Вхід на сайт


Реєстрація на сайті


Свої новини

Коментарів: 0

Опубліковано: 25.07.2014 22:25  Автор: Всеволод

БАНДЕРІВСЬКИЙ КРАЙ ВРЯТУВАВ УКРАЇНУ ВІД ГОЛОДУ

20 лютого, в чорний день Майдану, газета «Волинь-нова» оприлюднила лист нашого постійного автора, письменника, журналіста, народного депутата України першого скликання, почесного громадянина Волині, почесного громадянина Луцька Андрія Бондарчука. Він звернувся до всіх небайдужих людей: свідків Голодомору, свідків милосердя, які ще є в нашій та інших областях України, родичів тих, кого вже немає в живих, але живі їхні спогади, колег журналістів, письменників, істориків, краєзнавців, працівників архівів, музеїв, культури, власне усіх небайдужих. Ці матеріали і складуть спільну книгу спогадів і документів, які засвідчують моральний християнський подвиг наших батьків. Цю ідею підтримала наша газета.
     На адресу автора листа-звернення вже надійшло кілька матеріалів, які ми оприлюднюємо. Він і наша газета дякує авторам і запрошує до співпраці над створенням документальної книги.
     Ці матеріали особливо актуальні нині, коли вороги України з усіх сил хочуть протиставити Схід і Південь Заходу України і навіть не згадувати про рятівників своїх рідних.
     У важкі повоєнні роки Захід України накрила хвиля голодуючих зі Сходу, Півдня, Центру України, багатьох прикордонних областей Росії. Незважаючи на бідність і скруту, західняки «бандерівського краю» ділилися з ними останнім. Багато хто з приїжджих залишилися тут жити, ця земля і люди стали для них рідними

     
     
     Андрій БОНДАРЧУК
     
     РЯТУВАЛА СЕСТРУ ТА ЇЇ ДІТЕЙ
     Автор першого листа — Ніна Мельничук, донедавна волинянка, холмщанка. Після смерті чоловіка переїхала з Володимира–Волинського до дочки Мирослави у Вінницю. Але тісні зв’язки з Волинню підтримує, цікавиться її життям. Виписує газету «Волинь–нова». Відгукнулася на публікації Андрія Бондарчука у цій газеті двома листами, надіслала фото. Щира дочка України, вона душею і серцем вболіває за її долю
     
     Прочитала ваші три подачі в газеті за 19, 21 і 23 листопада 2013 року «Душі невинно убієнних голодом просять нас пам’ятати» (Голодомор 1932 — 1933 р. р.) та ваше звернення «Бандерівський край врятував Україну від голоду» (Голодомор 1946 — 1947 р. р.) за 20 лютого ц. р. Чому я взялася за ці спогади? Бо серце болить і хочеться той біль донести до молодого покоління, аби вони знали, що творилось на нашій святій українській землі. Чужинці віками прагнули і прагнуть знищити нашу націю. Абсолютно підтримую вас у тому, щоб поставити пам’ятник моральному подвигу волинян, які рятували східняків, з Півдня, з Центру України, і навіть зі східних областей Росії. Але там забули про це і навпаки розпалюють ворожнечу між ними і західняками. Це там повинні поставити пам’ятник жителям «бандерівського краю», які рятували їхніх батьків. Але добро швидко забувається і замість добра хочеться сіяти ненависть і розбрат. Скажіть, куди перерахувати гроші на пам’ятник щедрому серцю волинян? Я теж перешлю якусь копійку з пенсії.
     Хоч минуло багато літ, а ті події я пам’ятаю добре. У 1947 році працювала вчителем 1 — 4 класів у с. Лудин Володимир–Волинського району моя мама Юлія Михайлівна Терещук. Директором школи був покійний нині Степан Гнатович Троць. Нелегким було життя і на Волині, але мама знала, що на Півдні, Сході України лютує голод. А там жила з трьома дітьми її рідна сестра Антоніна — село Калинівка, Амвросіївський район, Донецька область.
     Сім’я сестри пережила і Голодомор 1932 — 1933 років. Дуже тяжко було. Врятувало те, що її чоловік Максим Овчаренко працював тоді на залізничній станції. А під час війни німці застрелили його просто у дворі. Бо німецький комендант наказав, аби ввечері і вночі вдома люди завішували вікна, коли світили лампи, адже це була прифронтова смуга. Сім’я залишилася без годувальника.
     Отож моя мама взяла 15 кілограмів борошна, бо ж у Лудині працював млин, купила квиток на поїзд. Але тоді їхала маса народу в обох напрямках, людей грабували. Довелось їхати і на дахах вагонів. Неможливо все це описати. Але харч довезла. Щоправда, голодуючим рідним він не потрапив. Довелось борошно віддати голові сільської ради, щоб він сестру виписав і віддав їй паспорт.
     Так тітка і її сім’я опинились у Лудині. Люди там добрі. Рятували і голодуючих, і євреїв під час війни. Після війни в село повернувся і син тітки Микола Овчаренко, який став працювати в редакції районної газети м. Устилуга, згодом — у м. Володимирі–Волинському.
     Сама я працювала у школі № 5 цього міста, де директором був Гуменний Василь Дмитрович з Вінниччини (село Гуменне). Звідти ж, з Поділля, прибули за порятунком вчителька 1 — 4 класів із Вапнярки Клопотович Надія Савівна, з Немирівського району — вчителька української мови і літератури Дець Ольга Василівна. Вона забрала з собою і свою молодшу сестру Фросину Дець. У вечірній школі завідувала бібліотекою Харченко Ольга Максимівна, теж з Поділля. А скільки їх було по району, області! Рятуючись від голоду, вони прибували на Волинь, яка їх обігріла, нагодувала, врятувала. Тутешні люди ділились останнім шматком хліба, картоплиною, склянкою молока. Тут вони приросли, прожили довгі роки, бо ж земля для них стала рідною.
     А голод — страшна річ. Опухають ноги, руки, наливається водою живіт, людина втрачає розум, може стати звіром… Найбільш мученицька смерть, якою було вбито мільйони українців. І ніхто за це ні юридично, ні морально не відповів — ні комуністична імперія, ні злочинна компартія.
     Ніна МЕЛЬНИЧУК
     пенсіонерка,
     м. Вінниця

