Вхід на сайт


Реєстрація на сайті


Свої новини

Коментарів: 0

Опубліковано: 05.12.2014 22:04  Автор: Всеволод

ПЕРЕМОЖЦІ І ПЕРЕМОЖЕНІ

Суперечливими бувають навіть назви конкретних історичних подій. Ми щойно відзначали 9 травня як День Перемоги. А в інших календарях 8,9 Травня значаться як дні пам'яті та примирення, присвячені пам'яті жертв Другої світової війни.

В багатьох країнах Заходу — це день закінчення Другої світової війни і пам'яті жертв, як день беззастережної капітуляції фашистської Німеччини, в Росії — лише як День Перемоги. Хтось вважає війну Великою Вітчизняною, хтось — Другою світовою, хтось вважає призвідцем вселенської трагедії Гітлера, хтось — Сталіна, хтось — обох тиранів.
     Але якими б різнополюсними не були оцінки двох режимів — винуватців цієї вселенської бойні, що змінила світ, їхніх ідеологій, — є у цій війні спільне для обох: людське горе. Його вимір однаковий, бо людський біль не має політичних кольорів: однаковим він був для батьків, рідних обох воюючих сторін, обох ворогів. Це і є головним і дуже сумним підсумком війни. Мабуть, це і є критерій, за яким треба визначати, що це таке — радісне свято чи день смутку.
     Так, фашизм був переможений. Це — Перемога. Але розум відмовляється сприймати факти (беру лише СРСР і Німеччину): переможці втратили 17,6 млн військових, переможені — 3,8 млн, загальні втрати СРСР — 26,6 млн, німців — 6,5 млн. Україна зазнала найбільших втрат, війна прокотилася нею двічі — туди і назад.
     На моє дитинство припали страшні роки війни і післявоєнні випробування. Добре пам'ятаю невимовний біль вдів, які одержували похоронки, скалічених односельців, які повернулися з фронту, бездомних вчорашніх фронтовиків-калік, які просили милостиню. Те, як виживало після війни кожне село, місто, сім'я, — годі забути. І оце святкувати?
     Зрештою, по війні День Перемоги довгий час не відзначали, але «керівній і спрямовуючій» потрібно було на фоні економічних, соціальних, правових провалів, деспотизму показати щось велике і таке, що б своїм блиском затьмарювало їх. Лише в наш час стали відомі деякі подробиці, механізм «вирощування» багатьох героїв (хоч були і дійсно герої, і героїчні подвиги). Як-от: Чапаєв, Котовський, Павлик Морозов, «Молода гвардія», день Радянської Арміїі, Стаханов тощо.
     І від піраміди історії взяли вершечок, тріумф, приписавши його одній державі. Адже нині вже не згадують внесок інших членів антигітлерівської коаліції, а Путін заявив, що Росія здобула б перемогу й без України. Які нахабство, брехня й великоімперська пиха щодо народу, який серед інших у складі СРСР поніс найтяжчі втрати! Наша влада, а тим більше п'ята колона в Україні, мовчки проковтнула образу мільйонів тих, хто поліг на полі бою, недосипав ночей, працюючи на фронт, їхніх рідних. Щороку у Москві 9 травня з помпою проходять паради. Чи помітили ви: чим авторитарніший режим, чим нестабільніша економічна, соціальна ситуація, тим бравурніші святкування, паради, які найбільш потрібні владі, аби хоч дотично показати її причетність до цієї справді історичної події.
     На цих урочистостях за високими словами про подвиг ви ніколи не почуєте справжньої правди про війну. Тут фігурує лиш один вид правди — парадний. А є ще правда наукова (документальна) і фронтова (окопна). Дві останні — це і є справжня правда, як оголений електропровід, торкнувшись якого, ти ризикуєш одержати шок. Якраз цю правду ідеологи КПРС старанно ховали від народу. Блефом є теза про раптовий напад Гітлера на непідготовлену до війни країну. Недавно відкриті архіви Генштабу свідчать, що напад на Захід СРСР планував задовго до 22 червня. Наступ на Люблін, наприклад, — за півроку до цієї дати. Отож війна була б і без нападу Німеччини. От як би її тоді назвали — не відомо.
