Вхід на сайт


Реєстрація на сайті


Свої новини

Коментарів: 0

Опубліковано: 04.06.2014 22:53  Автор: Всеволод

СВОЇМ ЖИТТЯМ ДАВ КРИЛА ГЕРОЯМ МАЙДАНУ

Передвеликоднього тижня нинішнього року у селі Жидичин рідні, друзі, побратими провели в останню путь одного із відомих на Волині ветеранів УПА — бандерівця Лаврентія Яковича Дацюка, який отримав бойовий гарт у  15-літньому віці при героїчній Колківській народній республіці. Свій вибір зробив цілком свідомо, вірно тримався сформованих у юності переконань і по шестирічній гулагівській каторзі та відзначався активною патріотичною позицією до останніх днів життя. Його доля багата на знакові зустрічі: був знайомий із Климом Савуром, Романом Шухевичем, Олексієм Брисем. З огляду на постмайданівські процеси (а 86-річний Лаврентій Дацюк дуже шкодував, що здоров’я не дозволяє бути на Майдані, і водночас радів новому національному піднесенню), на сучасні драматичні реалії, видається актуальною потреба спонукати читача до осмислення політичної біографії цієї неординарної особистості як своєрідного уроку національної гідності й честі...

Олеся КОВАЛЬЧУК, заслужений учитель України, член ради обласної «Просвіти»
     
     ПОВСТАНСЬКЕ МАЙБУТНЄ ВИПЛЕКАЛА РОДИНА І… ВУЛИЦЯ
     Про родину — на перший позір досить звичайну — хліборобську, набожну, але водночас і національно свідому, власне, типову для Волині 20 — 30 років минулого століття, тобто часу, коли виростав наш герой, — дещо згодом. А наразі — про його рідну вулицю, яка іменується в селі досить своєрідно «На ямках» (всупереч офіційній назві імені Щорса), а відповідно автобусна зупинка при ній озвучується як «Ямки». Донедавна тут часто заходив до автобуса і виходив із нього, спираючись на два ціпки. Він — зодягнений зазвичай в упівський однострій та вишиванку сивочолий чоловік, який мав псевдо Євген, взяте на честь Коновальця в часи свого далекого оунівського підпілля, а в миру званий Купріянцевим Лавриком. Ступав важко, східці долав у крайньому напруженні і категорично відмовлявся від будь-чиєї спроби підтримати. Водії, до їхньої честі будь сказано, терпляче вичікували, доки відповідна процедура завершиться, а, бувало, і жартували доброзичливо, попереджуючи присутніх у салоні: «Зараз має бути повстанська зупинка «Ямки». До-о-о-вга повстанська зупинка. Не нервуйте». Усі зі співчуттям і розумінням супроводжували очима поважного пасажира (своє враження справляв і одяг, і мазепинка, що «українізували» настрій інших). Коли ж іноді злітало з вуст у когось з нетерплячих дачників сердите «привык упрямый дед бесплатно кататься и не стыдится всех задерживать», у відповідь хтось обов’язково «шикав» і ставив кривдника на місце. А їздив той упертий дід, долаючи неміч із неймовірними зусиллями, не тільки на всілякі дійства політичного характеру, а й обов’язково на церемонії покладання квітів до пам’ятників Шевченку та Лесі Українці, на концерти українських виконавців, зокрема, славнозвісний «Бандерштат», де своїми розповідями окрилював майбутніх героїв Небесної сотні, та на вистави в театрі. Не бути там собі дозволити не міг — так був вихований, і вся його вулиця це добре знала. Тут, як згадує сусід і ровесник Всеволод Настенко у своєму нарисі «Минуле і сучасне Жидичина» (Луцьк-2004, видавництво «Волинська обласна друкарня»), улюбленою грою 10–річних дітей була «маршировка» з піснею на вустах: «Ми гайдамаки, всі ми однакі, всі ми ненавидим пута і ярма». Малий Лаврик знав напам’ять багато уривків з репертуару «просвітян», аматорів сцени. Такі жили в кожнім обійсті (було їх на вулиці до півтора десятка), а репетиції відбувалися найчастіше в хаті Дацюків, де всій вуличній малечі дозволялося бути в ролі публіки. Так до нього прийшов Шевченко зі своїми текстами «Розритої могили», «Наймички», «Назара Стодолі» тощо, як й інших класиків — Івана Котляревського, Бориса Грінченка, Івана Карпенка-Карого. У середині 30-х років доросла ямчанська молодь увійшла в оунівське підпілля — як бандерівське, так і мельниківське. Про участь у боротьбі за Україну свідчать долі сусідів Дацюків: жорстоких переслідувань зазнав від польської, а потім радянської влади П. Й. Настенко — засновник і керівник драмгуртка при «Просвіті», був розстріляний у Луцькій тюрмі Іван Шеметило, загинули в УПА Дмитро Малаховський і Петро Солтис, а їхні родини було депортовано до Сибіру.
     Великим потрясінням для 13–річного підлітка стала розправа енкавеесівців над підпільниками у селі Вишкові (всього за 2 кілометри від означеної вулиці) 22 травня 1941 року, де загинули односельці Люба Бахів, Петро Петрук, Григорій Пасічник. Саме ця подія викликала в юній душі німу клятву обов’язково взяти до рук зброю для боротьби з окупантами, і зрештою — за підтримки дядька–підпільника перебування у складі охорони у героїчних Колках 1943 року, куди потрапив при переправі амуніції поромом через Стир.
     
