Вхід на сайт


Реєстрація на сайті


Свої новини

Коментарів: 0

Опубліковано: 05.12.2014 22:00  Автор: Всеволод

«... МЕРТВІЇ БО СРАМУ НЕ ІМУТЬ»

з цими словами, як свідчить літопис, звернувся у 970 році до свого війська перед вирішальною битвою з візантійською армадою київський князь Святослав.
     
     Андрій БОНДАРЧУК, народний депутат України першого скликання

Він знав, що будуть немалі жертви, можливо, й поразка, прах полеглих може бути достойно не похований, не пошанований. Але смерть за святу справу, за свою землю в чесному бою — доля мужніх воїнів. Хай вони знають наперед: земля, яку вони захищають, згадає про них — мертві сорому не бояться.
     Власне, вони вже нічого не бояться. Поховані вони достойно чи ні, їм однаково. Вони не кричать, не волають до нас, живих. Кричати повинні ми, наша совість, якщо вона не спить, існує. Так подумалось мені, коли я вперше опустився в підземелля Братської Хрестовоздвиженської церкви. Видиво було не для людей із слабкими нервами: вперемішку з будівельним та іншим сміттям, землею — людські кістки, черепи дивляться порожніми очницями. А нагорі йде Божа служба. Люди слухають такі гарні слова, моляться. Відверто кажучи, мене цей дисонанс так зачепив за живе, що вже потім був, мов «цвяшок у серце вбитий».
     Боже мій! Оце лежить понівечена, поглумлена, пограбована наша історія. Це ж останки тих, хто чотири віки тому мужньо став на захист православної віри, рідної мови, не зрадив цих святинь, не став лакеєм тодішнього окупанта Правобережної України! Прах їхніх ровесників-друзів і ворогів нагорі давно сховала, спопелила земля, а тут, у підземеллі старовинної Братської церкви, у Братському некрополі час зберіг його, але страшна пожежа і злі люди довели до ганебного стану. Тут останки священнослужителів і українських шляхтичів, князів і простолюдинів, багатих і бідних. Їх усіх тоді об'єднала тривога за долю рідної віри і мови. Цей дивовижний приклад служить гірким докором нинішнім громадянам України, яка ніби вже й звільнилася від чужоземного окупанта, але ще перебуває в ідейній, духовній окупації і борсається у хитрих тенетах минулого.
     Що ж, далеко не всі знають минуле Луцького православного братства, його роль в історії Луцька, Волині та й України. Усім відомий архітектурно-історичний бренд Волині — Луцький замок. А от ідеологічний бренд по праву займає Луцьке Хрестовоздвиженське Братство, що відродилося у 1990 році у назві Волинське крайове братство св. ап. Андрія Первозваного, як його правонаступник.
     Власне, вивчення і пошанування минувшини стало стрижневим напрямком роботи нашого Братства. Це давалося нелегко, адже держава ніби відцуралася. Жодної крихти на діяльність Братства від бюджетного пирога нам не вділили. Хоч інші заковтують ваговиті шматки. Незважаючи на це, одна за одною «воскресають» забуті видання Братства: «Пом'яник», поезії Данила Братковського, луцький першодрук «Лямент», інші видання, з'явилися горельєфи, пам'ятні дошки, що розповідають про минуле, його людей. Ми не надто фіксували свою історію, а те, що фіксували окупанти — фальсифікували, вилучали з архівів. Нині ж це роблять представники влади, україножери. Але й ми злочинно ліниві до вивчення, осмислення своєї історії. Героїчна вона чи трагічна, але вона збагачує, освітлює наше сьогодення, свідомість, затьмарену чужим ідеологічним мотлохом. Дороги до вивчення минулого, його героїв ведуть нас не лише у далину, а швидше — в глибину. Там осягається справжня історія.
     Апофеозом цієї клопіткої, затратної в часі і коштах роботи стало відкриття Музею Луцького братcтва ХVІІ-ХХІ ст. у вересні минулого року. Сучасний, перший і єдиний такого типу в Україні музей створений без копійки державних коштів. Автор цього матеріалу, ініціатор і основний фундатор, готував його як подарунок області, аби він став відділом Волинського краєзнавчого музею. Та ба, виявляється, від подарунків теж відмовляються. У голови облдержадміністрації Бориса Климчука тут перемагає поки що не професійний підхід, і цей подарунок він переадресовує міській владі, яка по всіх параметрах не готова прийняти його і створити на цій базі музей історії міста. Нема ні концепції музею, ні експонатів, ні кадрів, ні приміщення, ні коштів. І організатор музею змушений утримувати його за свій кошт...
     Але це не вибило мене з колії. Той «цвяшок» ще сидить в мені, бо далекі мої побратими, чий прах лежав зневаженим, безмовно питали: коли ж про нас згадаєте? Згадали. Очистили крипту. Звідти вручну вийняли десятки тонн сміття, мотлоху, землі. А далі? Далі останки заслужених людей треба перезахоронити, облагородити підземелля і ліквідувати підтоплення.
     Ці роботи вимагають вже іншої специфіки, вони складніші, потребують коштів. І коли багаторазові звернення до нашої славної влади дали нульовий результат, було вирішено використати випробуваний метод звернення до небайдужих душею і серцем людей. Хай мені вибачить читач за надмірну деталізацію роботи Братства в цьому напрямку, бо є немало інших організацій, ентузіастів, які займаються схожою діяльністю. Однак цей випадок дуже специфічний, а наша організація, як ніяка інша, є найстаршою в області, через п'ять років їй буде чотири віки. Її минуле — це наша історія.
