Вхід на сайт


Реєстрація на сайті


Свої новини

Коментарів: 0

Опубліковано: 02.12.2014 08:28  Автор: Всеволод

ЛІТА Й ДОРОГИ «ЗАБУЖАНСЬКОГО БАНДЕРІВЦЯ»

Спалені села. І спалені душі. Що з них важче, трагічніше, чорніше?
     
     Іван ЧЕРНЕЦЬКИЙ, член Спілки письменників України

     
     
     Я не із спаленого села, але через рік після мого хрещення та дерев'яна церква в моєму рідному селі згоріла. Згоріла душа мого села. Мабуть, не минути б йому долі Сагриня чи Берестя, але минулося. Як? Чому?
     Державний секретар Крюгер на засіданні кабінету Генеральної губернії в Кракові 4 серпня 1942 року доповів:
     «Райхсфюрер Гімлер має замір, згідно з найближчим планом, поселити в повітах Люблін і Замостя 10000 селянських родин фольксдойчів, а саме: 1200 родин босняцьких німців, 1000 родин бессарабських німців, 200 родин сербських німців, 2000 родин ленінградських німців, 4000 родин балтійських німців, 500 родин волинських німців — разом коло 10000 родин, від 50 до 60 тисяч осіб».
     Отже, моє село заселяється фольксдойчами, а нас виселено, й повела нас доля крізь воєнне лихоліття через Молодятиче, Біловоди, Скоморохи. Там, у Біловодах, одного зимового надвечір'я 1943–го з'явилися бойовики Армії Крайової, і мама стала вдовою, а ми з братом — сиротами.
     Услід за другими совєтами повернулись ми до рідної домівки, але невдовзі знову треба було вантажитись. І простукали колеса через Буг, погойдуючи спроквола товарняк у степову Біляївку на Херсонщині. І там, коло школи я бачу купу битої цегли. Що то? А то сліди сталінських опричників з 30–го року, коли було розвалено церкву. І тут була обкрадена душа села.
     Згадується літній день 1945-го. Над селом прошуміла гроза.
     Тітка Настя (господиня, в якої ми були комірниками) вибігла на двір, зібрала в долоню кілька градинок і стала розтирати ними чоло. І до свого Толика, мого однокласника–першокласника:
     — Роби, як я!
     — Тітко Настю, а нащо ви так робите? — питаю.
     — А щоб бути такою розумною, як Сталін…
     Це говорила та тітка Настя, яка бачила, як у 30–му комуністи розвалювали церкву, яка пам'ятала голод 32—33 років, яка втратила на війні свого чоловіка, яку чекав голод 47–го…
     Хто ж це говорив за тітку Настю?..
     Коли ж напровесні 1946–го по закутках хати став нишпорити голод, потягнулися із півдня України якісь чудернацькі валки. Хто то — цигани? Та де ж ви бачили, щоб цигани впрягали у воза корів? То переселенці до такого додумались.
     І їдемо ближче до дому, до своєї Холмщини. І тоді дала нам притулок і шматок хліба, і зігріла нас із доріг далеких Волинь. І за це маємо бути вдячні їй навіки-вічні. І ми ніколи не осоромили землю Волині, бо маємо працьовиті руки і світлий розум.
     І на древі України є гілка Холмщини, котра рясно плодоносить, даючи рідному народові світової слави вчених і музикантів, талановитих інженерів і лікарів, педагогів, письменників, художників, хліборобів…
     Корінням і верховіттям сплетені з галичанами і волинянами, ми залишаємось, проте, забужанами.
     І мене, забужанина, коробить, коли сьогодні чую, як деякі переселенці зі Сходу України заявляють: «В сєло прожівать нє паєду, там нєт нормальних условій».
     Вам, поліщукам, умови є, а їм, втікачам із Донбасу…
     * * *
     Волинське село. Голодний 1947 рік.
     Стук–стук — у двері хати.
     — Звідки будете?
     — Брянскіє ми…
     Стук-стук…
     — Звідки?
     — Калужскіє… Дніпропетровські…
     І не боялись западенців, та й Степанових хлопців ще сила була.
