Вхід на сайт


Реєстрація на сайті


Свої новини

Коментарів: 0

Опубліковано: 21.08.2014 22:54  Автор: Всеволод

ВИСТОЇМО У МОВНІЙ ВІЙНІ — ВИСТОЇМО У ВІЙНІ ЗА УКРАЇНУ

" Чужою мовою розмовляє у державі або гість, або найманець, або окупант, який нав`язує їй свою мову" Карл Маркс, мислитель і громадський діяч, засновник


Як би не було боляче, намагалася теж бути толерантною і казала, як і мої однодумці: «Сьогодні це не на часі». Але коли почула міністра закордонних справ Павла Клімкіна, що українська влада готова надати російській мові статус офіційної в кожному регіоні, який цього захоче, не змогла стриматись. Адже знову йдеться про мовну війну, яка проти українського слова велася століттями і ведеться зараз. Війну, в якій зазнаємо поразку за поразкою, робимо відступ за відступом, але маємо виграти обов'язково і йти в наступ саме тепер, коли невтомний у своїй лютій затятості ворог прагне довести світові, що Україна — протиприродне утворення, держава, яка не відбулася. Відповідно — відкрився і новий фронт
     
     Олеся КОВАЛЬЧУК, заслужений вчитель України, лауреат Всеукраїнської премії імені Бориса Грінченка, публіцистичної премії імені Полікарпа Шафети
     