     Вирішено було звернутися до наших місцевих депутатів, народних обранців. Хто як не вони у першу чергу зрозуміють проблему? Перед сесією міської ради на столі реєстрації була встановлена братська кружка для пожертв, на ній перед розп'яттям горіла свіча — наочний символ нашого земного життя, що поволі згорає. Так згорало воно і в тих, за кого я клопотався. Міський голова Микола Романюк надав мені слово перед початком сесії... Після її закінчення при свідках була відчинена кружка. Якщо абстрагуватись від внесків двох депутатів (купюри у 200 і 100 гривень), то решта 48 депутатів «збагатили» касу аж на... 86 гривень. Така ж процедура зборів була і на сесії обласної ради, де засідала ще більш респектабельна, багатша і удвічі чисельніша публіка. Вона «розщедрилася» аж на... 98 гривень. Знаєте, мені стало сумно і соромно. Адже — це свідчення співучасті до знання нашої історії, пошанування пам'яті наших предків. Але є й світлий момент. На останньому віче на захист рідної мови, яке проходило на Театральному майдані, наприкінці свого виступу я теж звернувся до присутніх. При підрахунку виявилось у братській кружці 1766 гривень. Питається в задачці: хто морально багатший — ті, хто матеріально більш забезпечений, знаходиться при владі, чи прості громадяни?
     Ще один промовистий факт. Місяць тому у газеті «Волинь-нова» було надруковане «Слово до небайдужих», вказано адреси прийому пожертв, телефони. Жодного дзвінка. Морально, душевно міліємо, черствіємо, мізерніємо? Чи життя нас змушує думати більше про матеріальне, аніж про моральне? Мабуть, так. Бо тиждень тому одержав листа від нашого земляка із США, поважної людини, члена нашого Братства Михайла Гереця, який вже надавав допомогу в облаштуванні музею. На сайті «Волині» прочитав моє звернення. Воно його так зачепило за живе, що він розповсюдив його серед своїх знайомих, дав у деякі ЗМІ США.
     В останній час різко зросло число благодійників. Сезонний передвиборний ріст. Жителі вулиці Кондзелевича розповідають, що представники одного з майбутніх кандидатів у депутати навіть обходять жителів і питають, кому яка допомога потрібна. Оце так «волонтери», оце щедрість! А реально — купівля голосів. Чому ніхто з цих доброчинців не відгукнувся на прохання про допомогу у перепохованні достойних людей? Відповідь дуже проста: мертві не дадуть голосів. Отакі парадокси.
     У нашій країні збереження історії, її вивчення, дослідження перекладено на плечі ентузіастів, фанатів. Хіба не завдячують багаті музеї у Торчині, Рокинях, у деяких райцентрах своїм організаторам, зокрема, Григорію Гуртовому, Олександру Середюку та іншим? Афішується, що на археологічні розкопки, наприклад, виділяються значні кошти, а насправді — порожні обіцянки.
     Порушуючи тему вшанування тих, кого давно нема з нами, автор загострив увагу лише на одному факті, але промовистому. Ця тема вимагає постійної уваги. Щоб не міліло наше духовне джерело — наша мораль, щоб ми пам'ятали свою історію, без якої ми — ніхто, безбатченки.
     Гірко читати, що руйнуються цвинтарні пам'ятники, навіть пам'ятники жертвам Голодомору, учасникам визвольних змагань. А скільки у нас ще є невідомих могил, не пошанованих. Час і земля ховає їх від наших очей. Але від совісті, якщо вона є, нічого не сховаєш. І як ми дбаємо про пам'ять мертвих, так будуть дбати і про нас. Де, наприклад, захоронені тисячі вояків УПА — жертв НКВС, які загинули в бою або закатовані, а тіла їхні сховані невідомо в яких місцях? На жаль, не зник, та навіть підживлюється антиукраїністами, стереотип ворога, давно мертвого, що сіє ворожнечу, розбрат у суспільстві. Ще у 1995 році я виступав з пропозицією: на Меморіалі нашої волинської історії в Луцьку, де є символічні могили тим, хто віддав життя в різні періоди історії, відкрити і символічну могилу борцям за незалежність України — воякам УПА, які продемонстрували всьому світові високий героїзм, самопожертву в ім'я волі й свободи. Нехай нас мирить наша земля живими. В Іспанії та інших країнах це зрозуміли, там нема протистояння.
     Трагічні події минулого, трагедії людей кличуть нас до осмислення історії. Це події далекого і недалекого минулого. Тож мені хочеться щиро подякувати тим, хто воскрешає їх, пам'ять про людей, яких давно немає з нами. Адже кожне село у нас пережило свою трагедію, були в ній дійові особи. Не дати їм канути в забуття, зникнути у вирі безпам'ятства — це обов'язок нас, живих.

Коментарі

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Залиште своє повідомлення




Календар

Березень 2021
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Лютий   Квітень »
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
    

Історичні дати

Переглянути всі пам’ятні дати нашого краю та України ви можете в розділі «Історичні дати»

Відео-архів

© 2013. Всі матеріали на сайті належать автору і охороняються законом про авторські права.