Вхід на сайт


Реєстрація на сайті


Свої новини

Коментарів: 0

Опубліковано: 19.04.2014 21:26  Автор: Всеволод

СТАНИЧНА НА ПСЕВДО «ЗІРКА»

Села Лисово Локачинського району, де вона народилася, вже давно нема на карті Волині, а променисту усмішку й оптимізм Оксана Форманюк (на фото) зберегла дотепер, навіть зустрівши свою 87-му весну.
     Ми сиділи в її затишному домі у провулку Вишневому на околиці Володимира-Волинського, і вже з перших хвилин розмови я відчула, як болить Оксані Миколаївні Україна і все те, що відбувається нині на її теренах. Їй пече кожне слово «бандерівець», сказане із негативним відтінком ворожими вустами й неодмінно приправлене величезною порцією брехні, підлої, підступної.
     Ось вона, жива «бандерівка», станична із псевдо «Зірка», сидить переді мною, розгладжує на колінах спрацьованими руками вишитий довгими зимовими вечорами на синьо-жовтому тлі тризуб і згадує, епізод за епізодом, своє нелегке життя. Найбільша її «провина» у тім, що, як і тисячі інших патріотів, хотіла, щоб була Україна

Валентина ШТИНЬКО
     
     ВОДА ІЗ РІДНОЇ КРИНИЦІ
     «Добрих господарів повивозили, а шантрапу лишили колгоспи будувати», — підсумовує Оксана Миколаївна, згадуючи ті, тепер уже далекі, літа. Заплющить очі — й бачить, як вона, чотирнадцятилітній підліток, повертається додому від дівчат, а дідуньо все крутить і крутить корбу їхньої криниці, бо тримали худобу — три корови, бугай, коні, свині — то щоб усіх напоїти, води треба було чимало. А студня глибока, 18 метрів, вода в ній холодна і смачна–пресмачна. Як ішли на сінокос, то воду завжди свою брали, бо в тій, що недалеко від лугу, хоч і черпали відром, прив'язаним до палиці, пити її не хотілося.
     — Мій дідуньо, Борис Павлович Вах, в 1914 році був на фронті, прийшов кривий, із простріленою ногою, але всьо го надбав своєю працею, і хату хорошу поставив, і хліва, пасіку тримав велику, худоба завжди доглянута і поле оброблене. Мав, значить, дідуньо розум, господарську жилку.
     І тато, хоч і неграмотний, але був за Польщі у так званому «кулку рольнічому», там селяни об'єднувалися, щоб добре господарювати. Він виписав центрифугу, маслобийку, зробив такий ящичок на масло, куди вміщався рівно кілограм. Возили на Павлівку (тоді — Порицьк) на продаж сметану, масло, молоко, курей… А в нашому домі була така собі хата-читальня. На ганку одірвали дошку, куди ховали газети, іншу літературу. І Шевченківські свята відзначали, і про голод в Україні ми знали.
     Як прийшли «совєти», то добрі господарі стали їм поперек горла. «Записуйтесь у колгосп!» — і точка. То дідуньо пустив чутку, що розсварився з татом, щоб хоч якось зберегти господарку, поділив її. В колгосп віддав одну корову, гіршого плуга і став там ковалем. А мені тато сказав у комсомол записатися. Ми розучували вистави — «Назар Стодоля», «Наталка Полтавка». У школу я ходила в сусіднє село Луковичі.
     А перед самою війною нас забрали на роботу під Краснистав, там будували аеродром. Два чи три тижні ми копали й возили землю. Аж то одного дня якийсь шум учинився. Виявилося, що хтось уночі вивісив лозунг: «Долой коммунизм! Да здравствует Гитлер!». Почали нас допитувати, зразки почерків брати. А десь через день тривога: війна почалася. Комуністи втікали з сім'ями на мотоциклах. І ми порозбігалися. Прийшла я додому, а там уже німці. У нас збили самольота німецького, зачепився за тополі, як падав…
     А далі розповідь моєї співрозмовниці дуже нагадала мені епізод із роману нашої землячки Маргарити Малиновської «Полісся», де також ідеться про отой збитий у наших краях німецький літак… Так я отримала ще одне підтвердження документальності художнього твору.
     