     Неправдою є стереотип про переважаючі сили Вермахту. Якщо він і переважав у чомусь, то лише в дисципліні, тактиці, стратегії. А нашу німці досконало знали, навчаючись у військових академіях, училищах, буваючи у військових частинах, на базах СРСР. На початок війни у німців брали участь у бойових діях 3266, у Червоній Армії — 13 379 танків. Про живу силу й говорити не доводиться, тут резерв СРСР був величезний, що й забезпечило кінцеву перемогу.
     Ще й тепер жахливі поразки СРСР у перші дні війни пояснюють тою ж раптовістю нападу, перевагами в живій силі і техніці, яких не було. Бо коли б проти сил Вермахту постала організована, керована армія, яка вміла і бажала дати достойну відсіч, це призвело б до нищівної поразки агресора в перший же рік війни. В доповіді Гітлера в Рейхстазі 11.12 1941 р. названо втрати Червоної Армії — 21 тисяча танків, 17 тисяч літаків, 33 тисячі гармат, 3 860 685 військовополонених. Ці цифри не перевищують даних російських дослідників, а деякі в Гітлера навіть занижені. Безповоротні втрати Червоної Армії в 1941 році становили 8,5 мільйона осіб. Це вбиті, дезертири, ті, хто здався у полон. У полон за цей час потрапило 63 генерали.
     Ворогу здавались не лише групами, а й частинами. Вже наприкінці липня 1941 року число військовополонених настільки зросло, що у Вермахту не стало можливостей для їх охорони і утримання. Був виданий наказ про масове звільнення українців, білорусів, прибалтів, звільнено 318 770 полонених. Він діяв до 13.11.1941 р. А Ставка СРСР видала жорсткі директиви щодо дезертирів, організацію загороджувальних загонів, які розстрілювали відступаючих, а сім'ї дезертирів чи полонених підлягали арешту. Військова авіація навіть нанесла бомбові удари по таборах... своїх же військовополонених в районі Орла, Новгорода-Сіверського.
     Становище було настільки загрозливим, що, як розповідав Жуков, 7 жовтня 1941 р. Сталін визнав: війну програно, треба підписувати угоду про сепаратний мир із Гітлером на зразок Брестської. Доручення виконав Берія... Була й просьба до Черчілля про висадку англійського десанту в Архангельську.
     Успіхи першого року війни так сп'янили Гітлера, що він, вочевидь, не захотів половинчатої перемоги і в ейфорії зробив фатальний крок, бо наступив на ті ж граблі, що й Сталін до початку війни. Пригадаймо свою історію: розкуркулення, примусова колективізація, голодомори, репресії, концтабори, розстріли в тюрмах на початку війни. В армію після червня влилось нове поповнення, яке бачило, що робив більшовицький режим з їхніми рідними, знайомими, односельцями. Тому абсурдною була надія Сталіна, що пригнічений терором народ можна підняти на боротьбу, примусити любити тирана і його партію. Бажання віддавати за них життя у таких людей не було. І кращим виходом стали полон, дезертирство. За роки війни трибуналами було засуджено 994 000 військовослужбовців, з них 157 593 розстріляно — по 92 людини щодня. А в німецькій партії до вищої міри покарання засуджено лише 7810 солдатів і офіцерів.
     Сп'янілий від успіхів Гітлер не послухав деяких своїх радників і ще жорстокіше ставився до полонених, окупованого населення, велика частина якого сприйняла солдат рейху як визволителів. Почались грабежі, насильства, вбивства, реквізиції, примусове вивезення молоді в Німеччину. Сталін, хоч із запізненням, але вірно визнав: «Глупая политика Гитлера превратила народы СРСР в заклятых врагов Германии». Дуже знаковим є зізнання німецького генерала в розмові з американським журналістом Лайсоном, яке цитує історик Володимир Сергійчук. «Як ви думаєте, де ми програли війну?» — перепитує генерал. «Як де? Звичайно, в Сталінграді», — відповідає журналіст. «Ні, — каже генерал. — Ми війну програли у вересні 1941 року, коли в Києві зірвали синьо-жовтий прапор і вивісили свастику».
