Вхід на сайт


Реєстрація на сайті


Свої новини

Коментарів: 0

Опубліковано: 22.12.2014 10:06  Автор: Всеволод

БАНДЕРІВСЬКИЙ КРАЙ ВРЯТУВАВ УКРАЇНУ ВІД ГОЛОДУ

ЧЕРЕЗ 5 РОКІВ ГОЛОД ПРИЙШОВ І ДО НАС...
     
     Ярослав ЦАРУК,
     краєзнавець, Почесний громадянин Волині

     
     Ті роки я, звичайно, пам’ятаю добре, мені було вже 12 літ. Жили ми у селі Стенжаричі тодішнього Устилузького району, неподалік сільської ради. То був такий собі барак колишнього тартака (польської лісопильні). Мешкало там п’ять сімей, хати яких були спалені під час війни поляками. А до того ми мали хату в селі Заболоття, яке було теж спалене дощенту.
     Не розкошували ми, жили бідно, але не мучилися від голоду, щось таки росло в полі. Але голодуючих у 1947 році було багато. Вони приїхали з Брянської, Калузької областей Росії, з Півдня, Сходу України. Не минали жодної хати. Деякі приносили щось з одежі, вимінювали на зерно, крупи, картоплю. Але приходили і просто так, як жебраки. І в кожній хаті їм щось вділяли. Вони зі сльозами на очах дякували, казали, що ніколи не забудуть нашої доброти. Проклинали життя, невідь-кого. Справді, з боку наших людей то таки була доброта, яка притаманна українцям. Адже в селі теж жили бідно, багато було погорільців.
     Прибульці з мішками особливо боялися прикордонників. Адже наше село входило до прикордонної зони і без спеціальної перепустки люди сюди не мали права заходити. Тому про таких сільська рада одразу повідомляла заставу. Приїжджали солдати і силоміць видворяли прохачів. Вони не зважали ні на посвідчення недавніх солдат Червоної Армії, ні на просьби жінок, дітей. Минули роки, незабаром виповниться 70 літ із тої пори. Але ніхто поки що не сказав доброго слова за порятунок. Доброта забувається швидко.
     Але якщо на Заході України у 1946 — 1947 роках голоду у класичному розумінні не було і населення ще й рятувало голодуючих, то вже через п’ять років йому самому потрібна була допомога. Колективізація всуціль пограбувала селянські господарства, відібрала у хлібороба землю, реманент, худобу, зерно і залишила його без засобів існування. От і прийшов у 1952 році сюди справжній голод. Щоправда, дослідники його не фіксують, хоч цю біду пережило кожне село, як і наше.
     Уже на початку літа того року в хаті не було і скибки хліба. А в сім’ї нас п’ятеро: мама, вітчим і троє дітей. Я був найстаршим. Батько Василь Пилипович загинув на фронті, захищаючи наше «щасливе» дитинство. Мати всі дні пропадала на колгоспному полі. Вітчим Федір Стрільчук — на стайні, я на канікулах — теж на різних роботах у колгоспі. Хотілося заробити хоч дрібку на прожиток.
     Рятував нас вітчим, який доглядав коней. У кишенях він щодня приносив трохи осипки, якою підгодовували коней. Мати варила її. То була така собі ріденька юшка, де крупинка наздоганяла крупинку. Але вона була гаряча і туди ще доливали (була рятувальниця-корова) трохи молока. То й виходив рятівний напій. Мали ми ще п’ять курок, які не неслися. Мати звеліла дві зарубати, що я й зробив. Але на хвильку відволікся і тут десь вискочив собака. Вхопив курку — і навтьоки. Ми наробили крику, побігли за ним, та де там! Поплакав я зі сестричкою Манею і все... Стали достигати вишні. Менший брат Леонід заліз на дерево і ніяк не може їх наїстися. Аж тут заходить до нас вербувальник з Уралу. Пообіцяв, що Льоня буде навчатися у ФЗУ (фабрично-заводське училище). У нього буде формена одежа, взуття і триразове харчування. А після ФЗУ — робота. Брат запитав у матері, чи їхати.
     — Їдь, синку, — сумно мовила, — бо ж як не хочеться розлучатися, але в тому проклятому колгоспі пропадеш.
     І Льоня поїхав. А мати пішла в контору, щоб виписали трохи зерна, бо нема чого їсти. Відмовили, бо в коморі ні зернини, чекай, мовляв, нового врожаю. Не знаю, якими шляхами, але роздобула мама десь трохи грошей і послала мене у місто за хлібом. Вийшов я з дому опівночі, пройшов кілька сіл, Устилуг і о четвертій ранку був у Володимирі-Волинському біля хлібного магазину на вулиці Ковельській. Привезли хліб о десятій. Що там робилося! Гвалт, гамір, тиснява. Хліба мені не вистачило. Чекаємо, бо обіцяють привезти ще. І о 12-й привезли, на цей раз мені пощастило.
     І ось у мене в торбині цілий скарб — три кілограми чорного хліба! Як він пахнув! Так хотілося трішечки відкусити, але переборов спокусу — хай розділить мама. Додому летів, мов на крилах. Одержав свою пайку і мама каже:
     - Ти, синку, відпочинь, а на ніч знову підеш. Бо ж треба якось рятуватися...
     Так я й робив «хлібні рейси» через день. І в середині липня, коли повернувся, мати з радістю повідомила — їй виписали 50 кілограмів жита. А тепер, коли проходжу повз той магазин, де можна купити багато чого їстівного, згадую ціну колгоспного «щастя», і не можу стримати сліз.
     м. Володимир-Волинський.
     
