Вхід на сайт


Реєстрація на сайті


Свої новини

Коментарів: 0

Опубліковано: 25.07.2014 16:20  Автор: Всеволод

ШУКАЛИ ГВИНТІВКУ І КУЛЕМЕТ, А ЗНАЙШЛИ МАМИНУ ВЕСІЛЬНУ ОБРУЧКУ

 На фото: Андрій Бондарчук знайшов мамину обручку, якій за шість років буде сто літ.

Дві причини вимагали відвідати рідне село. Одна нагальна: уладнати деякі питання щодо закінчення ремонту приміщення під майбутній музей, де автор є єдиним фундатором і куратором, а друга — вже іншого плану.
     Разом зі мною їде керівник студії «Боривітер» Марія Лукашевич. Вона хоче зазнімкувати сюжети з цього села, яке дало трьох депутатів вищих законодавчих органів трьох держав. Настрій псувала негода — до самого села періщив дощ. Щоправда, невдовзі і випогодилось, вітер розчесав хмари. Виробничі справи були вирішені, і автор звернувся до присутнього тут свого племінника Петра Бондарчука:
     — Запрягай, Петре, свого коника, поїдемо на наш хутір…
     — Знов шукати гвинтівку ту будете? Там ще, казала мати, і кулемет ручний закопаний…
     — Щодо кулемета — не знаю, а от знайти гвинтівку, то мені вельми кортить.
     Зрозуміло, за майже 70 літ від неї, ймовірно, мало що лишилось. Але коли для інших це малоцінна іржава залізяка, то для мене — свідок цікавих повоєнних років, що бентежать душу. Разом з тим — музейний експонат. Років вісім тому я вже робив спробу відшукати його. Однак металошукач виявився малопотужним і, окрім невеликої залізяки від борони, я нічого не знайшов. Нині ж Валерій Романюк, який організовує ремонт музею, роздобув пристойний металошукач, що вселяло надію.
     Звісивши ноги з драбиняка, наша компанія їде на мій хутір. Це п'ять кілометрів, які я колись щодня долав звідти до школи. Тоді туди вела грунтова, більш–менш пристойна дорога, яку називали Широкою. Нині то суцільні баюри, а ближче до хутора вона щезає і упирається в тупик: все заросло густим вільшаником, верболозом, березняком, високими болотними травами. Хутір наш був між двома урочищами: Тростянка і Воротень, там ліси. У Воротні дислокувалась боївка УПА. Пам'ятаю, як німецькі карателі двічі приїжджали з Ковеля, залягали буквально метрів за 50 від нашої хати у полі і вичікували нападу повстанців. У ліс заглиблюватись боялись, полежали і поїхали. Тут, неподалік від нашої хати, загинув наш сусід Петро Гутенців. Відчайдух–повстанець (здається в 1948-му) із засідки біля дороги, з густого вільшаника полоснув автоматною чергою по вантажній автомашині з емгебістами. Ми з другом дитинства Сашком Кошелюком потрапили під свинцевий рій з обох боків, бо сховались у придорожній канаві. Емгебісти викликали підмогу. Серед них були вбиті. Але й Петра важко поранили. На пропозицію здатися він пустив собі у скроню останню кулю… Море спогадів викликає побачення з батьківською землею.
     Колись тут були засіяні поля, скошені луки, доглянуті канави, два мости, стежки, польові дороги. Все щезло, жодного орієнтиру. Поліські джунглі, драговина. Небо швидко затягнуло хмарами, воно стало погрозливо гуркотіти і нарешті розверзлося щедрими потоками. Хто що мав — натягнув на голову, але це майже не рятувало. Лиш Рябко, який ніде не відставав, знайшов надійний сховок під возом.
     — Коли гримить, прилад включати не можна, — каже Валерій Петрович і радить: — Мобілки свої виключіть, не дай Боже хтось до вас зателефонує…
     А вгорі то гуркотить, то сухо тріщить. Враз неподалік ляснуло так, що заклало у вухах. Пересторога серйозна. Тепер все стало мокрим: високі густі зарості, трави, дерева, в низинах заблищала вода. Вочевидь, побачення з хутором треба відкласти.
     — Щось нас туди не пускає, — висловила здогад Марія Никанорівна. — Сердиться небо чи нас випробовує? Але ж ми недалеко від мети, здається…
     Накінець небо усміхнулось нам прозорою небесною голубінню, ясним і гарячим сонечком, яке стало швидко висушувати трави, дерева. Мабуть, за наше терпіння. Після двох розвідок автор вийшов на незаросле скошене поле. Десь там далі був хутір. Зарошені, змоклі, ми розбрелися по полю, почали шукати єдиний орієнтир, який, я достеменно знав, зберігся. Це була глибока саджавка на краю болота, неподалік від хати. В ній я колись ледь не потонув.
     Ось вона і те болото. В ньому було багато купин. Під однією з них і була схованка для гвинтівки. Справжньої, бойової. Адже після війни розжитись на зброю не становило труднощів. У нас із товаришем дитинства був навіть пістолет. Мені на той час було 12 років. А троє сусідських, 15–16–літніх, і мій старший брат Олексій ходили з цією гвинтівкою в ліс, стріляли по мішені. Ми теж інколи прив'язувались до них і нам випадало щастя пальнути. В патронах дефіциту не було. Я, наприклад, мав їх півторби.
