Вхід на сайт


Реєстрація на сайті


Свої новини

Коментарів: 0

Опубліковано: 26.03.2014 19:47  Автор: Сойка

РЕКВІЄМ НАД КРАСНИМ САДОМ

Події, що відбувалися 18 квітня неподалік Михлина Горохівського району на місці, де колись було українське село Красний Сад, та на «забутому» донедавна красносадівському сільському цвинтарі, можна порівняти хіба що з величним реквіємом

На фото: Новий пам’ятний знак на спільній могилі колишніх жителів Красного Саду.

Петро БОЯРЧУК
     
     Від 19 квітня 1943 року, коли внаслідок спільної каральної акції поліціянтів-поляків та гітлерівців села Красний Сад не стало, шлях до цієї події пролягав через десятки літ тупого і непробивного, здавалося, замовчування. А все тому, що село було українським і саме це виявилося головною його провиною.
     Для мене початок роботи над цим реквіємом відбувся у 1987 році, коли при підготовці якоїсь статті для нашої газети (тоді — «Радянської Волині») від мешканки села Дубова Корчма Горохівського району Ганни Шевчук про Красний Сад і злочини поляків проти українців почув уперше. Розповідь Ганни Юхимівни тематично тієї статті начеб не стосувалась, але кількома словами я таки вписав почуте у текст і попри всі заборони цензури тодішній редактор газети світлої пам'яті Полікарп Шафета тих слів не викреслив. А 1992 року завдяки розповіді Марії Михайлівни Фіщук із села Зелене Горохівського ж району про жорстоку страту на ринковій площі в Луцьку двох українських повстанців, свідком якої вона була 7 січня 1945 року, таки ж у нашій газеті з'явилася тоді перша в періодиці колись СРСРівського простору моя публікація і про ту страту, і про трагедію Красного Саду та сусіднього села Чорний Ліс. Страчені в Луцьку українські повстанці В'ячеслав Новосад (Петрусь) та Антон Мельничук (Ростик) родом були звідси і, живучи тоді у своїх селах, врятувалися 19 квітня 1943 року від смерті тільки Божою волею. Цілком можливо, що, аби не та каральна акція, то і в УПА не пішли б. Змобілізували ж їх туди не чиїсь заклики та гасла, а попіл рідних осель і невинна кров односельчан. Чи хоч здогадувалися про це ті вандали, котрі цими днями двічі розбивали в Луцьку меморіальну дошку, встановлену нинішнього Різдва на вшанування пам'яті двох українських патріотів?
     Потім були мої зустрічі з матір'ю В'ячеслава Новосада Ольгою Наумівною (у другому заміжжі — Надашкевич) та колишньою її односельчанкою Надією Данилівною Новосад (у першому заміжжі — Павловою), котрі внаслідок німецько-польської каральної акції втратили у Красному Саду рідних своїх та близьких, але самі щасливим випадком залишилися живі і отримали від Бога більш як по 100 років віку, аби упродовж нього свідчити про ту жахливу неправду і несправедливість, що їх чинили проти України та українства антиукраїнські владні режими. А 1996 року був опублікований у тодішній «Волині» репортаж про першу (після того, як совєцька влада закрила та зруйнувала колись і їхніми зусиллями споруджену церкву в Михлині) службу Господню на могилі знищених красносадівців.
     Здавалося, ця акція, що з участю Ольги Надашкевич та Надії Новосад проходила вже в умовах незалежної України, нарешті приверне до трагедії Красного Саду увагу влади і пам'ять убитих сільчан дістане від неї гідне пошанування. Але гіпнотична звичка дивитись на наше минуле очима КДБ СРСР спричинилась до іншого...
     Відтак ще й до минулої осені красносадівський цвинтар губився у непролазних хащах, а на могилі красносадівців стояв, дедалі більше руйнуючись, скромний обеліск, колись споруджений стараннями Надії Новосад (Павлової) та її другого чоловіка Адама Новосада, родина якого теж опинилась у тій могилі. Тим часом спочатку в сараї у Михлині, а потім і поряд із цим обеліском на красносадівському цвинтарі роками лежав уже інший, сучасніший пам'ятний знак, виготовлений Михлинською сільською радою за кошти сільської громади і тих небагатьох колишніх красносадівців, котрі тоді якимсь дивом не потрапили до рук польсько-німецьких карателів. Не було на його встановлення чиєїсь політичної волі. Мабуть, не було на те і Божого благословення.
