ЧИ ЛЕГКО В УКРАЇНІ БУТИ ПАТРІОТОМ?

Не пригадую, кому з українських політиків належить сентенція: „Легко бути патріотом до глибини душі, важче – до глибини власної кишені”.

Я визнаю один патріотизм – „до глибини душі”. Патріотизм поєднує в собі цілу гаму почуттів та моральних рис людини. Через товщу двох тисячоліть дійшов до нас афоризм письменника і політичного діяча Древнього Риму Марка Тулія Ціцерона: ”Нам дорогими є батьки, дорогими є діти, наші близькі, родичі, але всі уявлення про любов до будь-чого поєднані в одному слові „батьківщина”. Не випадково вже й у найближчому до нас ХХ столітті російський письменник Костянтин Паустовський написав: „Нема нічого мерзеннішого, ніж байдужість людини до своєї країни, її минулого, нинішнього і майбутнього, до її мови, побуту, до її лісів і полів, до її поселень і людей, чи генії вони, а чи сільські шевці”.
     Але мусимо констатувати, що серед усіх нині існуючих в Україні дефіцитів саме дефіцит патріотизму залишається гострим. І саме від цього дефіциту беруть початок всі нинішні наші негаразди як в економіці, так і політиці, трансформуючись у кризу суспільної моралі, за якою майбутнє держави -- неначе в тумані. Що ж трапилося з Україною, котра, нарешті здійснивши кількасотлітню мрію про власну незалежність, тут же стала катастрофічно швидко забувати, що першочергово саме патріотизм і забезпечував державам їхній розвиток навіть за найскладніших умов? І що трапилося з українцями, серед котрих дедалі частіше тепер чується сентенція — „Де добре, там і батьківщина”?
     Дошукуючись відповіді, не можна не пригадати: ще зовсім недавно мешканці нинішньої України, як, до речі, й інших „вільних республік”, могли бути тільки патріотами СРСР. І українських дітей з раннього віку зомбували в дошкільних та освітніх закладах виключно тим, що „моя батьківщина – Радянський Союз”. І будь-який (окрім російського) патріотизм з національною ознакою ще й донедавна називався не інакше, як „буржуазним націоналізмом”, а той, хто наважувався патріотизм цей сповідувати, отримував тавро „ворога народу”. Оскільки ж боротьба з „українським буржуазним” і „ворогами”, під яку за СРСР було закамуфльовано усе ту ж боротьбу Російської імперії з українством та українською волелюбністю, нещадно клала кістьми десятки мільйонів невинних жертв, то вже й не варто дивуватися, що репресивно нав’язуваний комуно-більшовизмом совєтський патріотизм ставав багатьом однією із форм самозбереження. А те, що, за висловом Паустовського, для когось мало би вважатися наймерзеннішим, для українця мусило перетворюватися на повсякденну норму поведінки.
     Підтверджують це і рядки з отриманого мною кілька літ тому листа Михайла Свергуна з Дніпропетровщини: „На Волинь я прийшов з автоматом. Я визволяв цей край від німців. Але привів за собою совєтів, котрі з західняками почали робити те, що з нами робили від 1917 року. Мені гірко, що, воюючи з гітлерівщиною, на своїх плечах ніс націям і народам на Заході неволю імперської Росії, більшовизму. Не мав би воювати за чуже, але й ніде було подітися...”
     Рано чи пізно, а все, що нав’язується силою, осоружніє до нестерпного. Це і підтвердив грудень 1991 року, коли понад дев’яносто відсотків мешканців України проголосували за українську державну незалежність. Це був вибух національної самосвідомості. Пригадаймо, як принишкло мовчали тоді на всіх рівнях і вітренки, і симоненки, й іже з ними від столиці до найменших сіл. Як не чичиркнули навіть, щоб заявити про своє існування, теперішні „засоюзівці”, „політпутінці” та деякі інші нині найбільш яскраві „українські” патріоти сусідньої держави. І яким діловито-поміркованим націонал-патріотом виглядав тепер вже „не такий” Леонід Кравчук, котрий невдовзі став першим Президентом України. От тільки колишній другий секретар Горохівського РК КПУ нині покійний Леонід Мельничук, пам’ятаючи, як на нараді в Києві мало не до інфаркту був доведений нещадною критикою тоді секретаря ЦК КПУ Леоніда Кравчука за те, що надто повільно знімалися з реєстрації (читай – прирікалися на руїну) церкви в Горохівському районі, повірити в отой „патріотизм” не зміг.
