Вхід на сайт


Реєстрація на сайті


Свої новини

Коментарів: 0

Опубліковано: 19.03.2014 20:09  Автор: Сойка

ПІСЛЯ 4-ОЇ ОПЕРАЦІЇ НА СЕРЦІ ЄВІ СКАЗАЛИ: «ТИ — ЩАСЛИВА»

У червні 2012 року диплом про закінчення Волинського національного університету імені Лесі Українки отримала незвичайна студентка. Випускниця факультету романо-германської філології лучанка Єва Кононова — це людина, про яку можна сказати, що вона живе «усім смертям на зло». У дитинстві дівчинка перенесла чотири надсклад ні операції на серці. Усі вони були зроблені за кордоном, тому що на той час нічого подібного в Україні не практикували. Але навіть маститі європейські лікарі, беручись за лікування дитини з Волині, вважали її шанси на порятунок мізерними.
     І все ж із Божою допомогою Єва вижила і цього тижня вдягає випускне плаття. Недаремно у народі кажуть: «Коли людині судилося жити — знайдеться лікар, який її вилікує». Особливої драматичності цій історії надає те, що за сімейними обставинами основну боротьбу за життя Єви довелося вести Євиній бабусі, підполковнику міліції у відставці Євгенії Павлівні Кононовій. Тож пропонуємо вашій увазі розповідь про життя Єви, яку на прохання редакції газети написала сама героїня
     