     У березні 2009 року Волинське обласне товариство «Діти репресій», створене свого часу з участю автора, офіційно звернулося до обласної ради, аби нарешті покласти край подібному ставленню до трагедії Красного Саду. Минулого року — до обласної державної адміністрації. І восени мені зателефонували з облдержадміністрації з проханням зустріти і провести на колишні терени Красного Саду директора Волинського філіалу НДІ «Проектреконструкція» Анатолія Доротія, директора підприємства «Житлобуд-2» Леоніда Стефановича та інженера цього підприємства Віктора Гриня, аби на місці вивчили питання щодо належного вшанування пам'яті невинних жертв польсько-українського конфлікту. З цього і почалися роботи по облаштуванню забутого цвинтаря та спорудженню нового пам'ятного знака, до організації яких долучився і директор ПОСП імені Т. Г. Шевченка, яке господарює на землях Михлинської сільської ради, Андрій Турак. Минулої середи цей пам'ятний знак — споруджено його за проектом лучанина Дмитра Потапчука — постав перед очима сотень людей, котрі прийшли і приїхали сюди, аби вшанувати жертв красносадівської трагедії. Того ж дня було відкрито і пам'ятний знак на місці знищеного поляками та німцями села.
     У трагедії Красного Саду, яка тривала від 19 квітня 1943 року (широко «Волинь-нова» розповідала про неї в числах від 14 та 19 квітня року нинішнього), було поставлено крапку. Голова облдержадміністрації Борис Климчук разом із головою горохівської районної ради Леонідом Андрійчуком та першим заступником голови Горохівської райдержадміністрації Олексієм Гайдуком відкрили пам'ятний знак на спільній могилі 103-х знищених красносадівців, 104-м серед яких є один із мешканців сусідньої Бережанки. Того останнього у своєму житті дня цей чоловік прийшов у Красний Сад до родичів. Імена усіх вказані на стелах пам'ятного знака. Поряд із ним — могила, де спочивають Мусій Павлов та його неповнолітній ще на ту пору син Микола. Поляки стратили їх у полі неподалік за два тижні перед знищенням села. Та ніхто вже, мабуть, не скаже, де могила того хлопця, котрий іще раніше, рятуючись від поляків-поліціянтів, скочив у криницю. Його витягнули, прив'язали до коня і поволочили кудись.
     Панахиду на вшанування світлої пам'яті невинно убієнних сельчан та освячення пам'ятних знаків здійснили із священнослужителями своїх конфесій високопреосвященніші митрополити Луцький і Волинський УПЦ МП Ніфонт, Луцький і Волинський УПЦ КП Михаїл та єпископ, ординарій Луцької дієцезії римо-католицької церкви в Україні Маркіян Трофим'як. З яскравою, емоційно насиченою промовою виступив перед присутніми Борис Климчук. Вказавши, що збереження української історії має бути справою кожного українця, він висловив вдячність журналістам Петрові Боярчуку та Миколі Якименку, Володимиру Данилюку, котрі своїми публікаціями «не дали згаснути пам'яті про Красний Сад, в тому числі і пам'яті державній».
     Лаконічними і надзвичайно переконливими були свідчення про красносадівську трагедію Галини Вітюк (у дівоцтві — Козик), котра, тоді десятилітня дівчинка, залишилася 19 квітня 1943 року живою між трупами лише тому, що гітлерівець, котрий у неї стріляв, не поцілив. Тепер стара і хвора, вона разом із рідними (в цілому п'ятнадцять осіб) за сотню верст приїхала на красносадівський цвинтар із Рівненщини, щоби подивитись у душу кожного своїми незрячими очима та розповісти, як, дійшовши до тями, перевертала тіла поколотих та постріляних рідних, близьких і просто сусідів, «а всі вони були мертві, мертві, мертві». І щоб від їхнього імені висловити свою вдячність «усім людям, які не забули тої трагедії». Такими ж разючими були і слова нині мешканки села Городище Луцького району, а тоді найменшої, семилітньої ще доньки Оксенії Павлової, Віри Степанюк. Разом із старшою на кілька років сестрою Ніною вона в час розправи над Красним Садом була у Михлині в школі. Мати ж її, досконало володіючи чеською мовою, видала себе за чешку і тим не тільки врятувала себе і свою сім'ю та садибу, а й червоноармійця-оточенця, котрому господарі дали у своїй садибі тимчасовий притулок. Я слухав їхні виступи, а з душі рвалися слова, що і українці, котрі тут загинули, і поляки разом з гітлерівцями спричинили невинним людям смерть, були лише хмизом, що згоряв у кострищі роздмуханого окупантом конфлікту. Руки біля того полум'я гріли інші. На усвідомленні цього, відтак на взаємному прощенні провин одних перед іншими, і маємо будувати своє майбутнє. Це і сказав у виступі на могилі красносадівців.

Коментарі

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Залиште своє повідомлення




Календар

Листопад 2021
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Жовтень   Грудень »
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
     

Історичні дати

Сьогодні: У тюрмі НКВС в Києві розстріляли Майка Йогансена, одного з найяскравіших українських поетів, якого звинуватили у «підготовці антирадянського повстання». 84 роки

Відео-архів

© 2013. Всі матеріали на сайті належать автору і охороняються законом про авторські права.