     «ОЙ КОСИ, КОСИ ВИ МОЇ…»
     Лисово складалося з трьох вулиць, батьківська хата стояла на середній, і до неї частенько завертали «хлопці з лісу» — то коням уздечки зшити, то переночувати, харчами запастися. Вона, Оксана, стала зв'язковою, а згодом її послали на курси медсестер, десь у районі Садова, Линева. Подалі від лихих очей, у клуні якась жіночка вчила їх надавати першу допомогу, розбиратися у лікарських травах, із підручних засобів виготовляти перев'язочний матеріал.
     — Ми рвали на смужки полотно зі старих сорочок, зливали ті смужки горілкою, прасували і скручували у трубочки. Чи ставали такі «бинти» стерильними, хтозна, але інших просто не було. Коли в Загорові чота УПА біля монастиря зав'язала бій із німцями, то я носила туди ті бинти…
     То було у вересні 1943–го, а незабаром війна відкотилася на Захід і прийшли, як їх у народі називали, «другі совєти». Дуже швидко почали цікавитися такими, як Оксана. Вона мусила переховуватися. Якось прийшли з обшуком до хати, дівчини не застали, то, мабуть, зі злості, забрали її гітару.
     — Я познайомилася з Галею Куртячкою із Замлич і якийсь час перебула у неї. Там неподалік лісок сосновий ріс і були схрони, ми там ховалися. А того разу Галя до Горохова поїхала, то я пішла до сусідки і попросилася на горищі переночувати. Раненько почула стрілянину. Вдягнула стару тілогрійку тої хазяйки, відв'язала її корову і так трохи пройшла за село. Там корову покинула і сховалася в корчі. Раптом мені щось запекло в стегні. Куля влучила і вирвала трохи м'яса, кістки не зачепила. Я з собою взяла нитки і спиці, щоб в'язати. Нитки просякли кров'ю, то довелося викинути і самій собі надавати допомогу. Хусткою стегно перев'язала.
     Як стало потім зрозуміло, хтось видав тих, що ховалися у схронах. Тоді забили Галину матір і сестру, бо біля їхньої хати був схрон, і ще двох хлопців із нашого села — Гриця і Максима. Вони мертві під лісом сиділи, у Гриця в рот чомусь був запханий кусок хліба. Я поплакала і думаю, як то дати знати в Лисово, що їх побили? Вночі сестра їх забрала і похоронила. А я ще трохи ховалася в Луковичах у дядька, його син був на фронті. В неділю не витримала і пішла додому. Тут мені мама про гітару і розказала. У мене були гарні коси і мама поставила воду гріти, щоб я голову помила. Не вспіла. Непрохані «гості» вже на порозі. Білий день, куди втечеш?! Посадили мене на підводу, повезли спочатку до Бужкович, Лукович, а потім накрили рядном — і в Локачі. Тюрми в Локачах не було, то хлопців тримали в підвалі, а дівчат на ганку. Ми сиділи і чули, як хлопців у підвалі ногами б'ють, як енкаведисти матюкаються.
     Ну, а потім прийшла і моя черга на допит. І німецькою підстилкою, і бандерівкою обзивали. Один схопив мене за коси, намотав на руку, вибив табуретку і кругом стола мене волочив. Але нічого вони з мене не вибили. Вранці повезли до Луцька і кинули саму в камеру. За якийсь час підсадили Аню з Любомля. Вона мене боїться, а я її. Сиджу і думаю, що б то таке сказати, щоб менше били. Я бачила, що Гриць забитий, що йому вже не нашкодиш, то й сказала, що то він мене заставляв бинти робити і лікарське зілля збирати. Через тиждень — суд. І тут встає одна, що ми з нею разом у школу ходили, і каже, що то я всіх примушувала ті бинти робити, бо була станичною…
     