     
     Наївний український міщух, що вперто не хоче помічати над своєю головою ляльковода, береться задавати тон «нової, сучасної» мовної поведінки: мовляв, Революція гідності довела, що Україна однаково дорога і українськомовним, і російськомовним, бо для справжніх патріотів прихильність до певної мови жодного значення не має. Відтак — підтверджуймо цю правду на практиці, хай російськомовні не мають нас за противників, демонструймо уміння говорити, як і вони. От тільки до таких твердолобих снобів не доходить повна правда: на Майдані нашому (в розумінні образному) стояли і стоять пліч-о-пліч усі, хто відстоює державну самодостатність України, а заодно з питомою для неї мовою, хоч багато хто сам із відомих причин нею не володіє. Наше майданування — це єднання однодумців, і будь-яке протистояння тут немислиме, мовне, звісно, — теж. Боже борони тиснути на таких однодумців зі Сходу, що засвічують синьо-жовтими барвами перила мостів, стіни будинків та коментують у телеефір: «Мы вот за такую Украину!».
     На підтвердження сказаного вище — кілька характерних ілюстрацій із побутових реалій. Днями обізвався юний голос із Києва, з Малої академії наук із проханням надіслати фото «вашей воспитанницы — победителя литературного конкурса» — і тут додзвонювачка запнулася, бо, очевидно, не могла знайти російський відповідник (його, напевно, й не існує) назві «Розкрилля душі». Користуючись паузою, запитую з подивом, чому поважна освітньо-виховна установа раптом заговорила російською, і у відповідь лунає: «Якщо вам треба, то я можу й по-українськи. Але тепер все одно, якою мовою говорити. Хіба ви про ці зміни не знаєте?» Згодом довелося почути, як у тому ж логічному руслі пропагувала послуги одного із видавництв його працівниця, де, за її словами, немає колишніх мовних обмежень, бо не зважати на норми тепер уже дозволено (Ким? Коли? — О. К.), головне, щоб автор мав гроші на друкування.
     На щастя, невдовзі своєрідною компенсацією за гіркі враження від таких одкровень трапилися кілька промовистих щодо нашої теми ситуацій. На вулиці Данила Галицького немолода подружня пара, яка відрекомендувалася переселенцями з Донбасу, попросила підказати, як пройти до Старого ринку. І хоч на першому слові мене перебив перехожий, що опинився поряд («Не пугайте наших собратьев своим украинским языком, здесь не все бандеровцы»), до честі розпитувачів, вони допомогли мовний бій виграти. Своїм поясненням донецькі непроханого помічника таки поклали на лопатки: «Вообще-то мы эту дорогу уже более-менее знаем. А спрашиваем (далі чоловіка продовжила дружина ламаною українською), щоб чути живу народну мову, яку дуже любимо, и здесь ею не только наслаждаемся, но и беремся общаться».
     Не менш успішною мовною перемогою потішилися присутні в імпровізованому торговому ряду проти «Там–Таму». Дві дуже звичайні на вигляд сільські жіночки з натрудженими руками давали дивні відповіді нашим таки лучанам, що запитували про ціни ходового за сезоном товару. Неперебірливим у мові покупцям довелося почути: «Черніка на українській землі не росте», «Я продаю агрус, а крижовника не маю», «У мене росте на дачі картопля, а не картошка» і т. п. Поцікавилася, звідки такий спалах мовної адекватності, і жіночки стали з обуренням розповідати, як їм тільки-но втокмачував «приезжий с Востока», що на Заході слід взагалі тепер говорити на «общепонятном», виявляючи гостинність до йому подібних, і що війну розв'язано через неправильну мовну політику, і — «Как вам не стыдно растопыривать перышки против такого огромного государства и такой фигуры всемирного масштаба, как его руководитель Путин». Поклонившись без зайвих слів активісткам народного мовного фронту, згадала про передбачливість великого трудівника на ниві українського слова, де він більше працював, ніж жив, Бориса Грінченка. Цей подвижник непримиренно ставився до пасування перед обставинами, до вичікування кращого часу та напучував, що в утвердженні рідної мови важливо бути не ласкавим телятком, а виявляти наступальну силу — «і матимем те, що хочемо».
     Як ніколи, нині мусять повчально сприйматися подібні приклади вияву національного духу, якими рясніє вся українська історія і які тупо замовчувалися, аби не розгнівати зарозумілого «старшого брата». Про це вже написано пребагато, видано солідні збірники документальних матеріалів, і ламатися у відкриті двері начебто не випадає. Усе ж з огляду на активізацію мовного фронту на теренах православ'я у зв'язку з надією на створення національної Помісної церкви вважаємо за потрібне закцентувати на подвижництві митрополита Василя Липківського, 150-річчя від дня народження якого відзначалося цього року. Як же позитивно для нинішньої мовної ситуації в Україні дало б себе знати взорування сучасними церковними ієрархами підпорядкованих священнослужителів усіх рангів на великого мученика за віру і рідну мову. Ведучи невтомну боротьбу за створення української незалежної церкви при перманентному змінюванні влади, при великій загрозі для власного життя та всупереч застереженням «не на часі», у квітні 1919 року він спонукав священиків до формування українських парафій і домігся підтримки. 22 травня 1919 року в супроводі хору під орудою Миколи Лисенка особисто відслужив літургію українською мовою у Микільському соборі на Печерську і згадував про це так: «На всеношній і службі Божій зібралася така сила народу, що не тільки в Соборі, а й навкруги його було тісно; весь нарід плакав, чуючи Апостол, Євангелію, Псалми рідною мовою; всі відчували, що це вперше після віків неволі моляться невольничі діти, як провіщав Шевченко». Виплекана Липківським УАПЦ (Українська православна автокефальна церква) існувала й у часи більшовизму, але проти неї спрацювали агенти ГПУ, а самого Василя Костянтиновича «особливою трійкою» було засуджено до розстрілу в сумнозвісному 1937-му. У тому ж часовому просторі на тих же невидимих фронтах полягли тисячі інших українізаторів — діячів церкви, науки, культури, що були першорядними інтелектуалами і моральними авторитетами для широкого народного загалу. Але — як Боже диво! — їх місця заступали і заступали найкращі з наступних поколінь, і на кожнім етапі українського опору було кому здіймати та нести прапори рідномовної стійкості всупереч ворогу, що реагував на таких прапороносців послідовно однаково — вбивствами. Бо з жаху тремтів перед нашим словом, сприймав його силу як визначальну загрозу самому собі. То чому ж ігнорування державномовного фактора у боротьбі за волю України раптом стало знаходити сьогодні все нових прихильників? На жаль, до такого неподобства час від часу докладалися і засліплені бажанням пооригінальничати небезвідомі працівники пера, чию позицію не так давно окреслив переконаний поет-постмодерніст Любко Дереш, заявивши, що перейматися «всілякими мовними бздурами просто смішно». Великої шкоди, як на мою — і не тільки мою — вчительську думку, завдали повносилості нашої мови досить талановиті письменники, що вперто культивували у своїх творах суржик і бруднослів'я (і це — при невичерпних запасах автентичної емоційної лексики без отруйної чорноти!). Все те подавалось як своєрідна мотивація: для нас, сучасних українців, як і для сусідів росіян, природно, характерно спілкуватися за допомогою словесного бруду. Отож, буває, начитавшись мовних новаторів, окремі підлітки беруться демонструвати щось подібне й собі навіть у шкільних роботах, не кажучи вже про самостійні власні творчі спроби. Вчителі мусять вдаватися до залізного аргументу: при ЗНО такі номери спрацюють проти його учасника абсолютно. До слова, стає дивно, коли натрапляєш на обурення авторів пересипаних обсценною лексикою творінь у їхніх патріотичних інтерв'ю стосовно путінських переконань, що ми з ним — один народ. А хто досі задля тієї неправди так ревно старався? Пригадується, як торік на поетичному святі «Лісова пісня» у Нечимному поважний гість — літератор із Києва — спонукав публіку бути співавтором його гумористичних мініатюр, пропонуючи вголос добирати римовані брудні лайки. Обуренню присутніх не було меж: та за кого він нас має! Дехто взагалі розвернувся і поїхав геть. А чимало підходили до горе-поета, щоб висловити своє обурення просто в очі. І це радувало.
     Усе ж, правду кажучи, агресивність сусіда таки породила гірку конкретику: Росія продовжує існувати в українському медіа–полі, у головах любителів серіалів про доблесних чекістів і пришелепуватих хохлів, у душах богомольців — бранців «Русского міра». У висліді — спотворений мовний простір, домінування суржику як надійного містка до асиміляції і в слові, і в менталітеті. І коли чуєш з усіх боків оті «прівєти» і скоромовки «тіпа-блін-карочє» в розмовах між собою Алєхів, Тьом, Нікіт чи Ксюх і Натах, то водночас вловлюється і сигнал: «Путін! Визволяй нас: мы — русскоязычные». Чи ж не пора схаменутися й оголосити табу легковажній моді українських громадян спілкуватися скаліченою за проектами відомих модераторів мовою? Вистоїмо у мовній війні — вистоїмо у війні за Україну на всі віки потомні.
     На підсумок — прохання до читача глибоко вдуматися у сентенції знаного активіста «Просвіти» з Івано-Франківська Володимира Ференца: «Без мови життя людини немислиме, а нерозуміння ролі мови в добу інформації дезорієнтує людину і суспільство, стає керованим ззовні. А той, хто захоче нами керувати, робитиме це для власної вигоди, всупереч нашим інтересам і за наш рахунок».
     