     ЗА ЛЮБОВ ДО УКРАЇНИ — СИБІРСЬКА КАТОРГА
     Його насельників зафіксовано на родинному фото із Сибіру та характерному для національно означеної волинської сім’ї документі — архівній довідці: «На основании постановления особого совещания УМГБ Волынской области от 25.05.49 г. (протокол № 29) из с. Жидычин Киверцивского района Волынской области в Хабаровский край с конфискацией имущества выселены на спецпоселение, считая срок с 10.06.49 г., Дацюк Яков Иванович, 1896 г. р., Дацюк Ирина Васильевна, 1894 г. р., Дацюк Неонила Яковлевна, 1926 г. р., Дацюк Анна Яковлевна, 1930 г. р., Дацюк София Яковлевна, 1933 г. р.
     Освобождены со спецпоселения 7 апреля 1956 г.
     Акта описи имущества в деле не имеется.
     На основании Закона УССР от 17.04.91 все по делу реабилитированы.
     Основание: арх. д. № Р-175».
     Звісно ж, сибірське заслання — щедрий подарунок радянської влади родині за сина — політичного в’язня з 25- річним присудом, статус якого судився Лавріну вже по закінченню Луцької педшколи у 1948 році. Мрія стати вчителем затеплилася в серці змалечку, а зміцніла таки в Колках, де дуже уважно ставилися до становлення українського шкільництва. Як згадує Євгенія Злобіна, активістка Всеукраїнського жіночого товариства ім. Олени Теліги, з керівництвом Колківської республіки погоджували свою діяльність школи і в дуже віддаленому її рідному селі Оса, що межує з героїчним Вовчаком. Учитель інформував дітей про колківські реалії на щоденних лінійках з виконанням «Отче нашу» та церковно-світського гімну, а навчав за товстим універсальним підручником «Малі друзі», де містилася лектура з мови, літератури, історії і арифметики.
     Батьки підтримали сина у виборі, тим паче, що він сприймався як завдання з Колок, коли республіку було розгромлено і ослабленого тифом Лавріна (напився отруєної червоними партизанами-диверсантами води) депортувати разом зі здоровими побратимами за кордон не випадало…
     Дуже зацікавлювався виховною роботою з бійцями, їхньою моральністю і політичною відповідальністю. Командири особливо ретельно (одного з них, до речі, називали Учителем) переконували, що український воїн навіть при загрозі голодної смерті не піде силою відбирати в когось їжу. За мародерство були передбачені покарання найсуворіші. Усе ж колківські повстанці мали досить відчутну матеріальну допомогу від місцевого населення постійно.
     А ось «послужний» список батька Якова Івановича: заможний господар, власник кількох гектарів орної землі, сінокосу і лісових угідь, активний борець за українізацію Жидичинського православного Свято-Миколаївського храму у 20—30-х роках, довголітній регент церковного хору, який при наполегливому сприянні священика Моргаєвського освоював українські тексти піснеспівів.
     Мати — Ярина Василівна — втілення безмежної терплячості й мудрості, вся начебто у домашніх клопотах, у догляді за дітьми, які часто хворіли (двох довелося похоронити), та водночас — у курсі всіх зацікавлень родини. Зі сльозами на очах згадував Лаврентій, як вона до ранку чекала його повернення із завдань організаційного характеру від ОУН і жодного разу не дорікнула. Багато значило для становлення світогляду спілкування із таким родинним авторитетом, яким була розумниця і красуня тітка Наталка — батькова сестра, активістка «Просвіти», яка, до слова, доклалася до виховання свого внука Ігоря Коліушка — відомого молодого українського політика незалежної України.
     Старша сестра Неоніла відзначалася, як і брат, надзвичайно вольовим характером. У день вивезення сім’ї до Сибіру відчула, проживаючи у селі Гуща, де вже вчителювала, невимовну тривогу на серці й прибігла додому. Конвоїр дуже зрадів і став заганяти її на машину, де вже перебували рідні. Однак вона кинулася до подруги, аби попрощатися. У відповідь на такий непослух обурений страж порядку закипів брудною лайкою, обізвав сукою, а вона підбігла до нього і заліпила з розмаху ляпаса. Дорогою до Ковеля розлючений таким нечуваним зухвальством кагебіст час від часу зупиняв валку з депортантами і вимагав, аби дівчина пересіла на іншу машину, бо, мовляв, цій важко їхати через переповнення. Мама Ярина здогадалася, що доньку хочуть пристрілити за спробу втечі і оголосила про свою згоду пересісти замість неї. Пропозицію, звісно, було відхилено і на тому якось скінчилося. Таку ж твердість характеру виявляла Ніла і на засланні у Хабаровському краї, за що її частіше від інших кликали у комендатуру на явку. Бувало, йдучи туди вночі кілометрів два тайгою, помічала, як світить на гілці кедра очима рись і просила: «Стрибни, звірюко, мені на плечі і роздери. Я не можу більше терпіти приниження». Для гордої юнки найтяжчим випробуванням було саме витоптування у засланців людської гідності. Більше, ніж преважка праця на лісорозробках в урочищі Кії, вражав барак, де треба було жити 27 сім’ям засланців без жодних розмежувань простору.
     А тут, на лихо, всерйоз закохався у жидичинську вродливицю молодий майстер Жора — новоприбулий випускник вишу. Обом освіченим людям було цікаво спілкуватися між собою, і Ніла повірила, що вони невдовзі одружаться й коханий зможе якимось чином взяти її рідних під захист. Проте співслужбовці зорганізували справжнє цькування свого романтично налаштованого колеги: «Позор! Комсомолец связался с бандеровкой!». Яку обробку юнакові довелося витримати, здогадатися неважко — аж до погроз віддати до суду за нібито матеріальну розтрату.
     Сім’ю Дацюків терміново перевезли за 200 кілометрів від Кії — у селище Сіту, де їм вдалося прилаштуватися в комірному. Тут на світ з’явилася маленька Ангелка, і нещасний батько таки знайшов свою несуджену, та спромігся лише на передачу породіллі дитячої ковдрочки із запискою: «Береги себя и нашу дочурку». Дівчатко народилося ослабленим: виснажена каторжними роботами та цингою мати при вагітності осліпла, до того ж немовля заїдали клопи. Доводилося класти спати обмотану в батьків подарунок дитину на підвіконня, де паразити холоду не витримували, а маля мусило. Через 10 літ їх розшукає мати Георгія, обдаровуватиме внучку палкою любов’ю в листах і подарунками, засуджуючи сина за непорядність, який на тоді вже геть збився з пуття. Історії двох молодших сестер Ганни та Софії дещо благополучніші, малолітки пристосовувалися легше, хоч на каторжних роботах, пиляючи дитячими руками «газочурку» (поліна для котлів і транспорту), фізичних мук мали через край.
     
