Вхід на сайт


Реєстрація на сайті


Свої новини

Коментарів: 0

Опубліковано: 05.12.2014 21:55  Автор: Всеволод

ЦЕЙ ДЕНЬ МАЄ СТАТИ ДНЕМ СКОРБОТИ І ПАМ’ЯТІ ЛУЧАН

Відверто кажучи, цього разу я навіть боявся телефонувати до Зінаїди Рубіновської (на фото). Вік у неї надто поважний, та й трохи більше року тому, коли подзвонив у Шельвів, мені сказали, що вона хворіє, ще й додали — самі розумієте, скільки літ має односельчанка. Тому зв'язався спочатку з директором місцевого Будинку культури Мирославою Янчук, а потім — із сільським головою Миколою Цвілем, щоб уже у нього дізнатись номер мобільного телефону, оскільки стаціонарний не діє. І Мирослава Сергіївна і Микола Іванович потвердили — жива-здорова наша Федорівна, пані Зіна, чого й вам бажає. А коли почув голос її доньки Калини Іванівни — мама ще й на городі помагає — то, зізнаюся, щось відчутно защеміло на душі. Я ж бо уже знав, що таке незвичне ім'я вона дала одному із чотирьох своїх дітей на честь свого підпільного псевдо. Таке воно, те ім'я, було дороге для неї, значило багато, що навіть у ті сумнозвісні тоталітарні часи не побоялася так назвати свою крихітку...