     
     
     БЛІЦ-ОПИТУВАННЯ
     
     ЧИ СПРИЯТИМЕ ОБ’ЄДНАННЮ УКРАЇНИ НАДАННЯ РОСІЙСЬКІЙ МОВІ СТАТУСУ ОФІЦІЙНОЇ В РЕГІОНАХ, ЯКІ ЦЬОГО ЗАХОЧУТЬ?
     Ірина ФАРІОН,
     народний депутат України, фракція ВО «Свобода» (м. Київ):
     — Навпаки, це закріплення влади Путіна. Межі Української держави — це межі української культури та мови. Що більше російської в Україні, то міцніше тут утверджується Путін. Тому маємо його в луганській і донецькій мові, що там найменше української. Маємо анексований Крим тому (і тільки тому), що української там майже зовсім не було. І якщо певна частина нашого суспільства не розуміє, що мова — перший і останній бастіон захисту держави, то це рабське суспільство. Через таку рабську психологію сьогодні гинуть наші хлопці на східному фронті.
     
     Олексій ГОНЧАРЕНКО,
     голова громадської організації «Якість життя», депутат Одеської обласної ради (м. Одеса):
     — Моя відповідь — так. Бо це повага до громадян України — й україномовних, і російськомовних. За останні півроку ми, мільйони російськомовних патріотів, довели, що любимо Україну так, як і україномовні.
     
     Cвітлана БОГДАН,
     кандидат філологічних наук, професор, завідувач кафедри історії та культури української мови Інституту філології та журналістики Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки (м. Луцьк):
     — Не думаю, що проблема статусу російської в окремих регіонах — одна з першочергових і вирішальних для стабілізації суспільних процесів. Щоб розв’язати її, потрібно насамперед почути думку тамтешніх мешканців. Для цього найліпше провести референдум. Але в нинішніх умовах він буде неправомірним. Лише коли настане стабільність, можна припустити ймовірність такого розвитку подій.
     
     Олена ЧЕРЕНКОВА,
     журналістка, громадська активістка, вимушена переселенка з Луганська (м. Луцьк):
     — Ні. Як на мене, мовна проблема — надумана. На Донбасі зараз практично всі і скрізь спілкуються російською. Прем'єр–міністр України Арсеній Яценюк повідомив, що нею можна буде оформляти й документи. Чого ще треба? Якщо законотворці підуть на поступку й російська стане офіційною, з’являться інші «потреби»: надати територіям федеральний статус тощо.
     
     Петро ПРОНЬ,
     депутат обласної ради, позафракційний, раніше входив до фракції Партії регіонів (м. Луцьк):
     — Я вважаю, що так і треба зробити. Хто якою мовою говорив, хай так і продовжує спілкуватися. Насильно запровадити будь-які норми чи правила не змогли ні ті партії, що були раніше, ні наша. Силою не будеш милою. Україна лише тоді об’єднається і суспільство стане здоровішим, коли люди, які живуть на різних територіях, не будуть ворогувати.
     
     Богдана СТЕЛЬМАХ,
     координатор Волинського прес-клубу, представник ІМІ на Волині (м. Луцьк):
     — У жодному випадку — ні. Цей міф сформували і підтримують політикани, яким вигідний конфлікт у країні. На превеликий жаль, на маніпулятивний гачок спіймалися й освічені люди. Спілкуючись із мешканцями різних областей, переконалася, що українську всі добре розуміють, а після кількох днів перебування в україномовному середовищі навіть розмовляють нею. Вся різниця — в навичках. Державною має бути лише одна мова — українська. Проте мовну політику потрібно вести грамотно, щоб громадяни усвідомили — розмовляти українською престижно. Якщо російська отримає статус офіційної, автоматично втратимо не тільки українську мову, а й національну ідентичність.
     Фото газети "День"
     Бліц-опитування провели Леся БОНДАРУК та Сергій НАУМУК.

Коментарі

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Залиште своє повідомлення




Календар

Березень 2024
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Лютий   Квітень »
    
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31

Історичні дати

Сьогодні: Генерал Павло Скоропадський на Всеукраїнському з'їзді хліборобів у Києві проголошений Гетьманом України. 106 років

Відео-архів

© 2013. Всі матеріали на сайті належать автору і охороняються законом про авторські права.