     
     КАРТОПЛЯ ДЛЯ СВИНЕЙ БУЛА НЕЧУВАНИМИ ЛАСОЩАМИ
     Добре пам’ятаю ці часи. У 1947 році наша сім’я проживала у селі Дроздні Ковельського району. Я тоді навчався у сьомому класі. В наше село прибуло немало чужих незнайомих людей. До нас у хату теж зайшла одна жінка. Мати якраз дістала рогачами з печі великий казан із вареною в лушпинні картоплею.
     Картопля варилась для свиней. Мати поставила її на підлогу і я став товкти картоплю макогоном. Жінка, мов зачарована, дивилась на паруючу бульбу і раптом кинулась, стала хапати гарячі картоплини і запихати в рот. Нас це дуже здивувало: це ж треба! Для нас це була дика сцена: людина кидається на свинячу їжу!
     — Жінко, — каже мати, — що ви робите! Це ж для свині. Сядьте, я вам дам їсти.
     Мати всадовила незнайомку за стіл, налила в миску супу, дала ложку, хліба. В другу миску насипала вареної, очищеної картоплі, засмачила шкварками. Жінка з пожадливістю очистила посуд. Ось тоді й сказала, що вона із Східної України, там у них голод і вона приїхала сюди рятуватись. Мати співчувала такій біді, насипала жінці відро жита. Та на віддяку давала їй хустку, але мати не взяла. Незнайомка дивувалась такій щедрості, подякувала, трохи відпочила і пішла.
     Цю історію я розповідав своїм дітям, онукам, іншим людям. Наш народ щедрий, чутливий до чужої біди. Але не всі на добро відповідають добром.
     Микола КОЛОЧУН, пенсіонер,
     селище Ратне.

