Вхід на сайт


Реєстрація на сайті


Свої новини

Коментарів: 0

Опубліковано: 01.05.2014 14:19  Автор: Всеволод

«БЕЗ ВІТРУ НЕ РОДИТЬ ЖИТО...»

Андрію Івановичу, ви й нині в бойовій шерензі - журналістській, письменницькій, краєзнавчій, просвітянській, голова Братства, Волинського осередку Асоціації народних депутатів України, займаєте активну позицію у політиці, наш постійний автор. Де сили і натхнення берете?
     - Навіть не задумувався над цим. Просто працюю із почуттям обов'язку перед українською нацією, рідною землею, земляками, батьками, вчителями, зрештою, моїми виборцями. Це час віддавати борги за те, що вони дали тобі. Воскрешати історію, сприяти, щоб її знали якомога більше людей, одне слово, робити те, що потрібно Україні. Здається, мудрець Конфуцій сказав: «Краще засвітити свічку, аніж проклинати темряву». Одна біда - часу мало, а зробити треба багато. І кожен крок до задуманого вимагає багато зусиль та й коштів.
     - А сім'я, відпочинок, дозвілля?..
     - Тут є провина - забуваю. Навіть дбати за своє здоров'я треба набагато краще. Один мій давній знайомий ще з компартійних часів вирішив підколоти мене: «Ну, депутат, нажився, нагріб?». Кажу: «Те, що й ти. Те, що мав, те і маю. Головне - яку пам'ять зоставиш після себе. Навіть за 20 років не скористався можливістю безкоштовно оздоровитися, як інші депутати». Подумавши, той висловився: «Ну і дурак. Думаєш, хтось це оцінить?». Але кожен має своє розуміння, свої принципи.
     - У цьому ювілейному році видано у видавництві Олени Теліги ваше фундаментальне видання «Обірване коріння нації. Волинська хрестоматія», яке вражає зібраними документальними матеріалами, за особистого фінансування і організаційного сприяння відкрито перший і єдиний такого типу Музей історії Луцького братства ХVІІ-ХІХ століть. За це вам будуть завжди вдячні волиняни.
     - Планував більше. Та масу часу з'їло виготовлення, погодження проектів реконструкції, ремонту приміщень, проведення опалення, газифікації, водопостачання тощо. Цими походеньками пара взуття таки стопталась. А за кошти я вже не кажу. Адже кілька років тому це було аварійне приміщення. Людям давали сюди ордери як на житло, вони відмовлялись. Мабуть, це на Волині єдиний об'єкт, споруджений без копійки державних коштів. Музей уже працює, приймає відвідувачів, але доля його не вирішена. Мабуть, подарую його області, нехай влада вирішує, що з ним робити.
     - Шлях у журналістику ви торували через медицину, шахтарську працю. Коли відчули, що це ваше покликання?
     - Друковане слово для мене було в дитинстві святим. Як і для моїх батьків, які могли лише розписатись. Читати я навчився ще до школи. У сільській бібліотеці, якою відав односелець, чудова людина Корнісік, перечитав майже всі книги, газети. Тож долучитися до друкованого слова вважав фантастичною мрією. Радість і страх були, коли я, школяр, побачив свій підпис над маленькою заміткою у райгазеті «Чому не відбувся кіносеанс «Чапаєв».
     Сім класів закінчив у 1953 році, переростком. Хотів податись у технікум журналістики (був такий) або в мореходку. Та крила мої і мрії підрізала практична мудрість матері: «За що ти поїдеш? Ось маю 25 рублів. На тобі. Їдь у Ковель. Там купиш собі якісь тапкі, щоб взутися, поступиш вчитись на хвершала, будеш мати хліб і до хліба».
     Це були надзвичайно важкі роки. Нас силою примусили переселятися з хутора у село. Зірвали стріху, розвалили комин, піч. Невдовзі уже в селі від блискавиці хата згоріла вщент.
     - Який він, журналістський хліб, був для вас?
     - У житті я сам торував свою стежку, йшов проти вітру. Бо справжній журналіст повинен бути в опозиції до влади, коли ти справді хочеш змінити ситуацію.
     «Без вітру не родить жито,
     Без вітру трава не шумить,
     Без мрії не можна жити,
     Не можна нікого любить»...