     Єва КОНОНОВА

 Мої найперші дитячі спогади: сусідські діти граються на подвір'ї, а я сиджу у дитячій колясочці, дивлюся на них із заздрістю. Ходити не можу — заборонили лікарі. У мене — серйозні проблеми з серцем. Серйозні настільки, що у мої майже чотири роки я досі не стою на ногах. Тільки піднімаюся — втрачаю свідомість. Коли бабуся дивиться на мене, вона завжди витирає сльози. Бабуся вже обходила всіх можливих медиків, але чула тільки одне: «Дитину треба терміново оперувати, в Україні таких операцій не роблять. Шукайте вихід за кордоном».
     Вихід знайшовся завдяки благодійній організації Скандинавська дитяча місія. Цього року вона відзначає 20-річчя своєї діяльності на Волині, а тоді тільки розпочинала працювати — возила до Швеції на лікування дітей, хвороби яких в Україні не лікують. На кошти шведських жертводавців мене вперше прооперували за кордоном. Після цього стало набагато краще. У чотири з хвостиком роки я нарешті зробила свої перші кроки.
     Кілька років після операції минули спокійно, я пішла до школи. Почувалася непогано, навіть почала займатися художньою гімнастикою. Проте радість тривала недовго. Серце знову почало підводити. З'явилися слабкість, запаморочення, задишка. Я піднімалася додому на 4 поверх і задихалася, як викинута на берег риба. Чергове обстеження у Швеції показало — знову потрібна операція. На прийомі в кардіологічній клініці бабуся запитала: «Лікарю, які шанси, що ця операція допоможе?». Лікар показав на кінчик кулькової ручки: «Шанси ось такі, але навіть їх потрібно використати».
     Лікування коштувало дорого. Збором грошей зайнявся особисто президент Скандинавської дитячої місії Бо Валенберг. Разом із ним я об'їздила багато шведських церков. У кожному храмі Бо Валенберг ставив мене поперед себе зі словами: «Цій дівчинці з України терміново потрібна ваша допомога». Потім він домовився про соціальну рекламу на шведському телеканалі, з приводу збору грошей звернувся у найпопулярнішу місцеву газету. Якраз тоді у Швеції луцькі співаки Василь Чепелюк, Михайло Лазука зі своїм сином Всеволодом давали благодійні концерти на підтримку дітей-чорнобильців. Водночас артисти збирали гроші і для мене.
     Зрештою, потрібна сума була накопичена і в кардіологічній клініці міста Люнд призначили день операції. Хірургічне втручання тривало цілих 11 годин. Лікарі казали, що воно пройшло успішно, але через день мені різко погіршало. Новина про це застала кардіохірурга Петера Йорге по дорозі додому. Він наказав працівникам відділення терміново готувати мене до нової операції, а сам помчав у клініку. Третє втручання було ще складнішим — тріснула серцева сумка. Пізніше лікар сказав, що такої важкої пацієнтки, як я, у нього ще ніколи не було.
     Після повторної операції почалися ускладнення. Гемоглобін впав до критичної позначки, погано працювали нирки, все тіло боліло. Я постійно лежала під крапельницею, весь час отримувала знеболююче, щоб заглушити нестерпний біль у грудях. У такому стані пройшло десять днів. Загалом у реанімації я провела цілий місяць.
     Перед поверненням додому лікарі попередили, що серцеві проблеми можуть повторитися. «Дитина росте, серце збільшується у розмірах, треба бути готовим до четвертої операції», — казали вони бабусі на прощання. Така необхідність і справді постала через три роки. Але четверта операція коштувала дорожче за перші три разом узяті — півмільйона доларів! Бабуся і тато були у відчаї — де шукати такі гроші?!
     На щастя, ми маємо дуже хорошу сусідку. Олена Кобріна — наша добра фея — зателефонувала на передачу «Без табу» з Ольгою Герасим'юк. Столичних телевізійників зацікавила моя історія і вже через кілька тижнів ми з бабусею брали участь у зйомках телешоу. Ольга Герасим'юк підготувала для нас сюрприз — запросила на програму мого шведського рятівника Бо Валенберга. Коли він зайшов у студію, де ми вже сиділи, я буквально полетіла до нього з відкритими обіймами. Я плакала від радості, у Валенберга також котилися сльози.
     У студії він звернувся до телеглядачів: «Місія не має таких великих грошей, які потрібні на операцію. Прошу вас допомогти Єві коштами на лікування». Після «Без табу» на банківський рахунок почали надходити гроші. Люди перераховували по 10, 20, 50, 100 гривень, 2000 гривень зібрала мою рідна школа, по 1000 гривень перерахували два банки. Разом вдалося назбирати 10 тисяч гривень. Зрозуміло, це була краплина в морі, порівняно з тим, скільки коштувала операція. Що робити далі — мої рідні не уявляли. Але Господь не забув про нас і невдовзі Олена Кобріна повідомила, що до Львова приїжджає група французьких кардіохірургів.
     У рамках програми «Допоможемо хворим дітям України з вадами серця» французи відбирали важких пацієнтів для лікування за кордоном. Наступного дня ми з бабусею вже були на прийомі у кардіохірурга Бернарда Айземана та професора Дюжутера. Після обстеження лікарі заявили, що моя патологія занадто складна, тому рішення про операцію буде приймати медична рада кардіологічної клініки Страсбурга. Зрештою, запрошення на лікування все ж таки надійшло, але виявилося, що у Францію поїду тільки я, без бабусі.
     Можете собі уявити, що значить для шістнадцятирічної дитини опинитися самій в чужій країні! Я весь час думала про це і від страху плакала. Але французька клініка була моїм останнім шансом, відмовитися від нього означало приректи себе на смерть. Я була вже дорослою і розуміла чим загрожують мої хвороби. Усвідомлювала, що життя може обірватися дуже скоро. Коли на вокзалі однокласники бігли за поїздом, махаючи руками на прощання, я стояла у вагоні і гірко ридала. Мені здавалося, що бачу їх востаннє.
     Разом зі мною у Страсбург їхало ще троє українських дітей. Вони були молодші за віком, тому разом із ними були батьки. А в мене найріднішою річчю у Франції став мобільний телефон. Двічі на день на нього дзвонила бабуся, хоча на той час міжнародні дзвінки були дуже дорогі. Напередодні операції вона також телефонувала, але ми так і не змогли поговорити — тільки плакали. Я лише встигла сказати: «Завтра мене кладуть на операційний стіл. Не знаю, чи колись іще побачимося. Пробач, що не слухалася тебе».
     Я розуміла, що ця ніч може бути останньою у моєму житті і тому провела її в лікарняній капличці перед іконою Богородиці з Ісусом. Молилася, плакала, благала Бога врятувати мене від смерті... А коли розплющила очі після операції — переді мною стояв великий букет червоних троянд. Біля ліжка сиділи лікар Айземан і Дюжутер та ще один незнайомий чоловік, який говорив українською.
     Він назвався Олександром, представником посольства України у Франції. Сказав, що прийшов провідати мене і передати вітання від бабусі. Їй вже повідомили, що зі мною все гаразд. З французьким посольством, виявилося, зв'язався Василь Дмитрук, на той час заступник голови Волинської облдержадміністрації, котрий, у свою чергу, дізнався про мене від журналістки Ольги Харів.
     Щоб не втомлювати хвору, гості побули у палаті недовго. Вже у дверях лікар Дюжутер сказав: «Дівчинко, ти щаслива». Після цих слів я вперше за багато днів спокійно заснула. На третій день після операції почала ходити по коридору. Настрій був чудовий. Думалося: нарешті я буду така, як усі, зможу бігати, танцювати, гуляти з однокласниками. Бабуся перестане переживати за мене щоразу, коли кудись виходжу з дому...
     Я повернулася в Україну через місяць. Відновила навчання в школі за індивідуальним планом, закінчила 11-й клас, поступила на факультет романо-германської філології Волинського національного університету. Чесно кажучи, навчання на престижному факультеті спочатку було важким, але з часом все увійшло у колію. Дякую усім моїм викладачам за розуміння і підтримку.
     Зараз мені 22 роки. Я почуваюся добре, маю достатньо сил та енергії. Мрію поїхати у Страсбург, Люнд, щоб іще раз подякувати своїм рятівникам. З теплотою згадую тих незнайомих добродіїв, які надсилали гроші на банківський рахунок. Дорогі земляки! Вас багато, більшості з вас я не знаю, але щиро дякую за те, що колись ви зробили для мене. Кожну неділю молюся за вас у греко-католицькому монастирі Святого Василія Великого. Бажаю усім вам міцного-міцного здоров'я, бо саме з вашою допомогою Господь зберіг мені життя. Запевняю вас: воно — прекрасне.

Коментарі

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Залиште своє повідомлення




Календар

Серпень 2022
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Липень   Вересень »
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
    

Історичні дати

Сьогодні: Створено Волинську обласну бібліотеку для юнацтва 45 років

Відео-архів

© 2013. Всі матеріали на сайті належать автору і охороняються законом про авторські права.