     Голод не боїться нікого й нічого.
     Але не знаю жодного випадку, щоб лісовики хоч пальцем зачепили прохачів шматка хліба.
     * * *
     Весна 1949 року. В школі села Воротнів крутять кінофільм (клубу в селі ще не було). Дивляться фільм і червонопогонники із автоматами. Аж то посередині фільму енкаведисти зриваються й поспіхом виходять.
     Другого дня вранці довідуємось: аж під Верхівкою вбито двох бандерівців, які йшли до лісу з четвертої лінії села.
     Хтось же з воротнівців доніс енкаведистам, що хлопці з лісу пішли в село.
     А під осінь того ж року на хуторі Цезарин теж було вбито двох бандерівців. У схроні. А вхід у схрон був у льосі. Також хтось доніс.
     Хто доносив? А хто у Воротневі відкрив нещодавно московську церкву, коли діє прекрасний храм Київського патріархату?
     ***
     Кінець серпня 1959 року. Понад десяток випускників історико–філологічного факультету Луцького педінституту направляють вчителювати в школи Кіровоградської та Одеської областей.
     Ну, хай на Одещині дехто прозивав мене бандерівцем, але ж так само прозивали і черкащанина Миколу Солодченка та подолянку Галину Барську, котрі здобули вищу освіту в Лесиному вузі.
     А Фросина Чумаченко, в якої я квартирував у с. Підгірному, не раз згадувала:
     — Та якби не Западна, то в 47–ім году всі ми подохли б з голоду. Я на дахах товарних вагонів п'ять разів їздила на Тернопільщину вимінювати сяке–таке барахло на сухарі або якусь крупу чи муку.
     * * *
     Літо 1965–го. В місті Ярославлі — всесоюзний семінар музейних працівників.
     Їдемо якось трамваєм і розмовляємо з мінчанином Михайлом Шкуратом, як домовились: він — білоруською, я — українською мовами. І тут якесь п'яне мурло: «Что я слишу! Разговарівают на бандеровском язикє. Маєво братана там на Западной кокнулі…»
     Отож в уяві не одного такого братана нема української мови, а є тільки бандеровський язик. Мабуть, з таким «братаном» погоджується й нардеп Олена Бондаренко. Вона ж, мабуть, плеще в долоні, коли в її рідному Донбасі школяр радісно вигукує: «Ура! Наши хунтовского самольота сбілі!..»
     ***
     Йдучи якось до мами в Рованці, зустрів колишнього свого односельця Василя Чепчука, майстра спорту з боксу, котрий привіз із Сімферополя юнацьку команду боксерів на республіканські змагання у Луцьку.
     Зайшли в кафе, випили по чарці горілки. І згадалось, як десь у році 1961 чи 62–му на вокзалі в Сімферополі він пригощав мене пивом із чебуреками. Тоді я вперше, здається, їв ті пляцки.
     Так ось, проживаючи стільки літ у російськомовному Криму, Василь у розмові зі мною не вжив ні одного руського слова. Жодного.
     А що ж наш Герой України Андрій Шевченко?..
     Оглянешся, буває, на пройдені дороги, на прожиті літа й доходиш висновку: близькі й незабутні мені степи Херсонщини та Одещини, як рідні й дорогі Холмщина й Волинь.

Коментарі

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Залиште своє повідомлення




Календар

Жовтень 2021
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Вересень   Листопад »
    
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31

Історичні дати

Сьогодні: Угорське повстання. У Будапешті спалахнуло антикомуністичне повстання. Того ж дня радянські війська отримали наказ про вторгнення в «братню країну», щоб придушити спротив. За два тижні боїв загинуло понад 2,5 тис. угорців і 720 радянських солдатів. 65 років

Відео-архів

© 2013. Всі матеріали на сайті належать автору і охороняються законом про авторські права.