     Але через пострадянський синдром, що його складовою частиною досі залишається роздмухуваний комуно-більшовицькою системою у свідомості мільйонів страх перед „всюдисущим” націоналізмом, а точніше -- перед тією примарою націоналізму, яку сотворила, аби відволікти суспільну увагу від власних злочинів, комуно-більшовицька система, призвів до того, що владу в Україні було віддано здебільшого „перефарбованим”. Слідом нахлинули у владу ті, кого російський політолог періоду горбачовської перебудови назвав “черню” і для кого декларована ними любов до народу стала лише маскою. Прикриваючись нею, вони отримали практично необмежені можливості задовольняти власні шкурні інтереси, відтак поквапилися (чи не тому й поквапилися, що на існування незалежної України дивляться, як на явище скороминуще?) використати свій, так би мовити, шанс. Ось тоді й почалося знецінювання тих ще й належно не створених у пострадянському моральному просторі України цінностей, без яких не може утвердитися жодна держава і без яких народ перетворюється у натовп.
     Найпершою ознакою цього стали на початку дев’яностих років минулого століття декотрі українські газети, які за комуно-більшовизму слово батьківщина, коли про СРСР ішлося, неодмінно друкували з великої букви, але після розвалу Союзу почали друкувати його виключно з букви маленької навіть тоді, коли Батьківщиною названо було Україну. А за тим майже водночас з’явилися заспокійливі для стривоженого розграбуванням України народу мудрування Леоніда Кравчука довкіл того, що „багаті будуть ділитися з бідними” і „чим більше багатих, тим багатша держава”. І уїдливі російськомовні, до речі, кпини деяких народних депутатів України про наше національне відродження, назване ними „шароварщиною”. І роздмухувана всіма способами лють проти усе того ж українського націоналізму, який ввижається декому буквально в усенькому державницько-українському, що її заново розгорнули „оновлені” українські, з московськими ознаками, комуністи.
     Чи може на такому ось тлі належно формуватися у свідомості українців український патріотизм чи то національний, чи громадянський? Тим паче, що національний патріотизм, офіційно позбавивши українців без їхнього відома та згоди національності, у нас іще за Кравчукового президентства почали видаляти з площин моральності під тим приводом, що, мовляв, будуємо громадянське суспільство? На зразок, сказали, американського. Але забули, що в Америці, де близько трьох століть тому зібрався на доти чужій для нього землі увесь європейський набрід, загнавши місцевий етнос у резервації, іншої об’єднучої ідеї, окрім громадянської нації, просто не було.
     Чому ж, перед ким і кому на догоду мусять на своїй землі заганяти себе, як етнос, в резервацію історичної минувшини українці, котрих крізь тисячоліття об’єднувало високе патріотичне почуття кровної приналежності до однієї із найдавніших в Європі націй і культур? І чи повинні українці вдаватися до чогось подібного лише через те, що національній меншині, в основному насланій на звільнений тут організаторами голодоморів, репресій та інших соціальних „прєобразованій” життєвий простір, не хочеться почуватись у нас меншиною, позаяк аж надто призвичаїлася до самочинно взятого титулу „старшого брата”? Чому українці, витримавши кількасотлітній наступ тих, хто на території колишньої Російської, а потім комуно-більшовицької імперій намагався асимілювати всі нації, тепер мають втрачати не тільки національну ідентичність, а й найголовнішу її ознаку — мову? Волею тієї ж владної черні ми опинилися в окупованому сусідньою державою інформаційному просторі, володарюючи в якому, ця держава і культуру виховує в людях іншу і патріотизм теж інший.
