Вхід на сайт


Реєстрація на сайті


Свої новини

Коментарів: 0

Опубліковано: 26.03.2014 19:29  Автор: Сойка

В’ячеслав ЛИПИНСЬКИЙ: «ВВАЖАЄМО СЕБЕ ЛИШЕ І ВИКЛЮЧНО УКРАЇНЦЯМИ»

Лист до Івана Франка, написаний у Затурцях
     
     Наприкінці минулого року під час презентації моєї книги «Наречена гетьманича» у Музеї гетьманства в Києві доля подарувала мені знайомство із двома прецікавими людьми: доктором історичних наук, професором Юрієм Терещенком та провідним науковим співробітником Інституту історії України Національної Академії наук України Тетяною Осташко, дослідниками українського консерватизму

Валентина ШТИНЬКО
     
     До Луцька я привезла їх неоціненний подарунок - об'ємний двотомник «В'ячеслав Липинський та його доба» з теплим автографом. Науковий збірник, упорядниками якого є Тетяна Осташко та Юрій Терещенко, побачив світ у київському видавництві «Темпора» у 2010 році. До нього увійшли фрагменти двох найвизначніших праць нашого земляка - «Україна на переломі» та «Листи до братів-хліборобів», які, на думку дослідників, є вершиною української консервативної думки та державницької школи історіографії. Є тут і низка праць соратників В'ячеслава Липинського та сучасних авторів, у яких аналізується творча спадщина українського мислителя, а також у другому томі - дещо з епістолярної спадщини В'ячеслава Казимировича.
     Листування Липинського - то взагалі явище унікальне. Переважна більшість листів ученого (близько 3 тисяч одиниць) зберігається в архівах Української греко-католицької церкви в Римі та Східноєвропейського дослідного інституту імені В. Липинського у Філадельфії. Як стверджує Тетяна Осташко, вони були опубліковані лише частково і ще чекають на подальше видання та вивчення. Вагома частина епістолярію вченого знаходиться в архівах України. Рукописи 186 листів, опублікованих у другій книзі збірника «В'ячеслав Липинський та його доба», зберігаються у Центральному державному архіві громадських організацій України, Центральному державному історичному архіві України у Львові, у відділі рукописів Інституту літератури НАН України.
     Знайомлячись зі змістом книги, чомусь одразу звернула увагу на лист, адресований Іванові Франку. Хотілося довідатися, які ж стосунки пов'язували цих двох велетів думки. Інтерес мій зріс, коли побачила підпис під листом: «Село Затурці 20 VIII/2 ІХ 1912, почта Киселин на Волині». Це ж як цікаво, лист до Франка, написаний із Затурець, в яких, виявляється, на той час не було власної пошти. Тих самих Затурець, в яких я отримала атестат про середню освіту й вирушила гризти граніт науки до Києва. От тільки ні в середній школі, ні в столичному університеті в ті часи творів Липинського не вивчали. Ми навіть імені такого не знали, якщо не рахувати місцевої назви урочища «Ліпінський ліс» (вочевидь, колишні угіддя родини Липинських). Тож прогалини радянської освіти, зокрема, у царині української літератури та історії України довелося наверстувати шляхом самоосвіти. І щиро порадіти з того, що моя рідна Затурцівська школа тепер носить ім'я В'ячеслава Липинського, а в їх родинному гнізді віднедавна відкрився ще й меморіальний музей.
     Перечитуючи виступи поважних гостей на урочистостях із нагоди відкриття музею, натрапляла на висловлювання: «В'ячеслав Липинський походив із польської шляхетної родини», «хоча Липинський за походженням поляк»... але ж сам В'ячеслав Казимирович у тому ж таки листі до Івана Франка визначав своє походження дещо інакше: «Ми по суті є спольщеною українською верствою, тобто маємо ще, хоч слабі, а все-ж не забуті українські традиції (переважно політичні), маємо свою, хоч убогу поки що, але оригінальну українську культуру»...
     Втім, гадаю, читачеві, якому небайдужа наша історія, цікаво буде прочитати не цитату, а увесь лист, насолодитися його стилем, відчути атмосферу поваги й приязні, яка існувала між цими людьми. Але головне тут - позиція і думки В'ячеслава Липинського.
     (Лист друкується із незначними скороченнями зі збереженням орфографії автора).
     ВЕЛЬМИШАНОВНИЙ ДОБРОДІЮ ПАНЕ ДОКТОРЕ!
     