     
     ЗАПАМ’ЯТАЛА СПОГАД МАМИ
     На Херсонщині мене у 1947 році ще не було. Але запам’яталися про це спогади мами, коли мені виповнилося сім літ, бо після цього мами не стало...
     Вона розповідала, що того року був лютий голод, їсти не було чого. А треба ж було годувати і мою старшу сестричку, яка народилася у 1946 році. Не знаю з ким, але в холод мама йшла темної ночі в поле до скирд соломи. Там смикала її, віяла з надією витрусити хоч зернятко.
     Моя мама з Ворошиловградщини, нині Луганськ. Вона і тато були вивезені в Німеччину на примусові роботи. У 1945 році повернулися на татову батьківщину, Херсонщину. Кілька років тому в держархіві я відшукала анкету, заповнену рукою матері. Одне з питань було: «Ваша рідна мова?». Відповідь написана маминою рукою: «Українська»... Отже, Донбас був українським завжди. Спасибі вам за вашу роботу.
     В. А. ІГНАТЕНКО
     м. Херсон, вул. Шовкуненка, 86, кв. 3.

     
     
     ЗА ЇХНЄ ЖИТО ЇХ І ВБИТО
     
     Микола РОМАНЮК

     
     Надто багато чорних сторінок в історії України. А це не лише доля держави, а й доля кожного її громадянина. Голодоморами наш «старший брат» знищив мільйони українців. І коли у 1932 — 1933 роках люди на Західній Україні голоду не відчули, бо комуністичної влади тут не було, то в післявоєнні роки це скуштували, хоч не в таких страшних випробуваннях.
     Голод 1946 — 1947 років був переважно у Центральній, Східній, Південній частинах України, прилеглих до них областях Росії. Про це відомо з розповідей старших людей. Звідти на Західну Україну їхали десятки тисяч голодуючих. Не було такого села, такої хати, куди б не приходили за порятунком. Хто мав щось, то міняв, а переважно приходили просто так, сподіваючись на милосердя українців. І приїжджі його відчували, бо наші люди з добрим серцем і душею. Але не всі прохачі на добро відповідали хоч би добрим словом. Ми жили на хуторі. І от одного разу, як розповідали батьки, завітали до хати два прохачі. Побачили, що на лавці стояв цебрик із вареною в лушпинні картоплею для свиней. Вони тут же жадібно накинулися на корм. Батьки підгодували їх, переночували вони й пішли далі. Голод гнав до пошуків порятунку. І ті люди не боялися бандерівців, бо й справді вони таких не чіпали.
     А от люди з чорною душею серед прохачів таки були. Розповідають, що в хату Матвійчуків (по-вуличному Гірчуки) завітали двоє чоловіків. Старенькі поділилися провізією. Але тим видалося, що дали мало, то ж вони вчинили жахливий злочин: діда і бабу зарубали сокирою за пуд жита. Кажуть, що їх затримали і судили. Але за що вони позбавили життя тих, хто рятував їх? Нині в Росії, на Півдні, Сході України кричать про загрозу фашистів, бандерівців. Але тоді, у важкий час, Захід рятував вас, як нині знову рятує Україна. А справжні фашисти вбивають наших хлопців — правнуків тих, хто рятував голодуючих. Як це назвати?
     с. Карасин, Маневицький район.
     
