Вхід на сайт


Реєстрація на сайті


Свої новини

Коментарів: 0

Опубліковано: 25.10.2014 12:45  Автор: Всеволод

І В 92 РОКИ ВОЮЄ ЗА УКРАЇНУ!

 

Він рятував земляків від німецького рабства, забезпечував харчами й одягом сотню УПА, розміновував поля вже як солдат Червоної армії, святкував Перемогу над нацистами під Берліном, повставав із політичними в’язнями в ГУЛАГу... А сьогодні оплакує героїв Небесної сотні, молиться за наших хлопців на Сході України.
     Війна пройшла через усе життя 92-річного Анатолія Дроздовича з Любомля (на фото)

Леся БОНДАРУК
     
     В УПА МАВ ПОСАДУ... ЗАВГОСПА
     Анатолій Дроздович народився 30 грудня 1922 року в сім’ї коваля, мав дві сестри. У 1935-му батьки переїхали із села Гуща до районного центру – Любомля. Ще зі школи юнак був знайомий з діяльністю товариства «Просвіта», батьки для патріотичного виховання виписували зі Львова дитячий журнал «Дзвіночок».
     Із початком війни нацистські окупанти двічі хотіли вивезти юнака на роботу в Німеччину, але родич, який працював у міській управі, щоразу його рятував. Відтак Анатолій влаштувався у Запіллі рахівником, бо добре знав німецьку мову і математику. Разом із двома писарями Анатолій, ризикуючи життям, багатьом дівчатам і хлопцям підробляли документи, ніби ті працюють у цій установі. Та коли з'явилася загроза викриття, юнак пішов до Української повстанської армії. Німецький маєток повстанці мусили спалити.
     У сотні Чумака Анатолій Дроздович на псевдо Гринько став господарчим референтом. До його обов’язків входило забезпечувати продуктами і всім необхідним 140 осіб. Районові господарчі спільно з селянами звозили запаси на спеціально обладнані склади в сусідніх селах, а вже Анатолій доставляв їх до сотні.
     – Якось їздив у село Коцюри, бо там були великі бої, а люди назбирали і приховали чимало зброї, – розповідає колишній повстанець. – Наклали її цілий віз. А щоб вона не стукала, мій батько-коваль вирізав з ременя спеціальні прокладки. Та на переїзді таки трохи застукало. Раптом піднімаються два німці. Зрозуміли, що веземо зброю, але стали під козирок – і ми їх не зачіпали, і вони нас. Ото сміху потім було!
     Часом пан Анатолій використовував і друге псевдо – Недобитий. Назвався так після того, як восени 1943 року його сотня виганяла червоних партизан із Любешівського та Камінь-Каширського районів. Вороги з лісу стріляли в них із міномета, осколок черкнув його по голові, другий, невеличкий, досі в лікті носить.
     
     З ВОГНЮ ТА В ПОЛУМ’Я
     У 1944 році на Волині нацистів витіснила радянська влада. Одного дня Анатолій із побратимами поїхав на склади готувати запаси для переходу фронту в селі Згорани. Трохи затрималися — і вже не застали сотні в розташуванні, тож невеличким загоном рушили навздогін. Фронт перейшли, проте натрапили на велику засідку німців і мусили відступити. А вже наступного дня повстанців оточили червоноармійці.
     Після трьох днів переслідування вижив тільки Анатолій 
     – Часом доводилося навіть у болоті ховатися – тільки носа виставляв, щоб дихати. Це було біля сіл Полапи, Гороховище, — згадує. — Радянська влада закликала членів УПА добровільно здатися й обіцяла помилувати. Тих, хто приходив із повинною, чекісти водили по Любомлю, по всіх організаціях як бандита-вбивцю, щоб люди боялися і не допомагали повстанцям. А потім цих вояків кидали на передову.
     Анатолій повернувся до батьків, але рано чи пізно його могли видати й заарештувати. Тож за допомогою друзів правдами-неправдами мобілізувався до Червоної армії.
     – Таких, як я, десятки хлопців було, служило чимало з УПА. Ми відчували один одного, часом впізнавали, але мовчали. Всього — десь 300 чоловік. Після запасного полку я потрапив у сапери. Нас відправили на фронт, що проходив територією Польщі.
     У грудні 1944 року під час операції військових розвідників і саперів Анатолій Дроздович та Віктор Смирнов розміновували територію біля річки Вісла. Поблизу дамби зав’язалася стрілянина з нацистами. Розвідники втекли. Анатолій тоді сам по льоду виніс смертельно пораненого товариша та зброю.
     – За те, що забрав вбитого на свою сторону, мене подали на нагороду, але... Якби я був руский або хоч би зі Східної України, то дали б. А я ж західняк, – зітхає ветеран. – Далі з фронтом ми пішли через Сандомир, Сулійов (місто в Сілезії), Конске, через Познань.
     У День Перемоги полк, де воював Анатолій Дроздович, був за 30 км від Берліна, потім його відправили у Прагу. Волинянин був двічі поранений. Лікар санітарного батальйону якось зауважив: «За тебя, парень, кто-то хорошо молится, потому что пули с тебя соскальзывают». І справді, як сапер він міг щодня загинути.
     