ДЕСЯТЬ ЛІТ ЗА КОЛОСКИ
     Жили ми на хуторі біля села Сереховичі, між урочищами Тростянка і Воротень. Хати стояли на віддалі одна від одної. Ближче до нас жили сім'ї Хлудів, Кисляків, Білоусів, Літвінчуків, Бондарчуків та інших. Чоловіків у хатах було мало, забрала війна. Ми теж залишилися без батька. Тяжко жити довелось. Бо ж почалась уже примусова колективізація, землі хазяйські позабирали. Певне, були сім’ї, де не голодували. А наша відчула, що таке голод.
     Але ж рятуватися треба. То ж нищечком дехто почав збирати колоски на колгоспному полі, які зосталися там після жнив. Пішла на той промисел і я. Хоч красти – то велике зло, але ж ті колосочки все одно пропали б. І то ж нічиє, вони виросли на нашій землі, яку забрали. Тишком-нишком назбирала і понесла мати їх сушити до Мироні, нашої сусідки.
     Звідкілясь про це дізнались ті колгоспні активісти, участковий. Мене хоч і не спіймали на крадіжці, але арештували, стали допитувати. Ну, куди дінешся, зізналась я, що збирала ті колоски. Потягли мене на суд. І таку страшну провину приписують, що нібито я підриваю всю державу своїми діями. Я навіть не вірила, що засудять за це. Адже мене не впіймали на місці «страшного злочину». Так, я чесно зізналась, що збирала колоски. Бо ж здавна серед сільських людей вважалось, що казати неправду, обманювати – гріх. Не знала, що государство на обмані й стоїть. Отож суд у Старій Вижівці не врахував з тої правди і тяжкого стану життя ніц, та й дав мені 10 років Сибіру. Образливо було те, що мене зробили злодійкою, нібито я в народу щось украла. Що нехай воно пропаде, зогниє, а щоб людині для порятунку не дісталось.
     Та, знаєте, в тюрмі мені лучче жилось, як удома. До роботи я звична змалку, то ж її не боялась. Головне – харчуватись чим було. Голодовки не було, хоч тюремні харчі не назвеш нормальними. Але дома й такого не було. А з 10 літ відбула я півроку, бо ж у мене лишилась мала дитина, дочка. І на той час нібито вийшла якась бумага, що дозволяла таким скорочувати строк. Мене навіть агітували залишитись вільнонайманою, бо бачили, що я чесно працюю. Чого, мовляв, у той голод поїдеш? Але ж то чужа земля. А вдома чекала мати, донька. І я приїхала. Нелегко, ой нелегко довелось. У колгоспі працювала в корівнику. Але якось видряпалась з біди. Маю дочку Галю, зятя Федора, троє внуків – Толік, Вітя, Сергій…
     Мотря ОЛЕКСАНДРУК, пенсіонерка
     с. Сереховичі,
     Старовижівський район.

     
     Р.S. У нашому селі цю сім’ю називали «Мізовчина», бо мати Уляна була з села Мизове. Від нашої хати їхня стояла якраз на півдорозі до села. У війну хтось забив сина Уляни. В ту пору у кожної сім’ї було своє горе. Але воно далеко не у всіх моїх земляків притлумило високі моральні якості.
     Пам’ятаю, як грубо, нахабно, по-бандитськи сільські активісти зривали дахи з хутірських будівель, розвалювали комини, грубки, печі, аби хуторяни перебрались у село. На початку п’ятдесятого і ми змушені були перевезти хату, клуню у село. На той час наші сусіди вже були там. Але біда одна не ходить. Ми тільки обжилися на новому місці, як від блискавки дотла згоріла хата. Сім’я опинилась без даху над головою, без засобів для існування. Рідний дядько, який жив із жінкою без дітей і мав більшу за нашу хату, відмовився прихистити погорільців. Ось тут і проявилася щедра душа «мізовки» Уляни. Вона прийняла нас. Цей моральний вчинок простої жінки я завжди пам’ятаю. Низький уклін її пам’яті.
     