     ДОВГА ДОРОГА ДОДОМУ
     Перше добре диво сталося з Лаврентієм Дацюком у Інті (Республіка Комі), де відбували покару після тривалих нічних мордувань при слідстві у луцьких тюрмах по арешті. І ось наприкінці 1954 року — звільнення. Сталіна не стало, почалося засудження культу особи, і на цьому тлі у Москві зреагували на скаргу, надіслану в’язнем до Генерального прокурора дещо раніше. Знаючи, що при слідстві жодних доказів його участі у підпіллі не було (конспіраторський хист підсудний мав неабиякий, дуже мовчкуватим і обережним у розмові був, до речі, все життя), Лаврентій вимагав перегляду справи, хоч внутрішньо був налаштований відсидіти 25 років. Але!.. Окрилений таким довгожданим, хоч не зовсім сподіваним фіналом, він пішки добирається з Луцька до рідного села, до сім’ї, а виявилося, що її тут давно немає. Виробляє паспорт, їде розшукувати своїх на Хабаровщину, разом заробляють на дорогу додому. Спочатку для батьків, а через рік — і для молодших. Головний організатор повернення везе із собою до Жидичина й молоду дружину. Зустріч із нею — гарною дівчиною подібної долі з–під Івано–Франківська — ще одне подароване долею диво. Щоправда, далі не все йшло так гладко. Місцева влада мала вказівки зверху не дозволяти жити в селі «політичним». Довелося зі своєю обраницею їхати на заробітки в Караганду, де вже працювали звільнені односельці-політв’язні. Там народився у 1957 році син Мирослав, а донька Оля через два роки таки з’явилася на світ у Жидичині. Саме вона і племінниця Лаврентія Ангеліна додали чимало інформації та фотоматеріалів разом зі своєю згодою для підготовки цієї публікації, за що автор висловлює їм щиру вдячність.
     
     На фото: Лаврентій Дацюк із сестрами Софією та Ганною у 2003 р.

Коментарі

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Залиште своє повідомлення




Календар

Листопад 2021
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Жовтень   Грудень »
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
     

Історичні дати

Сьогодні: У тюрмі НКВС в Києві розстріляли Майка Йогансена, одного з найяскравіших українських поетів, якого звинуватили у «підготовці антирадянського повстання». 84 роки

Відео-архів

© 2013. Всі матеріали на сайті належать автору і охороняються законом про авторські права.