     З ГУЛАГУ НАПИСАВ: «КОХАНА, НЕ ЧЕКАЙ, НЕ ЛАМАЙ СВОЄЇ ДОЛІ...»
     Демобілізувавшись у 1945 році, Анатолій приїхав додому. Місяць кагебісти не давали йому спокою, допитувалися, яким чином потрапив на фронт? А потім на нього звели наклеп, що висловлювався проти радянської влади, заарештували і засудили до 25 років ув’язнення в ГУЛАГу.
     Коханій дівчині написав із концтабору, щоб не чекала, а влаштовувала своє життя. Незабаром Анатолія викликали у контору цензори, які першими читали листи до в’язнів. Їм цікаво було побачити парубка, якому кохана відписала, що готова його чекати усі 25 років. Проте Анатолій не погодився на це, щоб не ламати їй долю. Згодом кохана вийшла заміж.
     Ув’язнення Анатолій Дроздович відбував у Норильську. Саме в його четвертій зоні розпочалося влітку 1953 року велике повстання. Кілька місяців боролися політв’язні під гаслом «Свобода або смерть». Повстання було придушене, але головні вимоги влада таки змушена була виконати – перегляд справ й амністія політичних в’язнів, засуджених у часи сталінщини.
     Улітку 1956-го звільнився й Анатолій, відбувши в концтаборі вісім з половиною років. Вдома його дочекалася сестра, яка на момент арешту батьків була заміжньою і жила окремо. А тата, маму та меншу сестру вивезли до Тюмені. Невдовзі Анатолій поїхав до батьків, попрацював там на будівництві малярем і повернувся на Волинь. Одружився, виховав двоє синів. А нині тішиться онуками та правнуками.
     У свої 92 роки Анатолій Васильович має чудову пам’ять, хоча серце часом уже підводить. Особливо коли переймається тим, що відбувається в країні.
     – Що відчували, коли бачили як у Києві «Беркут» бив людей?
     – Я не плакав багато років, — каже, витираючи сльози, — але коли ховали героїв Небесної сотні, виплакав усі очі. І зараз переживаю, молюся за наших хлопців на Донбасі. Вони, як і ми колись, борються за Україну. Якби не мої 92, то взяв би в руки зброю, щоб їм допомогти. Хай буде проклятий Путін! 

Коментарі

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Залиште своє повідомлення




Календар

Жовтень 2021
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Вересень   Листопад »
    
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31

Історичні дати

Сьогодні: Угорське повстання. У Будапешті спалахнуло антикомуністичне повстання. Того ж дня радянські війська отримали наказ про вторгнення в «братню країну», щоб придушити спротив. За два тижні боїв загинуло понад 2,5 тис. угорців і 720 радянських солдатів. 65 років

Відео-архів

© 2013. Всі матеріали на сайті належать автору і охороняються законом про авторські права.