     Однак про ці «розваги» хтось доніс у НКВС. До нас прибули з обшуком. Доки трясли у хаті, коморі, я встиг переховати ту торбу з клуні у поле, привалити скибою. Брата забрали і три дні тримали в кутузці. Прийшов схудлий, побитий, довго не міг сісти, бо шомполи зробили свою справу. Після обшуку з материної скрині зникли батьків польський широкий шкіряний ремінь, його кожушок. Енкаведист, який присвоїв ці речі, нібито сказав матері:
     — Женщіна, зачєм ані тєбє? Мужа у тєбя всьо равно нєт…
     Справді, батька на той час уже не було, він помер десь у тюремному лазареті Кіровської області.
     Тож аби нас убезпечити від подальших неприємностей, сестра Марина, яка знала про таємну схованку, потайки забрала зброю. Довгий час вона нікому не казала про це і лише років за два до смерті зізналась: закопала гвинтівку у рівчаку, який з'єднував два болота, що метрів за триста від хати.
     Валерій Петрович смуга за смугою, мов косою, описує перед собою територію по всій довжині рівчака, який нині ледь вгадується. Лише раз прилад обізвався: шматок якоїсь залізяки. За лише мені відомими розрахунками та орієнтирами вираховую де стояла наша хата. Тут, на траві, розставляємо нехитру трапезу: як–не–як, а мені, як єдиному члену нашої сім'ї, треба запросити гостей до «столу». Тим часом Валерій Петрович ретельно обслідує хатнисько. Прилад «заговорив». Лопата викопує з'їдений іржею «наперсток» від коси. Далі, далі… Знов подає голос прилад. Пішла в хід лопата. Бачу, лице пошуковика засвітилося.
     — Андрію Івановичу! — радісно гукає він. — Вам таке й не снилось!
     Він несе мені на долоні незвичайну знахідку.
     — Та це ж бабина весільна обручка! — вигукує племінник Петро. — Баба й мені казала, що загубила її на хуторі…
     Це, ймовірно, сталося якраз тієї пори, коли не стало її чоловіка, мого батька. А що це саме її обручка, то стовідсотково: бо у нашій сім'ї на той час не було, окрім батьків, ні заміжніх, ні жонатих. А через два роки нас примусово «переселили» в село. Приїхали, пригадую, активісти, солом'яні стріхи хати й клуні розкрили, комин розвалили: переселяйся. Як це було, я описав у своїй повісті «Покута».
     І ось материна згуба у мене на долоні: мідна проста весільна обручка, якій за шість років буде сто літ. Про золоту подружжю з бідних хліборобських сімей годі було й мріяти. Щось невимовне зрушилось в душі. Незнайдена гвинтівка відійшла десь далеко. Цей маленький перстень у стократ вагоміший, дорожчий. Так, у житті є важливі справи, здається, великі. А дрібниці іноді переважають їх… Прилад знайшов ще кілька металевих дріб'язків, гільзу від пістолетного патрона. Кулемет ми більше не шукали.
     Побачення з батьківською хатою через 64 роки відзначили келихом шампанського. То ж дорога в село була значно веселішою. Марії Никанорівні, окрім цього незвичайного сюжету, пощастило зазнімкувати кілька видів рідкісних рослин, їжачиху з двома гостроносими колючими дітками — «вареничками», які навіть від дотику не згорталися в клубочки. Та й Петро не жалкував, що назад їде босий: угруз в багновисько в сандалетах, витягнув ноги без них… І моя машина до Луцька бігла веселіше…
     Пригодою я поділився з Юлією Спіріною, юристом єпархіального управління, щирою патріоткою України. В цьому вона побачила навіть більше.
     — Окрім сенсації, це, думаю, добрий знак. Не лише для вас, а й для нас усіх. Можливо, це сигнал зверху: переможе мир. Адже ви шукали зброю. Її не знайшли. Зброя — це біда, війна, а весільна обручка — мир, продовження життя. І мама буде знати: ви знайшли її згубу і пам'ять про чоловіка, батька…
     Мудра думка. Тисячі мам чекають повернення своїх синів, тисячі дружин — повернення своїх чоловіків, тисячі дітей — повернення своїх батьків. Я теж чекаю звідти повернення свого онука Андрія, добровольця.
     Луцьк — Сереховичі — Луцьк.
     
   Андрій БОНДАРЧУК

Коментарі

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Залиште своє повідомлення




Календар

Листопад 2021
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Жовтень   Грудень »
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
     

Історичні дати

Сьогодні: У тюрмі НКВС в Києві розстріляли Майка Йогансена, одного з найяскравіших українських поетів, якого звинуватили у «підготовці антирадянського повстання». 84 роки

Відео-архів

© 2013. Всі матеріали на сайті належать автору і охороняються законом про авторські права.