     Про це навіть українська пісня нагадує. Для чесного і порядного журналіста - він важкий, для продажного - легкий.
     Доброю школою став для мене колектив «Радянської Волині», куди я потрапив у 1971 році. Тут відчув високу творчу планку, яку насамперед тримали такі визнані читачами журналісти, як Полікарп Шафета, Юрій Троць, Степан Сачук, Петро Марценюк... В обласній газеті я і сформувався як професійний журналіст.
     - Ми знаємо, що ви чесною працею заслужили свої нагороди: ордени «За заслуги» ІІ, ІІІ ступенів, Золоту медаль журналістики, вам надано звання «Почесний громадянин Волині»...
     - Орден я одержав, бо брав участь у роботі Конституційної комісії, другий - за громадську діяльність. А от суто журналістська діяльність, через яку я став народним депутатом, першим і єдиним в історії волинської журналістики представником вищого законодавчого органу, оцінив, як бачите, народ, а не влада. Мені навіть довелося у пресі давати спростування: я не є заслуженим журналістом, як мене називають, бо служу не владі, а народу, а інтереси влади і народу різнополярні. Нагород ніколи не добивався. Просто неприємно, коли іноді в ранг заслужених (там є справді заслужені колеги) потрапляють спритники, які не написали й гострого слова, є послужниками влади.
     - Ви тривалий час працювали кореспондентом газети «Правда України» у Волинській і Рівненській областях. Чи не були протиріччя між тим, що від журналістів вимагала партія і бачило око совісті?
     - Зрозуміло, що таких протиріч було багато. Бо проголошувалось «все в ім'я людини», а робилося протилежне. Та й довелося більше побачити зсередини, що являє собою «честь, розум і совість епохи». Хотілося про це написати, але партійний фільтр був щільним. Критика допускалась дозованою. Тож доводилося використовувати різні можливості. Друкованим органам час від часу треба було показати себе «захисниками трудящих». За Горбачова журналістам трохи відкрили двері гласності і я сповна скористався цим.
     - Як оцінюєте нинішній стан журналістики?
     - Журналістика опинилася заручницею кланів, партії, влади, а на загал - грошових мішків. За винятком кількох ЗМІ, небагатьох журналістів, які не продалися і за це потерпають, влада сама схиляє до продажності, пригинає чи й ламає непослухів. Сміливі, принципові журналісти стають об'єктом переслідування, опошлювання, інсинуацій.
     Можна говорити і про загрозу державі з боку ЗМІ, які знаходяться переважно в неукраїнських руках. Найперше - це телебачення, як могутній засіб впливу на свідомість, з допомогою багатьох телеканалів йде теледебілізація суспільства. Молоді прищеплюються фальшиві цінності, препарується історія. Реакції навіть на гострі резонансні публікації майже немає. Це значно гірше, аніж було при КПРС. Тоді перевіряти мої публікації приїжджало кілька комісій з Москви, Києва.
     - Але саме сміливі, принципові публікації, власне, журналістика привели вас у Верховну Раду.
     - Так, мої публікації були головним агітаційним засобом, якому не змогла перешкодити тоді ще впливова партія. Люди повірили не лише в кореспондента, а в силу преси. Адже, по суті, команди у мене не було. Було два-три чоловіки, які працювали за покликом душі. Виборці Горохівського виборчого округу повірили мені, хоч я не обіцяв їм якоїсь конкретної допомоги у вирішенні місцевих проблем. Моїми витратами у передвиборній боротьбі були лише кошти на бензин.
     - Що найбільше запам'яталось у Верховній Раді? Чим гордитесь?