     ВІЧНО ПРО ЦЕ ПАМ’ЯТАТИМУ
     Коли почалася війна з німецькими фашистами, мені йшов лише другий рік. А брат був на рік старший. Жили ми тоді на Харківщині. Село наше було окуповане. Німці поселилися у всіх дворах, особливо багато їх було у школі. Мої батьки воювали на фронті, а нас доглядала бабуся.
     Наприкінці літа 1943 року німців вибили із села. Але, відступаючи, вони спалили всі будинки. Адже тут проходила Курська дуга, йшли страшні бої. Ми ховались у льосі. А зверху гриміло, двигтіло, горіло.
     Після цих боїв до нас повернулась поранена мама. Важко було. Люди жили в землянках, чоловіків бракувало, нікому було будувати хати. Пізньої осені 1943 року прийшла похоронка: батько загинув у боях за Дніпро.
     А попереду чекали не менші випробування. У 1946 році з весни до осені не випало жодного дощу. На колгоспних полях, на людських городах все погоріло. Люди збували худобу, птицю, бо її не було чим годувати. Почався голод. Передбачливіші ще раніше почали втікати на Західну Україну. До речі, ніхто не боявся тоді їхати в «бандерівський край». Ми перебули дома Новий рік і мама теж вирішила їхати на Захід… Вмирали маленькі дітки, старики, люди жебракували. Їсти не було чого. Моя мама одного ранку натопила піч, наказала нам із братом накритись добре і лежати на печі, не злазити.
     Куди пішла мама, ми не знали. Із братом голодні лежали під лахами і не ворушились. Не було сили навіть говорити. Скільки минуло часу — не знаю. Їсти вже не хотілось. Нарешті прийшла мама з бабусею. Вони принесли в торбинці трохи круп. Почали варити куліш і відпоювати нас. Ми самостійно не могли навіть злізти з печі. Коли трохи ожили, мама пішла кудись знову. Нарешті повернулася з візником. Він їхав на санях, запряжених волами. Стояв сильний мороз. Нас обмотали ковдрами, посадили в сани, і ми поїхали в Харків. Бабуся, плачучи, залишилася. Більше я її не бачила. В Харкові зупинилися в маминого родича. У нього було двоє дітей, дружина. Всі вони теж голодували, жили в підвалі.
     Почався морозний 1947 рік. Мама дуже не хотіла їхати далі, але біда змусила. Ми прийшли на вокзал. Харків був знищений, ніби по ньому пройшовся страшний бульдозер. Понад дорогою стояли і сиділи голодуючі. Це були недавні фронтовики – у військових шинелях, багато з них на милицях. Тягнули руки до перехожих, просили: «Подайтє калєкє!». Отак влада дбала про фронтовиків, які втратили здоров’я.
     Вокзал був зруйнований. Тисячі людей просили провідників пустити їх у вагони. Але брали тільки тих, у кого були маленькі діти. Ті, що лишились, видирались на дахи вагонів, щоб їхати на Західну Україну. Нам пощастило потрапити у вагон. Поїзд їхав до Львова. Коли зупинявся на станціях, із дахів вагонів скидали замерзлих на смерть людей. Хто вони? Де їхні могили?
     Нарешті закінчилось жахіття подорожі, і ми прибули до Львова. Вокзал був цілий, у місті теж не багато руїн. Спочатку ми розмістились на вокзалі. Тут були сотні людей з дітьми. Всі добивались квитків, щоб їхати далі на захід.
     На вокзалі у Львові для дітей було організоване гаряче харчування. Нам із братом дали велику миску супу і два пиріжки. Крім того, туди весь час приходили люди, напевне, львів’яни. Приносили дітям картоплю, пиріжки, печиво. Це все було домашнє і смачне, воно підтримувало нас, зігрівало душу.
     Нарешті ми приїхали до Луцька. Спочатку жили в Теремно, в сім'ї Танюків – баби Хими і діда Андрія. Це були напрочуд добрі люди, мали молоко, хліб і все інше. Баба Хима годувала нас, примовляючи: «Нікуди не відпущу, доки не відгодую». І ніякої плати не вимагала за це.
     Моя мама була вчителькою і довго шукала роботу. Нарешті їй вдалося влаштуватись в селі Звірів Теремнівського району. Уявіть собі, приїхала жінка з чемоданчиком і двома малими дітьми. Не було у нас ні постелі, ні ліжка, ніякого посуду. А головне – грошей нема. Як жити?
     Але добрі звірівці все нам понаносили, навіть стіл і стільці. Ми жили у доброї вдови, у неї була дівчинка Маруся, яка завжди мене чимось пригощала, співала гарні народні пісні, розповідала щось цікаве. А потім нам дали квартиру. Ми садили город, купили корову, і життя на Волині стало легше.
     Так ми нікуди звідси й не поїхали. Приросли до цієї землі. Любимо Волинь. Тут я виросла, вивчилась. Тут поховані мої рідні люди… І мені здається, що я тут народилась.
     Світлана РОМАЩУК
     с. Хорлупи,
     Ківерцівський район.