     
     Цей лист надійшов на адресу головного редактора газети «День» Лариси Івшиної, де було надруковано звернення Андрія Бондарчука, і звідти переадресовано до Луцька
     Михайло КОРЧИНСЬКИЙ, лікар-терапевт
     
     «І ДОСІ В ГЕНАХ СИДИТЬ ТОЙ ЖАХ...»
     Шановний пане Андрію! Дуже вдячний вам за це звернення до свідомості громади. Я не знав голоду, народився в хліборобській сім’ї в селі Журавлівка Барського району Вінницької області 1957 року. Знаю про голод 1946 — 1947 років із розповідей бабусі, мами і татової сестри. Тоді в селі померло майже 20 чоловік, переважно тих, хто мав невеличкі присадибні ділянки і не мав у хліві ніякої живності.
     Частина людей їхали на Західну Україну, де обмінювали деякі речі на продукти харчування. Багато їх не доїхали додому. Бо замерзли на дахах товарних вагонів, багатьох пограбували банди. Особливо багато помирало (як і в інших селах) весною 1947 року, коли люди стали їсти кропиву, лободу, недозрілі вишні, яблука, лісові гриби. Наша сусідка, тітка Антоніна, солдатська вдова з трьома малими доньками ледь не померла. Їх врятували сусіди, які, відриваючи від себе, підгодовували сім’ю чим могли.
     А мої батьки цього жаху зазнавали двічі: у 1932 — 1933 і 1946 — 1947 роках. Цей жах поселився у їхніх генах назавжди, бо кожного року у своєму городі вони садили багато кукурудзи і квасолі. Я питаю: «Для чого?». Відповідають: «На випадок голоду. Держава не допоможе. Хто мав тоді кукурудзу і квасолю, той не помер». Я — лікар, перейнявся цим і теж саджу кукурудзу. Справді, як казав Джеймс Мейс, дослідник Голодомору, ми постгеноцидна нація.
     Збереглася в пам’яті розповідь бабусі моєї дружини. Звали її Пастушин Оксана Миколаївна, із села Пониковиця Бродівського району Львівської області... Була зима 1947 року. Сильний мороз, сніг. Наступало Святе надвечір’я — 6 січня. Хата святково прибрана, стіл, хоч і не багатий, але страви були. Єдиний 10-річний син Михайло чекає на Різдвяну зорю. Раптом надворі загавкав пес. Почувся жіночий голос. Господиня вийшла з хати, побачила бідно вдягнуту дівчину, яка просила хоч скибочку хліба. Бабуся запросила її в хату, посадила до столу. Разом сіли за накритий стіл, зустріли Різдво Спасителя... Дівчина розповіла, що вона з Одеської області, напівсирота. Роботи нема, неврожай, допомоги від держави ніякої. Наступного дня щедро обдарована дівчина покинула гостинну хату і пішла на залізничну станцію.
     Бажаю вам успіхів у вашій подвижницькій праці. Мрію приїхати до Луцька, пройтися його історичними вулицями.
     м. Бар, Вінницька область.