     - Найперше - могутні сплески національної свідомості людей, які не день чи місяць, а років два вирували біля парламенту, який був епіцентром політичних подій. Безперечно, пам'ятні події - прийняття декларації про державний суверенітет, Акта проголошення незалежності, державних атрибутів, окремих доленосних законів. А головна гордість - участь у народженні держави єдиного корінного волинянина у складі нашої депутації. Вдалося добитися прийняття постанови про визнання вихідними і святковими дні найбільших християнських свят - Різдва, Великодня, Трійці, зрушити з мертвої точки питання бійців останнього воєнного призову, разом із ще двома ініціаторами добитись створення Комісії по боротьбі з організованою злочинністю, бути учасником розробки проекту першої Конституції України, кількох законів про ЗМІ тощо.
     На жаль, парламент нині антиукраїнський, із вищого законодавчого органу перетворився на відділення Адміністрації Президента. Депутати купуються, продаються. Українців у парламенті 22 відсотки. Національні меншини керують більшістю українського народу. Такого нема в жодній країні світу.
     - Ви згадали, що перенесли голод у повоєнні роки. Чи не стало це поштовхом до вашої повісті «Знімали у тайзі кіно про хліб»?
     - Так. Коли йшли визвольні бої за Ковель, наш хутір, як прифронтовий, евакуювали у село Стобихва Камінь-Каширського району. Коли через два місяці ми повернулися, у хаті, де квартирували військові, в коморі, клуні застали голі стіни. Нічого не посіяно, не посаджено. Їли лободу, щавель, виручали лісові ягоди, вишні. Відвійки льону, якими було утеплене горище, мололи у жорнах, пекли млинці, вони були, мов картон. Коли у закутку знайшов кусок солдатського сухаря, він здався смачнішим за цукерку.
     А надихнула на тему страшна правда про Голодомор 1932-1933 років, про яку дізнався, та дворазова зустріч з Джеймсом Мейсом - американцем, але Великим українцем, який разом із Робертом Конквестом донесли світу про жахливий геноцид українського народу. Цю книгу я й присвятив пам'яті про цю людину.
     - Андрію Івановичу, як ви оцінюєте стан країни з висоти ідеалів, які проголошені доленосними документи парламенту вашого скликання?
     - Як вкрай небезпечний для незалежності України. Парадокс, але це наслідок Майдану, вірніше його зради тим, хто «Богу молився і чорту копито цілував». Фатальний парадокс незалежності: в Українській державі пригнічується український дух, препарується історія України, зневажаються національні герої, натомість вшановуються кати України, соромляться мови предків. Під брендом «Будуємо нову Україну» будується новий вид - безнаціональна Україна.
     Влада соромиться незалежності, стирає славну дату з історії, стала глуха до народу, розквітла корупція на усіх її гілках і щаблях. Влада тримається на страхові суспільства. Так було при кожній диктатурі, які повідходили у минуле. «Демократія» асоціюється з камерами сізо, де нині відбувають покарання опозиційні лідери. Особиста помста виявляється для керманича країни більш важливою, аніж шлях України до цивілізованої Європи. Але так довго тривати не може.
     - Ваша книга «Обірване коріння нації» дуже потрібна для розуміння своєї історії, а що далі?
     - Далі та ж щоденна, буденна робота, якою займався. На черзі майже готові дві книжки: документально-мемуарна про бурхливе десятиліття 1986-1996 роки і про відродження Братства 1990-2011 роки, а за цим - історія мого села, створення там музею.

Олександр НАГОРНИЙ

"Волинь" від 13 грудня 2011 року

Коментарі

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Залиште своє повідомлення




Календар

Листопад 2021
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Жовтень   Грудень »
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
     

Історичні дати

Сьогодні: Сталін пояснив голод в україні тим, що у колгоспи "пробралися саботажникі" 89 років

Відео-архів

© 2013. Всі матеріали на сайті належать автору і охороняються законом про авторські права.