     Втім, відповіді на ці запитання хай кожен знайде собі сам. У власному, як то кажуть, серці. Я ж виключно для тих, хто, читаючи це, готовий завчено звинуватити автора в націоналізмі, процитую слова мексиканського живописця минулого століття Давида Сікейроса: „Людське проявляється в людях з особливою силою, коли... найбільшим бажанням стає національна незалежність, визволення Батьківщини від чужоземного гніту”. Ну, а тим, кому мексиканець — не авторитет, і хто, говорячи про громадянський наш патріотизм, українську мову в ранзі державної та інші національні ознаки ладен вважати не обов’язковими, наведу крилату фразу вже згадуваного тут росіянина Костянтина Паустовського: „По ставленню кожної людини до своєї мови можна абсолютно точно судити не тільки про культурний її рівень, але й про громадянські її вартості”.
      Чому ж так обурювалися зовсім недавно на сесії Верховної Ради декотрі її депутати з того, що, беручи участь в „газових” перемовинах, голова українського „Нафтогазу” Олексій Івченко насмілився заговорити у Москві (з перекладачем, звичайно) українською? І чому ніхто з тих же, підкреслю, депутатів навіть подиву не наважився висловити з парламентської трибуни в тому зв’язку, що, вже скільки часу живучи і працюючи в Україні, посол Російської Федерації Віктор Чєрномирдін української мови так і не вивчив?
     Відомо, патріотами, як і космополітами, не народжуються. Але й виховати патріотизм можна лише на конкретних прикладах. І на тих ідеалах, котрі є, мусять бути і повинні підтримуватися в кожному суспільстві. Та іще наприкінці вісімдесятих років минулого століття, коли горбачовська гласність розкрила людям очі на довжелезну вервечку фактів, стало зрозуміло: ряд ідеалів, що на них тримала патріотичне виховання комуно-більшовицька система, є, як висловилася викладачка Горохівського сільськогосподарського технікуму Людмила Бондар, надуманими. А національні ідеали України, що їх Російська та комуно-більшовицька імперії або замовчували, або ж наполегливо зашмаровували
     дьогтем, і досі нашими державновладцями не очищені і не піднесені на належний рівень. Ну, скажіть, хіба не блюзнірством, не глумом над самими собою, як і над громадянськими патріотичними почуттями є те, що День захисника Вітчизни і в незалежній вже Україні відзначається, наприклад, не у найбільш шановане українським козацтвом свято Покрови чи річницю подвигу українських патріотів під Крутами, а в усе той же впроваджений колись сталінщиною День Червоної армії, котра, зломивши в січні 1918 року опір крутянських звитяжців і дико розправившися з тими із них, кого захопила живцем, розстрілювала потім на розбитих артилерією вулицях Києва кожного, хто лише заговорив українською мовою?
     А коли вже про „глибину кишені” згадати, то як виховувати громадянський патріотизм нинішніх молодих „пересічних” українців, якщо, судячи з повідомлень у пресі, їхні рідні отримують тепер пенсії в 40 – 50 разів менші, ніж державні високопосадовці та депутати Верховної Ради (пенсії цих громадян сягають в середньому до 15 – 20 тисяч гривень на місяць)? Та ще й знаючи, що десять парламентських фракцій проголосували проти запропонованого обмеження пенсій цій категорії громадян на рівні 4-ьох тисяч гривень. А потім — і проти пропозиції винести на розгляд сесії Верховної Ради проект закону про обмеження вищому нашому чиновництву вкупі з депутатами ВР зарплат і пенсій.
     Тим часом шкільна подруга мого давнього приятеля, довідавшись, що син його служить у війську, назвала колишнього однокласника, у котрого, до речі, всі контрольні списувала, дурнем. І похвалилася, що от вона своєму синові „зробила довідку про таку хворобу”, з якою „в армію його не візьмуть ніколи”. Ще й порадила роззирнутись довкіл. Мовляв, усі, якщо є можливість, так роблять. Роззирались ми з приятелем удвох. Побачили: хизується не знати чим в суспільному стовпиську гурт аж надто „розумних”, не підозрюючи, що й справді вже небезпечно уражені, ті, що аж вельми „хворі”. І є держава, яка, аби не той же не визнаний, осуджуваний та гнаний декотрими „патріотами” національний патріотизм, навіть не народилась би.