Вхід на сайт


Реєстрація на сайті


Свої новини

Коментарів: 0

Опубліковано: 21.08.2014 22:48  Автор: Всеволод

БІЙ ЗА УКРАЇНУ: 1943-Й, 1950-Й, 2014-Й...

Уже вчетверте біля Великого Згоранського озера, що в Любомльському районі, збирається волинський національно-патріотичний табір «Згоранська варта». Року нинішнього, зважаючи на драматичні події на Сході України, фестиваль із такою назвою вирішили не проводити, але патріотичні заходи відбулися в повному обсязі. Традиційно служили панахиду і влаштовували мітинги там, де 16 липня 1943 року вояки УПА під проводом згоранця Володимира Кушніра вступили в бій з німецькими окупантами, котрі їхали вивозити до нацистського рейху волинських юнаків і дівчат. Минулої суботи також освятили пам'ятний знак на місці сутички українських повстанців з енкаведистами (тоді вже емгебістами), що відбулася 23 липня 1950-го року

  На фото: Пам’ятний знак-хрест освячує отець Віктор

  Володимир ЛИС
     
     ПОВСТАНЦІ І ГОСПОДАР ХУТОРА
     У результаті пошукових заходів, свідчень моїх земляків із Згоран точно встановлено, що той бій вели повстанці на чолі з провідником ОУН — УПА тодішнього Головнянського району Пилипом Чехурою (псевдо — Андрій, Семенко, Старий). Він народився 1914-го року в селі Запілля на Любомльщині. Юнаком вступив до ОУН. Ще в радянській пресі і навіть після проголошення незалежності в комуністичній газетці довелося читати про його службу в так званій українській допоміжній поліції. Це ставилося йому чи не за головну провину. Так, Пилип Чехура справді служив у тій поліції, навіть протягом кількох місяців був комендантом куща у Гущі. Але коли в березні 1943-го за наказом проводу ОУН пішов у ліс, то разом із ним вирушило ще 17 поліцаїв із рушницями, карабінами, автоматами і навіть кулеметом. Отож, підрозділ УПА отримав добре навчених вояків. Після загибелі повстанського ватажка Бикова Чехура-Андрій очолив районний провід. Він був дуже дійовим, енергійним командиром. Прийнято вважати, що активна боротьба УПА на Волині тривала до 1947-го року, а опісля були тільки окремі сутички. Аналіз тодішніх донесень і розсекречених документів свідчить, що це не так. Кількість сутичок та боїв у 1948-му і аж до 1954-го вимірюється десятками, а два останніх зафіксовано восени 1956-го. У 1950-му, окрім бою біля Згоран, є дані принаймні ще про чотири значних поєдинки під командуванням Чехури.
     Протягом кількох років перед боєм повстанці досить часто навідувалися на хутір. Місцеві жителі припускають, що, можливо, тут навіть знаходився штаб районного проводу. А господарем хутора був мій рідний дядько Павло Лис, звичайний поліський селянин. У серпні 1944-го його мобілізували до червоної армії. Війну закінчив, як згадував, за 20 кілометрів від Берліна. Був двічі поранений. Мав медаль «За відвагу», яку, як казав, заробив кров'ю. Після демобілізації одружився, прийшов приймаком на хутір, де жили двоє жінок — дружина та її матір, став повноправним хазяїном. Тут 1949-го народився син Петро. Все більше переконувався, що «щось воно не так», що душать податками, насильно заганяють до колгоспу. І відновив співпрацю з повстанцями, давав їсти, ходив у розвідку в село.
     
     НЕРІВНИЙ ПОЄДИНОК ЗА ГЕРАСИМИХОЮ
     Липневого дня на хуторі перебували шестеро повстанців, серед них одна дівчина чи молода жінка. Те, що хутір оточують з різних боків, помітили, на жаль, надто пізно. Зі згоди господаря вирішили дати бій. Про його обставини розповів мені Павло Потапович, коли востаннє приїжджав на Волинь уже в часи перебудови. В операції брали участь до трьох десятків карателів, а, може, й більше, як потім з’ясувалося, працівників Головнянського райвідділу МДБ, міліціонерів, солдатів, «стрибків». У бою загинув повстанець Тарас (найімовірніше, це псевдо). Іншого важко пораненого вояка УПА, якого друзі називали Гнівний, повезли до Головна. Дядько казав, що він помер у катівні, але кілька років тому наш земляк, теж колишній упівець, Петро Демчук розповідав мені, що знав Гнівного і зустрічав його на руднику під Норильськом.
     Втрати нападників — до десятка убитих (найдостовірніше, восьмеро), ще майже стільки ж — поранених. У селі розповідають, як, потрапивши після бою до районної лікарні, поранений місцевий активіст хвалився, що саме він убив «бандита». На ранок його знайшли мертвим — настільки великою була ненависть тутешнього населення до таких, як він.
     До Головна доставили і дядька Павла. Трибунал Прикарпатського військового округу засудив його до 25 років неволі. Щоправда, у 1956–му він був звільнений, а остаточно реабілітований лише 1993-го. Повідомлення про це прийшло через два дні після смерті дядька Павла. Така реальність і гіркий символ. До речі, під репресії потрапили і мої дядьки Яків та Матвій, а одяг повстанцям шив тато — Сава Лис.
     Чотирьом упівцям на чолі з Чехурою вдалося прорвати кільце оточення і відступити до лісу. Він діяв ще кілька років. Мені розповідали, що сліди його губляться 1952–го. Але як стверджує любомльський краєзнавець Микола Дзей, повстанський провідник таки загинув в 1951–му в бою біля села Рогові Смоляри. Якби там не було, він та його побратими також були тими «залишенцями», але вже новітнього часу, не менш відважними, ніж герої відомого роману Василя Шкляра.
     Добрим словом варто згадати всіх, хто сприяв матеріально і морально пошуковим роботам, облагородженню місця, де постав пам'ятник–хрест, виготовленню його і встановленню. Це насамперед «свободівці» народний депутат України Євген Мельник, депутат обласної ради Святослав Боруцький, голова Любомльської райради Микола Сушик, а також головний редактор «Волині-нової» Олександр Згоранець, директор Любомльського краєзнавчого музею Олександр Остап'юк, згоранці — сільський голова Сергій Левчук, мій молодший брат Василь Лис, який виконав основні роботи з виготовлення і встановлення знака-хреста, Дмитро Оксентюк, котрий виготовив табличку з написом.
     