     Правда про жорстокість окупантів і стала детонатором спротиву. Люди зрозуміли: треба відстоювати свою землю, майбутнє, рідних. Число військовополонених, дезертирів у 1942 році різко впало. На той час припадає і зародження УПА, що піднялася на боротьбу з трьома загарбниками. Цей рік і став початком всенародного опору, для СРСР — Вітчизняної війни.
     Мільйони телеглядачів дивились святкування цьогорічного Дня Перемоги в різних містах колишнього СРСР. Десь були помпезні святкування, десь скромніші, а у Львові — лише з державними прапорами, оповитими траурними стрічками. Вважаю, що так і треба відзначати цей день. З гори, з небес на нас дивляться очі мільйонів і не розуміють нашої радості. Що ми святкуємо? Навіть ті, хто мужньо і свідомо йшов на смерть заради майбутнього. Вони чесно виконали свій обов'язок воїна. А ті, хто закликав їх до цього? Вони зрадили їх надії, бо верх блюзнірства, коли онуки переможців вважають за щастя бути прислугою у переможених.
     Або ж на мить уявімо себе одним із тих мільйонів українських хлопців, яких кидали у бій ненавченими, неозброєними, з одною гвинтівкою і гранатою на п'ятьох, кого, як вважав «генерал М'ясо» Жуков, дешевше втопити у Дніпрі, аніж потім вивозити у Сибір. Як свідчить доктор історичних наук В. Король, під час форсування Дніпра трупи солдат забили ріку, і коли вдарили морози, то сапери, аби відновити течію, підривали дамбу з людських тіл. Людське життя нічого не вартувало. Безперечно, війна, тим більше Перемога, не обходиться без жертв. Але таку кількість даремних втрат, яку поніс СРСР, в т.ч. Україна, виправдати нічим неможливо.
     На превеликий жаль, частина суспільства живе стереотипами сталінських часів. Показати велич Перемоги — це те єдине, що виправдовує «керівну роль» КПРС, яка відкинула народи СРСР від Європи, рівня добробуту, демократії на десятиліття. Її ідейні послідовники вже в незалежній Україні роблять все, щоб люди не знали правди історії, правди про перемогу.
     Так, правда історії гірка, мов ліки. Але вона лікує, оздоровлює суспільство, об'єднує його. І це нині найболючіша проблема України. Але чи хочуть цього ті, хто на День Перемоги крокує з портретами кривавого тирана, під червоними прапорами? Пам'ятаю, років сім чи вісім тому на 9 Травня на меморіалі в Луцьку зійшлися учасники визвольних змагань і ветерани Червоної Армії. Вони стояли окремими групами. Справа йшла до примирення. Однак на перший крок і простягнуту в бік фронтовиків руку пролунало грізне: «В бункери! Назад у бункери!». Навряд чи це слова фронтовика. Але вони зробили свою чорну справу.
     Маємо дику і незрозумілу ситуацію: колишні вороги — німецькі і радянські солдати, які стріляли один в одного, порозумілись. А із своїми, теж мужніми захисниками української землі, порозуміння нема. Але це не вина вояків УПА. Пора отямитись. Великий фактаж історії — невже він ще не переконав вчорашніх, що правда є одна і земля у нас одна?

 

Коментарі

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Залиште своє повідомлення




Календар

Березень 2021
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Лютий   Квітень »
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
    

Історичні дати

Переглянути всі пам’ятні дати нашого краю та України ви можете в розділі «Історичні дати»

Відео-архів

© 2013. Всі матеріали на сайті належать автору і охороняються законом про авторські права.