 Володимир ЛИС
     
     Коли три роки тому я вперше побачив пані Зіну, то здивувався. Маленька, худенька, сива, про таких у народі кажуть: у чому й душа тримається? Говорила вона, виступаючи на скорботному мітингу біля колишньої Луцької тюрми у чергову річницю розстрілу в'язнів, також тихо. Але від того голосу, від її простих і в той же час наповнених таким болем слів над невеликим майданом біля пам'ятного хреста безневинним жертвам ставало морозно і світло водночас. І гомін людський зовсім стих.
     Я тоді ще більше здивувався, коли довідався, що Зінаїда Федорівна лише вдруге виступає на подібному мітингу. Вперше промовляла у 1992-му на прохання тодішнього народного депутата Олександра Гудими і ото тепер, аж через 17 років. Подумалося: чому ж так? Невже боялася? Згадав скільки-то було виступаючих, щоб затаврувати злочини енкаведистів того червневого дня 41-го, на другий день війни, тепер, коли вже можна це робити, дехто аж рвався до мікрофона, говорячи потім геть загальні слова.
     Не витримав таки і запитав уже тоді, коли приїхав до її рідного Шельвова, що в Локачинському районі.
     — Ні, чого ж, — почув у відповідь. — Приїжджала й в інші роки. Стояла, молилася, згадувала тих, кого уже немає і з ким разом у камері сиділа.
     Ось такий характер. Здавалося б, у тихої, але наче кремінь міцної, як найзагартованіше залізо, незламної жінки, справжньої української патріотки, яка не вміє кричати про свій патріотизм, про пережите, але котра своїми діями, словами і, зрештою, долею зробила так багато для утвердження нашої долі й незалежності.
     Три роки тому я надрукував у нашій газеті доволі великий матеріал про Зінаїду Рубіновську, останнього живого свідка розстрілу в'язнів Луцької тюрми 23 червня 1941 року. Тому все переповідати не буду, нагадаю лише основні моменти. 17-річна Зіна Трофим'юк потрапила до Луцької тюрми у лютому 1941 року разом із групою молодих волинян, мешканців Шельвова і сусідніх сіл Гранатів та Волиця (тепер Міжгір'я). Основне, що їй інкримінували, — читання під час Шевченківського вечора у 40-му році, коли вже прийшли «перші совєти», яких так радо зустрічали жителі волинських сіл, Кобзаревої поезії «Розрита могила», а також ще за Польщі «крамольних» віршів Лесі Українки, Івана Франка, оповідань Ольги Кобилянської, репресованого Григорія Косинки і брошури «Червона мітла», яка розповідала правду про голодомор на Сході України. За це отримала 10 років таборів і 5 років — позбавлення громадянських прав. Тут же разом з нею були й інші дівчата-землячки: 16-річна Юлія Сладкевич, лише трохи старші: Уляна Трофим'юк, Ліда Веремчук, Тамара Мулько, Тамара Будзінська. Усього з трьох сіл — аж 40 чоловік, до найстарших Юхима Бліндера й Антона Веремчука.
     Там, у в'язниці, святкувала і Пасху та Зелені свята, останні перед війною, а тепер із особливою інтонацією пригадує, як готувалися до того святкування у камері, де їх було аж 73 жінки, — українки, єврейки, полячки і навіть росіянки.
     Ось уже третє десятиліття ведеться дискусія, скільки було розстріляно того страшного 23 червня. Наприкінці 90-х «Волинь» у публікації мого колеги Петра Боярчука навела повністю рапорти у вищестоящі органи тодішнього начальника тюремного відділення НКВС по Волинській області сержанта держбезпеки Стана та начальника управління тюрем НКВС УРСР капітана держбезпеки Філіппова. Вони скрупульозно, наче йшлося про відстріл зайців, а не людей, оповідають, як усе це відбувалося, а Філіппов називає цифру «ліквідованих» — близько 2000. Така «округлість» уже сама по собі викликає підозру. Хоча саме на неї посилаються ті, хто хотів би применшити число розстріляних.
     Червоно-сталіністські опоненти навіть твердять, що коли і були розстріляні, мовляв, при наближенні ворога, то лише ті, які й так були засуджені до «найвищої міри пролетарського захисту», себто розстрілу. Але свідчення Зінаїди Рубіновської, як і світлої пам'яті Миколи Куделі та інших уцілілих в'язнів, переконливо доводять — усі засуджені до смертної кари були розстріляні в ніч із суботи на неділю, тобто ще 22 червня. Серед них і земляки Зіни — Юхим і Степан Бліндери, Степан і Андрій Кватеруки, Йосип Каневський, Іван Сиротинський, Олександр Стельмащук. Отож, 23 червня розстрілювали уже тих, хто був засуджений на різні строки, але не до смертної кари. І навіть тих, кому ще не встигли винести вироки. Найабсурдніше те, що серед розстріляних була понад сотня, а за іншими даними — майже дві сотні волинян різного віку, яких звинувачували у розповсюдженні ворожих чуток про те, що «дружня Німеччина» нібито збирається от-от напасти на СРСР. Їх розстріляли вже після початку війни, про яку вони й казали. Серед знищених — цвіт волинської інтелігенції, прості селяни, а головне — багато молоді до 30 років — і на Західній Україні націю вирубували під корінь.
     У понеділок, 23 червня 1941 року, розстрілів, власне, було також три. Спочатку постріляли із кулеметів і автоматів та закидали гранатами виведених «політичних», в основному чоловіків, потім тих, які були поранені або просто впали на землю, але повірили, що більше розстрілювати не будуть. І, нарешті, друга черга, до якої належали в основному молоді хлопці та частина жінок.
     Думаємо, варто нагадати, хто ж усе-таки уцілів. Насамперед кілька десятків тих, хто, збагнувши, що готується щось лихе, не став направо, куди веліли піти засудженим за політичною статтею 54, а пішли до «битовиків», тобто засуджених за побутові злочини. Ще трохи більше десятка, котрі після слів «поднімайтєсь, больше стрелять нє будєм», усе ж залишилися лежати на землі серед трупів чи під трупами. Уціліли також в'язні двох камер (серед них була і Зінаїда Трофим'юк), в основному жінки, розстріл яких відклали, бо надійшло повідомлення, що німці поки що не підходять до Луцька, а десь за Гороховом. Ну, а наступного дня вже було не до розстрілу, охоронці самі втікали.
     Досі моторошно читати, ще моторошніше слухати тихий голос цієї жінки про те, як рідні виносили дівчат на руках, як і батько ту ж Тамару Мулько, як сама вона шукала серед розстріляних свого коханого Антона, та він навіки залишився під луцьким асфальтом. Як довідалася, що, крім неї та Тамари, з їхніх сіл врятувалися ще троє — Іван Кузьмін, Михайло Мороз, Михайло Савчук. Ну, а потім була участь у воєнному підпіллі, післявоєнний арешт, тортури, коли вона твердила, що у 41-му ніякого строку в неї не було. Її попросив стати дружиною старший Антонів брат Іван, з яким виростила дітей (має внуків і правнуків), і все життя пропрацювала у колгоспі, та так, що їй натякали: була б передовичкою, мала б нагороди за сумлінну працю, якби не оте «вороже» минуле.
     Коли я запитав у Зінаїди Федорівни, як вона ставиться до ініціативи нашої газети і представників громадськості Луцька зробити день 23 червня Днем скорботи і пам'яті та не просто днем, а вихідним, аби десь у другій половині дня всі лучани могли прийти до Стіни пам'яті, місця розстрілу, то почув у відповідь:
     — Ставлюся до такої справи з повагою. Те треба завше пам'ятати. Згадати всіх, хто загинув і того дня, і в інші дні. Як буде сила, я приїду до Луцька, а як ні, то помолюся вдома. І вважаю, що завжди у той день, і не тільки в той, треба молитися за них, молитися за пам'ять, бо всі вони були людьми глибоко віруючими, те добре знаю, бачила, як у камерах молилися, як молилися, вже готуючись прийняти несправедливу смерть.
     23 червня 1941 року в один день, в одній тюрмі загинуло найбільше волинян за всю історію Луцька. Стіль ки вбитих в один день — тепер можна з певністю казати, що не дві, а понад три тисячі — не було навіть в часи татарської навали і в інші страшні часи. Наводяться дані, що в Луцькому таборі для військовополонених від холоду, голоду, нелюдських умов існування померли близько 10 тисяч червоноармійців. Звичайно, виправдання нацистам за їхні злочини також немає, але ці 10 тисяч були замордовані протягом цілого року — з літа 1941-го до липня 1942 року, а тут майже половина цієї кількості розстріляні протягом кількох годин. Гадаємо, День скорботи і вшанування невинно убієнних повинен стати днем поваги до пам'яті наших краян і для представників національно-патріотичних сил, і для очільників влади, без розподілу на «наших» і «не наших», без визначення днів і годин для окремих сил, без проведення окремих панахид духовенством цер ков різних патріархатів. Цього ви магає священна пам'ять про невинних.

 

Коментарі

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Залиште своє повідомлення




Календар

Листопад 2021
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Жовтень   Грудень »
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
     

Історичні дати

Сьогодні: Сталін пояснив голод в україні тим, що у колгоспи "пробралися саботажникі" 89 років

Відео-архів

© 2013. Всі матеріали на сайті належать автору і охороняються законом про авторські права.