Вхід на сайт


Реєстрація на сайті


Свої новини

Коментарів: 0

Опубліковано: 05.12.2014 21:58  Автор: Всеволод

ГІРКЕ СЛОВО ПАМ’ЯТІ

втор цієї книги народився у російському селі Зєнково (Сибір), живе у далекому Ханти-Мансійську Тюменської області, проте серцем завжди на Волині
     
     Тетяна САМОНЮК, студентка Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка

22 травня 1941 року, на весняного Миколи, його батьків, Ганну та Пилипа Струсів, коли вони збиралися до церкви, примусово було вивезено із села Воротнів Луцького району на спецпоселення в Сибір.
     Нещодавно Леонід Струсь власним коштом видав чергову книжку — «Спецпереселенці: пам'яті гірке слово», яку передав до редакції голова Волинського обласного товариства «Діти репресій» Антон Ступак. Минулого року автор уже презентував Україні книгу своїх спогадів «Мерзлота. Сибірські оповіді».
     Лікар за фахом, поет і письменник за покликом серця, Леонід Струсь близько 20 років працював у департаменті охорони здоров'я Ханти-Мансійського округу. Протягом останніх 10 років досліджує історію репресованих та реабілітованих. Композитор Михайло Довганич і рівненський письменник Євген Шморгун активно посприяли його творчому, духовному поверненню у рідний край. Книга, редактором якої є Євген Шморгун, побачила світ за сприяння рівненського громадського видавництва «Азалія».
     Письменник жагучим словом правди і пекучим голосом спогадів очевидців і учасників того страшного процесу репресій та окремими важливими історичними довідками спробував донести болючу дійсність трагедії мільйонів українців, у тому числі й волинян.
     Леонід Струсь починає книгу спогадами про родовід, свою історію виселення. Причиною депортації його батьків було те, що брати батька брали участь у національно-визвольному русі, а один із родичів після приєднання Західної України до Союзу опинився за кордоном — у Німеччині. «Коли ж батькові запропонували вступати до колгоспу, він пояснив, що нема з чим — «зачекаю до осені». Цього було достатньо, щоб запримітити «неблагонадійного». Нас виселили 20 травня, а за місяць розпочалася війна».
     Місцем масового поселення депортованих українців став Ханти-Мансійськ. Нині важко порахувати, який відсоток серед репресованих на той час становили волиняни (Фусово Горохівського, Озденіж Луцького, Копче Ківерцівського районів). Але не оминула лиха доля й мешканців Тернопільщини, Буковини, Молдови, Кіровоградщини. На сторінках книги знаходимо розповіді про трагічну долю спецпоселенців різних національностей: українців, татар, калмиків, німців, литовців, росіян... Та навіть ті, хто вже народився і виріс у Сибіру, пам'ятають про свої корені.
     Воскресають раз у раз на сторінках книги епізоди масових трагічних сцен, де життя спецпереселенців практично нічого не вартувало, і це не залежало від національності чи переконань.
     Леонід Струсь пояснює, що спецпереселенці — особлива соціальна категорія населення на території різних автономних округів у 1930-1950 роки, яка утворилася у результаті соціально-політичного та етнічного заслання. А між рядками вчувається ностальгія і синівська туга волинського патріота.
     Хочеться відзначити зауважену автором дивовижну місію Матері (цю книгу він присвятив 100-річчю від дня народження своєї неньки Ганни Петрівни Струсь) на спецпоселеннях, яка часто ціною власного життя рятувала життя своїх дітей. Як тоді жили? Дуже красномовний спогад матері автора про те, як споряджала до першого класу свого старшого сина Анатолія: «Сплела із соломи постоли, вдягла в куфайку, пошиту із старого мішка, підфарбованого кропивою, і син пішов. Згодом учителям, певно, було ніяково, тож на зборах вирішили дати йому черевики». Проте Леонід Струсь не ідеалізує своїх героїв: «Пригадується також історія про одну жінку, яка була рідною сестрою друга мого дідуся, маминого батька, з яким разом були в повстанцях. Так ось та другова сестра їх і зрадила, виказавши енкаведистам місце їх перебування... То були часи страшні й непевні, тож я не можу нікого ні осуджувати, ні виправдовувати».
     У спогадах дітей спецпереселенців, які осуджували репресії, виникало запитання: «А що було б із нами, якби ми під час війни перебували на окупованій німцями батьківщині?». Відповіді вони не знаходили. Та й як її знайти між молотом і ковадлом?!
     Усе в комірках історії перепліталося. Бувало так, що рідна сторона ставала мачухою для своїх дітей-мучеників. Але й траплялося, що суворий і щедрий сибірський край на зламі долі багатьом давав прихисток і розуміння. І даремно селяни із села Озденіж Луцького району сподівалися, що Кузьма Шагута, один із «нових» ханти-мансійських мешканців, повернеться на Волинь. Другою батьківщиною йому стала «Сибір-каторга» — так називали цей край в Україні.
     На цвинтарі Югри у вічних холодинах знайшли спочинок багато українців. І тільки невеличкі горбочки серед молодих кедрів та рештки недотлілих хрестів нагадують про чиюсь забуту долю. Та гірке слово пам'яті, закарбоване Леонідом Струсем, сибірським волинянином, буде спільним пам'ятником для людей особливої і такої несправедливої долі.

Коментарі

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Залиште своє повідомлення




Календар

Березень 2021
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Лютий   Квітень »
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
    

Історичні дати

Сьогодні: у бункері біля села Сухівці Клеванського району Рівненської області загинув Ніл Хасевич. український графік, працівник референтури пропаганди проводу ОУН(б) на ПЗУЗ, член УГВР 69 років

Відео-архів

© 2013. Всі матеріали на сайті належать автору і охороняються законом про авторські права.