     ЗНОВУ НА ВАРТІ: ЄДНІСТЬ БОРОТЬБИ
     Освятив пам'ятний хрест-знак на місці бою 1950-го року отець Віктор із Свято-Михайлівського храму УПЦ Київського патріархату, що в Любомлі. Про те, як перегукується боротьба за волю України з теперішніми суворо-трагічними подіями на Сході України, говорили всі, хто виступав на обох мітингах. Біля Герасимихи це голова Любомльської райдержадміністрації Ігор Торба, голова крайового Братства ветеранів ОУН–УПА імені полковника Клима Савура Василь Кушнір, сільський голова Згоран Сергій Левчук, перший заступник голови обласної ради Олександр Пирожик, автор цих рядків, який розповів про перебіг бою. І можна погодитися зі словами, що мовби поєдналися ті, хто пройшов через бої за волю України, тюрми і каторги, з тими, хто поклав своє життя у Небесній сотні, загинув під час воєнних дій з підступним і лютим агресором, які називають скромно АТО. У своєму виступі Ігор Торба з сумом повідомив, що за день до мітингу біля донецького села Маринівка загинув житель волинського села Римачі, що на Любомльщині, Сергій Киричук.
     Нинішня боротьба триватиме і, на жаль, обіцяє бути нелегкою, вимагатиме багатьох зусиль і жертв — таким був лейтмотив виступів на горі Герелиха народного депутата України Євгена Мельника, ветерана ОУН-УПА Марії Ткачук, голови Любомльської районної ради Миколи Сушика, відомого в краї колишнього рухівця Захара Сокольв'яка. А місцевим ветеранам вручили пам'ятні медалі з нагоди 105-річчя з дня народження Степана Бандери.
     
     ВОРОГИ Є Й ТЕПЕР
     У цьому я переконався, коли, провівши учасників заходів, які прибули з Луцька, повертався додому. На сільській вулиці неподалік від центру села почув за спиною коментар російською з приводу мітингів, табору біля озера. Мова була настільки брутальна і безглузда, що я вирішив не реагувати, знаючи з власного досвіду — таких ніякими фактами не переконаєш. І все ж коли почув ось таке: «А потом их повезли на обед. Наверное человечиною кормили. Они же ничево другово не жрут», — не витерпів і делікатно сказав: «Як вам не соромно таке говорити… Ви ж самі не вірите в те, що кажете». У відповідь почув вигук: «А, это один из них!»
     Мої опоненти, хоча обом їм, молодим, міцної спортивної статури, на вигляд було 30 — 35 років, користувалися давніми штампами совєцької пропаганди. Коли ж я назвав прізвище радянського генерала Лукіна, який згадував про перебування в концтаборі Заксенхаузен Степана Бандери, почув лютий вигук: «Не смей, падло, унижать советского генерала», хоч я лише навів речення, що колись проскочило в радянську пресу часів перебудови.
     Останнім їхнім аргументом був удар кастетом в обличчя. Збили з ніг і спокійно пішли до чорного джипа, який стояв за метрів 200, та й поїхали в бік Любомля. Дякую, звичайно, чоловікові, який зателефонував про цей інцидент в СБУ, але гадаю, що навряд чи їх змогли б затримати, оскільки номера на такій відстані я не розгледів. Може, й помиляюся, але чомусь мені здалося, що це були так звані «внутрішні біженці» з Донбасу. Їх тепер багато на Згоранських озерах, особливо на Світязі. У селі почув розмову про те, як один із таких біженців цинічно казав: «Надо будет сообщить Путину, как сдесь красиво. Пусть и сюда придет». Певен, цього не трапиться. Та правоохоронним органам варто посилити увагу до таких, з дозволу сказати, «біженців», за яких проливають кров і вмирають українці, в тому числі волиняни. Внуки тих, хто боровся за волю України.

Коментарі

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Залиште своє повідомлення




Календар

Березень 2024
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Лютий   Квітень »
    
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31

Історичні дати

Сьогодні: Генерал Павло Скоропадський на Всеукраїнському з'їзді хліборобів у Києві проголошений Гетьманом України. 106 років

Відео-архів

© 2013. Всі матеріали на сайті належать автору і охороняються законом про авторські права.