     
     
     
     НАГОДУВАВ, ДАВ ХЛІБА І ШТАНИ
     У 1947 році велику Україну знову спіткав голод. У наше Старе Село, що біля Дрогобича, наїхало дуже багато «бессарабів» із Сходу, так у нас чомусь називали голодуючих, які прибули за порятунком. Спали вони де попало, навіть на цвинтарі, бо село не в змозі було прийняти їх усіх. Деякі там і померли. Знаю, що поховали там тоді шестеро осіб.
     Зрозуміло, і ми не розкошували, манна небесна не падала нам, люди теж бідували, але мали власне поле і щось з нього збирали. Та майже все це держава забирала під виглядом різних податків. Дехто із села брав собі когось із тих «бессарабів» на роботу. Таких було 20 дворів. То приїжджі були і щасливими від того.
     У мого тата Стахніва Івана під хату прибився якийсь жебрак зі Сходу. Батько якраз насипав куркам варену в лушпинні картоплю ще й притрушував її осипкою. Той жебрак підкрався і просто із землі хапав ту бульбу, запихав у рот і мало не вдавився.
     Батько у нас був дуже добрий і співчутливий. Запросив бідолашного у хату, посадив за стіл, нагодував, а тоді каже до жінки: «Дай йому щось на дорогу». Мама дали. А він його завернув. Мати каже: «Я ж йому вже дала». А батько на те: «Що ти там йому дала!». І ще подарував кусень хліба та свої добрі штани. Мати в крик: «Що ти робиш? У самого штани латка на латці!». А батько каже: «Він бідний, голодний, ходить по світу, а я сиджу в хаті, обійдуся і такими».
     Записав Петро Сов’як від Марії Метріш, 1922 р. н., у Старому Селі, що на Дрогобиччині.
     Добру справу робите, потрібну!
     
     
      ДОРОГА ВОЛИНСЬКА ГРОМАДО!
      Cьогодні ми поминаємо мільйони українців, убитих голодоморами. Не маємо морального права не згадати про трагічну сторінку нашої історії, попри гострий біль від нинішньої війни в Україні. Понад 70 років тому світ жахався і водночас інертно спостерігав за тим, як родюча українська земля ставала могилою для заморених голодом своїх трударів. Тільки моральні перевертні могли вдаватися до такого страшного злочину — геноциду цілого народу, забравши в нього останню зернину. Українці залишилися наодинці з цим випробуванням, але витерпіли і вижили. Сьогодні маємо новий виклик: випускають своє отруйне жало нащадки злочинців, які знищували нас у минулому. Вони не просто стріляють у наш народ, а намагаються вбити наш дух геноцидом свідомості, стерти пам’ять, прагнення до свободи та переписати історію. Окупація свідомості куди страшніша за окупацію земель, бо їх ми рано чи пізно визволимо. У цю трагічну мить наших спогадів закликаю вас, дорогі волиняни, до мудрості й милосердя. Згадаймо цими вихідними про знищених голодом наших земляків, молячись у храмах. Попросімо спільно всією родиною Всемогутнього Господа, щоб упокоїв у Царстві Небеснім душі убитих, щоб повернув нам мир і благословив Україну Своїми щедрими дарами, щоб уберіг будь–яку владу від спокуси позбавити Людину Права на Життя.
     Щиро прошу сьогодні о 16 годині запалити свічку Пам’яті. Нехай цей святий вогник на вашому віконці стане символом нашої єдності в скорботі і впевненості в перемозі над злом.
      Вічна пам’ять загиблим.
     З повагою голова обласної ради Валентин ВІТЕР.

Коментарі

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Залиште своє повідомлення




Календар

Березень 2021
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Лютий   Квітень »
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
    

Історичні дати

Переглянути всі пам’ятні дати нашого краю та України ви можете в розділі «Історичні дати»

Відео-архів

© 2013. Всі матеріали на сайті належать автору і охороняються законом про авторські права.