ЗЕЛЕНИЙ ХЛІБ
     Ви про таке диво не чули? А я не тільки чув, а й харчувався ним. У 1946 році до повоєнних проблем додалася посуха. А тут ще політика КПРС на викачування зерна з України. Хрущов, певно, не справився із завданнями по хлібозаготівлі, і на Україну прислали перевіреного московського ката Лазаря Кагановича, який проявив себе у Голодоморі 1932 — 1933 років безжалісним грабунком вмираючого від голоду населення України.
     Жили ми тоді у Сахновщині, це Харківська область. Настав 1947 рік, дуже голодний. Економили кожну дрібку борошна, відвійок. А щоб більше було, додавали листя буряків, лободи і пекли хліб. Він так лише називався, був темно-зеленого кольору. Люди ходили опухлі, багато повмирало.
     Тож я вирішив рятуватись і їхати в Західну Україну. Батько мене застеріг, мовляв, там бандерівці, можуть убити. Але я поїхав. Прибув в Івано-Франківську область (колишня Станіславська). І ніби потрапив у іншу країну — ніякого голоду не побачив. Цей край перед війною був під «щасливою зорею радянської влади» менше двох років, совіти його не встигли пограбувати. Навіть німецькі окупанти і ті так не нашкодили, як потім «визволителі».
     Іван КАССАЛА,
     пенсіонер (смт Ратне).

     
     ПРИЙШЛА ПОПРОСИТИ ЇСТИ І СТАЛА ЧЛЕНОМ СІМ’Ї
     Ця історія взаємин нашої сім’ї з дівчиною із голодного на той час краю, яка в пошуках шматочка хліба зайшла до хати моїх батьків, — відповідь тим, хто намагається протиставити українців, розділити їх. Об’єднують наших людей доброта, милосердя, благородство.
     Я народилась у жовтні 1946 року в селі Войнин Локачинського району в сім’ї Штинька Павла Дмитровича і Олександри Павлівни. Була п'ятою дитиною. У той час у селах з’являлось чимало приїжджих людей зі сходу, які рятувались від голоду. У нас їх чомусь називали «мілєнькіє» (кажуть, тому, що вони звертались російською «миленький, дай что-нибудь поесть»). Хоч серед них було й чимало україномовних. Їм допомагали хто чим міг, хоча й самі жили дуже бідно.
     Тоді ж (у жовтні або на початку листопада 1946р.) до хати зайшла молода, але худа й згорблена жінка, яка попросила поїсти. Її нагодували, з нею поговорили. Після цього вона побачила маля в колисці, підбігла, стала колисати і вже не відходила звідти. Тож батьки прийняли непросте рішення залишити її «нянею» (хоч доглядати й так було кому — батьки, брат і троє сестер, найстаршій вже було 15)… І вона прожила у нас півтора року, ставши мовби рідною…
     ...Так більше року в нас вона жила,
     Її жаліли й дуже всі любили,
     Своєю ніби в склад сім’ї ввійшла,
     Аж раптом чомусь сильно затужила.
     
     На всі вмовляння — сльози на очах
     У бідного дівчатка–сиротини.
     Спекли коржів й благословили шлях,
     Що повертав її на батьківщину.
     
     Листи подячні нам роками йшли,
     І я писала теж, навчившись згодом.
     Так українці хліб ділили і жили,
     Не роблячи межі між Заходом і Сходом.
     (Листопад 2010 р.).
     
     На жаль, не залишилось з тієї пори жодної світлини чи листів (вони були, але загубились під час урагану 1960 р., який зруйнував покрівлю нашої хати). Будучи маленькою, я не запам’ятала, як виглядала моя няня… Знаю лише, що це була Шамрай Степанида. Пам’ятає її моя сестра Антоніна (1940 р. н.), яка зараз живе в Нововолинську.
     Катерина Павлівна ФЕДОНЮК (Штинько).
     м. Луцьк.

     
     P.S. Шановні друзі! Ми й надалі чекаємо на ваші спогади про людський подвиг волинян у ті важкі голодні роки.
     
     Електронна адреса:
     bratstwowolun@ukr.net або (vorzin@mail.ru)
     Поштова адреса: 43005
     м. Луцьк-5 а/с 29.

Коментарі

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Залиште своє повідомлення




Календар

Грудень 2021
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Листопад   Січень »
  
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
  

Історичні дати

Сьогодні: Гнідавський цукровий завод (нині ПАТ «Гнідавський цукровий завод») випустив першу продукцію 63 роки

Відео-архів

© 2013. Всі матеріали на сайті належать автору і охороняються законом про авторські права.