Лист Ваш не застав мене вже в Кракові. Мені відіслали його сюди, до Затурець, але позаяк мене в тім часі не було вдома, то одібрав я його тільки тепер і тому так затримався з відповіддю, за що прохаю у Вас уклінно вибачення.
     Перш за все, дозвольте від щирого серця подякувати Вам, Вельмишановний Добродію, за Ваші цінні вказівки і за той, дорогий для мене, інтерес, котрий Ви виявили супроти нашого видавництва. Ваші праці, про котрі Ви згадуєте в своєму листі, мені всі відомі. Вони мають незвичайно велику ціну для теми, котра мене спеціально цікавить і я дуже багато скористав з них. Ви являєтесь у нас найкращим знавцем впливу Польщі на українську національну стихію і той, хто ці впливи досліджує і з цими впливами бореться, не має права зробленого Вами в сім напрямі не знати. І тому також мене незвичайно цікавить спеціально Ваша гадка про нашу книжку, тому врешті, заохочений Вашим прихильним листом, осмілююсь подати деякі до цієї книжки коментарії, котрих одинокою цілью являється бажання, щоб Ви нас і наші заміри добре зрозуміли.
     Книжка «Z Dziejow Ukrainy» органічно зв'язана з Київським видавництвом «Przeglad Krajowy» (тепер вже не виходить), з моєю брошурою «Slakhta a Ukrainie» і т.д. і з'являється продовженням розпочатої нами - гуртком правобережних Українців-латинників - праці в напрямі національного відродження спольщених українських верств. Отже, після нашого наміру, має вона бути вкладом не в історію польської шляхти на Україні, як Ви, Вельмишановний Добродію, в своєму листі пишете, - а в історію української шляхти, котра на Правобережжі більше і сильніше від інших верств (міщанства, духовенства, селянства, як на Холмщині!) підпала польським впливам. А ця ріжниця не тільки формальна. Бо коли-б ми були лише польською шляхтою на українській землі, то вся вага справи лежала-б в більшім або меншім степені нашої асиміляції з окружаючим нас оточенням, в страті польських національних прикмет на користь українських, одно слово - в нашій денаціоналізації, котра, на мою думку, є все і всюди шкідливим духовним зубожінням денаціоналізованої верстви. В дійсности-ж справа представляється інакше. Ми по суті є спольщеною українською верствою, тоб-то маємо ще, хоч слабі, а все-ж не забуті українські традиції (переважно політичні), маємо свою, хоч убогу поки що, але оригінальну українську культуру, котра виявилась між іншим в літературі нашого відродження, почавши від Падури та Чайковського, до сьогоднішнього дня. Тому наша повна «українізація» не є денаціоналізацією, не є регресом, а виявляє з себе процес відродження, процес розвитку захованих в нас наших традицій, процес збагачування, а не зубожувания нашого духовного «я». Сю ріжницю ми усвідомлюєм собі дуже ясно та виразно і в праці своїй не являємось і не хочемо бути асиміляторами, а противниками польської асиміляції, котра нам, українській шляхетській верстві, і нашому народові приносила все лише шкоду. Так само не є нашим завданням витворювати підстави для спільної праці народу українського та польського. В «угоду» польсько-українську при теперішніх обставинах не віримо, бо знаємо дуже добре, що поляки свого панування над нами добровільно не зречуться, а доки це панування існує, про повний і всесторонній розвиток української культури взагалі, і про повне національне відродження нашої верстви зокрема, не може бути мови. Натомість, стоячи на грунті українського автономізму (в найширшому розумінню сього слова), хочемо мирно жити з поляками на нашій землі, по скільки вони себе признаватимуть горожанами України, і мати в них підмогу для наших автономістичних змагань, а не авангарду польскости.
     Резюмуючи вищесказане: вважаємо себе лише і виключно Українцями; хочемо розвивати свою національну культуру, виходячи з унаслідованих по історії українських традицій нашої верстви, а не тільки беручи культурні здобутки інших українських верств. Се потреба нашого духовного «я» і імператив нашого суспільного світогляду. Тому врешті для нас байдуже, чи в будучині верству нашу жде життя або смерть, байдуже також, як зустрінуть працю нашу сусіди. Від своїх же - від українського свідомого суспільства - бажаючи лише одного: зрозуміння. Цим бажанням і викликані оці рядки, звернені до Вас, Вельмишановний Добродію, як до одного з найвидатніших представників з українського суспільства, і як до діяча і письменника, котрому ми - правобічні Українці-латинники - дуже, дуже багато в свому самопізнанні завдячуєм.
     Шлю Вам від себе і від своїх однодумців низький поклін і пишуся з найглибшою до Вас пошаною

     В'ячеслав Липинський
     село Затурці
     20 VIII / 2 IX 1912
     почта Киселин
     на Волині.

Коментарі

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Залиште своє повідомлення




Календар

Березень 2024
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Лютий   Квітень »
    
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31

Історичні дати

Сьогодні: німці, чисельністю 1500 осіб, напали на сотню УПА, що квартирувала у м.Людвиполі. Розгорівся довготривалий, жорстокий бій. Підоспілі частини СС незмогли захопити укріплені позиції УПА і відступили до Костополя. Втрати во 81 рік

Відео-архів

© 2013. Всі матеріали на сайті належать автору і охороняються законом про авторські права.