями не очищені і не піднесені на належний рівень. Ну, скажіть, хіба не блюзнірством, не глумом над самими собою, як і над громадянськими патріотичними почуттями є те, що День захисника Вітчизни і в незалежній вже Україні відзначається, наприклад, не у найбільш шановане українським козацтвом свято Покрови чи річницю подвигу українських патріотів під Крутами, а в усе той же впроваджений колись сталінщиною День Червоної армії, котра, зломивши в січні 1918 року опір крутянських звитяжців і дико розправившися з тими із них, кого захопила живцем, розстрілювала потім на розбитих артилерією вулицях Києва кожного, хто лише заговорив українською мовою?
     А коли вже про „глибину кишені” згадати, то як виховувати громадянський патріотизм нинішніх молодих „пересічних” українців, якщо, судячи з повідомлень у пресі, їхні рідні отримують тепер пенсії в 40 – 50 разів менші, ніж державні високопосадовці та депутати Верховної Ради (пенсії цих громадян сягають в середньому до 15 – 20 тисяч гривень на місяць)? Та ще й знаючи, що десять парламентських фракцій проголосували проти запропонованого обмеження пенсій цій категорії громадян на рівні 4-ьох тисяч гривень. А потім — і проти пропозиції винести на розгляд сесії Верховної Ради проект закону про обмеження вищому нашому чиновництву вкупі з депутатами ВР зарплат і пенсій.
     Тим часом шкільна подруга мого давнього приятеля, довідавшись, що син його служить у війську, назвала колишнього однокласника, у котрого, до речі, всі контрольні списувала, дурнем. І похвалилася, що от вона своєму синові „зробила довідку про таку хворобу”, з якою „в армію його не візьмуть ніколи”. Ще й порадила роззирнутись довкіл. Мовляв, усі, якщо є можливість, так роблять. Роззирались ми з приятелем удвох. Побачили: хизується не знати чим в суспільному стовпиську гурт аж надто „розумних”, не підозрюючи, що й справді вже небезпечно уражені, ті, що аж вельми „хворі”. І є держава, яка, аби не той же не визнаний, осуджуваний та гнаний декотрими „патріотами” національний патріотизм, навіть не народилась би.

Коментарі

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Залиште своє повідомлення




Календар

Березень 2021
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Лютий   Квітень »
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
    

Історичні дати

Сьогодні: у бункері біля села Сухівці Клеванського району Рівненської області загинув Ніл Хасевич. український графік, працівник референтури пропаганди проводу ОУН(б) на ПЗУЗ, член УГВР 69 років

Відео-архів

© 2013. Всі матеріали на сайті належать автору і охороняються законом про авторські права.