     УЖЕ НЕ ОКСАНА, А № 667
     — У грудні засудили мене на 15 літ, а ще п'ять — «пораженія в правах» і на етап, до Харкова. На новий рік я вже й імені не мала, а тільки номер 667. Видали ватні штани, тілогрійку і шапку. А шарф мені згорів, як прожарювали наш одяг, — каже Оксана Миколаївна із таким жалем у голосі, наче той шарф — найбільша втрата. — Нас везли на Воркуту майже місяць. Раз у день кормили мерзлою картоплею і рибою солоною, як ропа. Ані води, ні чаю не давали. Так хотілося пити, що іній зішкрябували або злизували з вікон. Як був хороший конвой, то через коритце, куди пісяли і какали, передадуть кусочок снігу. Состав довгий, двадцять вагонів, людьми набитих. На стоянках бачимо, як хлопців мертвих виносять — і в ліс. Хто їх там хоронив?!
     Праця у воркутинській шахті була справді каторжною. У вибоях — тільки гасове освітлення, вугілля вантажили вручну, а годували так, щоб лиш не вмерли з голоду. Через це дівчина захворіла на цингу. У тюремній лікарні вишивала, і якось лікарка попросила її вишити блузочку. За ту роботу давала їй риб'ячий жир, який, вважає Оксана Миколаївна, врятував тоді її від немочі.
     На жаль, рамки газетної публікації не вміщують всіх отих вражаючих деталей, які назавше врізалися у пам'ять «бандерівки», тобто волинянки, яка просто любила і любить свою землю.
     Там, у неволі, довідалася, що і тато в тюрмі, і мама з ним, і сестри… Там познайомилася і зі своїм чоловіком Володимиром Яковичем Форманюком. Він працював на залізниці, обслуговував ділянку від Володимира–Волинського до Львова, теж був знайомий «із хлопцями з лісу». То і йому дали 15 літ із конфіскацією майна.
     Відсиділа Оксана Миколаївна 12 років, але ще цілих десять літ прожили вони з чоловіком на Півночі, щоб заробити грошей, бо повертатися не було куди, а треба ж стягнутися на якусь халупу, бо й діти там народилися. Особливо пам'ятна жінці мандрівка з Воркути у Магадан із піврічним синочком на руках. Вісім діб поїздом і чотири — пароплавом добиралася вона до батьків, щоб ті змогли побачити онука. Та й вона дванадцять років з ними не бачилася.
     — А ще ж у Находці вісім суток чекали, доки пароход прийде, — згадує ту подорож жінка. — Була весна, цвіла черемха, я з дитиною попросилася до прибиральниці пожити… Перед тим до нас сестра моя молодша, Оля, приїжджала з чоловіком Іваном, ото вони й намовили на ту поїздку. Сестра спочатку там так бідувала, що своїм молоком мусила маму підгодовувати. Одну грудь давала дитині, а другу зціджувала і поїла маму.
     Назад мене з дитиною на Воркуту літаком відправили. Погода була нельотна і Воркута не приймала, бо замело смугу. Нас відправили до Інти чи Ухти, вже не пам'ятаю, і посадили на поїзд. А літак той розбився. Тож доки ми доїхали, чоловік посивів.
     Із поверненням на Волинь життя родини Форманюків також було сповнене драматичних подій. Непросто було «ворогам народу» під косими поглядами знову пускати коріння, зводити дім і піднімати дітей. Чоловіка підкосила тяжка невиліковна хвороба.
     Нині жінка живе з сином та невісткою, старший онук — у Львові, молодший — на Волині, а ось доньку доля закинула аж у Іспанію, але це вже інша історія.
     Дотепер, наскільки дозволяє здоров'я, Оксана Миколаївна бере активну участь у роботі громадських організацій міста, зустрічається з молоддю. Адже і познайомила нас голова осередку «Берегиня» Володимир–Волинського «Союзу українок» Галина Яківна Микита. Вона й розповіла, що пані Оксана є членом цієї організації з 1996 року, за активну участь у громадсько-політичному житті міста нагороджена грамотами та почесними відзнаками.
     Мені ж подумалося: лякаючи народи «бандерівцями», не зайве було б розказати і про те, скільки воістину каторжної й безкоштовної праці протягом десятиліть, звісно ж, не з власної волі, було вкладено ними у процвітання тієї ж Росії. Родина Форманюків — лиш один маленький приклад.

Коментарі

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Залиште своє повідомлення




Календар

Листопад 2021
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Жовтень   Грудень »
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
     

Історичні дати

Сьогодні: У тюрмі НКВС в Києві розстріляли Майка Йогансена, одного з найяскравіших українських поетів, якого звинуватили у «підготовці антирадянського повстання». 84 роки

Відео-архів

© 2013. Всі матеріали на сайті належать автору і охороняються законом про авторські права.