Вхід на сайт


Реєстрація на сайті


Свої новини

Коментарів: 0

Опубліковано: 19.03.2014 19:20  Автор: Сойка

«ВСТАНЕ УКРАЇНА І РОЗВІЄ ТЬМУ НЕВОЛІ...»

200-річчя від дня народження нашого національного генія і пророка — Тараса Григоровича Шевченка...

Тарас Григорович ШЕВЧЕНКО (відомий також як Кобзар) – український поет, прозаїк та драматург, художник, громадський та політичний діяч, фольклорист, етнограф. Член Кирило-Мефодіївського братства. Академік Імператорської академії мистецтв (1860).
     Псевдоніми, криптоніми: Т.Ш., К. Дармограй, Кобзар Дармограй, Руель, Перебендя.
     Дата і місце народження: 9 березня 1814 року, село Моринці Київської губернії (нині Черкаська область, Україна).
     Дата і місце смерті 10 березня 1861 (прожив 47 років), Санкт-Петербург (нині – Російська Федерація). 13 березня Шевченка поховали спочатку на Смоленському кладовищі в Петербурзі, а перепоховали, виконуючи його заповіт, 22 травня на Чернечій горі в Каневі.
     Національність і громадянств: українець, Російська імперія.
     Батьки: кріпаки Катерина Якимівна Бойко (1783–1823) і Григорій Іванович Шевченко (1781–1825).
     Брати і сестри старші – Катерина, Микита, Марія (померла дворічною), молодші – Ярина, Марія (осліпла у три роки) і Йосип, від другого шлюбу батька – сестра Марія (померла у грудному віці).
     Освіта: Петербурзька академія мистецтв.
     Роки активної діяльності: 1826–1861.
     Найвідоміші картини: «Казашка Катя», «Байгуші», «Селянська родина», «Катерина», «Кара колодкою», «Марія», «Автопортрет зі свічкою».
     Мова літературних творів: українська, російська.
     Magnus opus (твір життя): збірка поезій «Кобзар».
     
     ДОЛЯ
     
     Ти не лукавила зо мною,
     Ти другом, братом
     і сестрою
     Сіромі
1 стала. Ти взяла
     Мене, маленького,
     за руку
     І в школу хлопця одвела
     До п’яного дяка в науку.
     — Учися, серденько,
     колись
     З нас будуть люди, —
     ти сказала.
     А я й послухав, і учивсь,
     І вивчився. А ти збрехала.
     Які з нас люди? Та дарма!
     Ми не лукавили з тобою,
     Ми просто йшли; у нас
     нема
     Зерна неправди
     за собою.
     Ходімо ж, доленько моя!
     Мій друже вбогий,
     нелукавий!
     Ходімо дальше, дальше
     слава,
     А слава — заповідь моя.
     9.ІІ.1858, Нижній
     Новгород.

     
     Примітка:
     1 — Сердешному, бідоласі.
     
     
     СЛОВО ПРО ШЕВЧЕНКА:

     «Синові моєму, Тарасу, з мого хазяйства нічого не треба: з нього буде або великий чоловік, або велике ледащо…»сказав, помираючи, його батько – Григорій Іванович Шевченко.
     
     «Уся сила і вся краса нашої мови тільки йому одному одкрилася. А все ж ми через його маємо велике й дороге нам право – оглашати рідним українським словом сю … землю.
     …Були в нас на Вкраїні великі воїни, були великі правителі, а ти став вище всіх їх, і сім’я рідна в тебе найбільша. Ти-бо, Тарасе, вчив нас не людей із сього світу згоняти, не городи й села опановувати: ти вчив нас правди святої животворящої...»
     (Пантелеймон Куліш, «Слово над гробом Шевченка»).
     
     «Ся маленька книжечка… вибухла, мов джерело чистої холодної води, заясніла невідомою досі в українськім письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову».
     (Іван Франко про «Кобзар»).
     
     ВІН ПОДАРУВАВ ТАРАСУ КРИЛА
     
     «Порадував нас торік Шевченко «Кобзарем», а тепер знов написав поему «Гайдамаки». Гарна штука, дуже гарна, така смашна, мовляв, як у спасівку та у жаркий день після обіда гарний кавун! І їси і ще хочеться – читаєш і не одірвешся. Оце вам для приміру з неї перва глава. А там дальше усе лучше й лучше. Штука, я вам скажу!» писав знаменитий поет-байкар, автор вірша «Очи черные» Євген Гребінка (1812–1848).
     
     «Не помилимося, коли ствердимо, що саме Гребінці судилося відіграти почесну роль баби-повитухи великої української літератури, – вважає історик Омелян Пріцак. – У Гребінки Шевченко відкрив, що існує друкована оригінальна література мовою народних пісень. Гребінка дав Тарасові прочитати «Енеїду» Котляревського та твори інших українських авторів, особливо харківських романтиків, у першу чергу Григорія Квітки-Основ’яненка.
     Також завдяки Гребінці Шевченкові дісталася в руки «Історія Малої Росії» Дмитра Бантиша-Каменського, з якої він дізнався, що Україна має свою історію…».
     Якби Гребінка не звів Шевченка зі своїми друзями, ті не організували б його звільнення з кріпацтва у 1838 році. Але міф про його викуп царем Миколою І не відповідає дійсності. Дослідник Олександр Відоменко встановив, що той, вигравши в лотерею право придбати портрет (офіційно написаний Карлом Брюлловим, але, подейкують, закінчений Іваном Сошенком – художником, який познайомив Шевченка з Євгеном Гребінкою) свого вчителя, поета Василя Жуковського, за 2500 рублів, які зажадав за Шевченка кріпосник Енгельгардт, дав за нього лише... тисячу. Тож її йому повернули.
     За свідченням письменника Григорія Данилевського, потрібну для викупу Шевченка суму роздобув зовсім інший Микола – Гоголь. А той навчався в Ніжинській гімназії вищих наук тоді ж, коли й... Гребінка.
     Понад те, поет-байкар познайомив Шевченка з українським поміщиком Мартосом, якому забаглося мати свій акварельний портрет. Під час сеансів Мартос побачив рукопис поезій молодого художника і вирішив оплатити видання Шевченкових творів. Саме коштом цього поміщика з Полтавщини й вийшов у 1840 році «Кобзар» Шевченка – рукопис до цензурного комітету подав сам Гребінка. У листі Григорію Квітці-Основ’яненку Євген Павлович зізнався, що й Шевченко допомагав у його творчості: «У мене тут є чудесний помічник – Шевченко, людина, подиву гідна».
     Джерело: «Історична правда. Українська правда».
     
     РОЗРИТА МОГИЛА
     
     Світе тихий, краю милий,
     Моя Україно,
     За що тебе сплюндровано,
     За що, мамо, гинеш?
     Чи ти рано до схід сонця
     Богу не молилась,
     Чи ти діточок непевних2
     Звичаю не вчила?
     «Молилася, турбувалась,
     День і ніч не спала,
     Малих діток доглядала,
     Звичаю навчала.
     Виростали мої квіти,
     Мої добрі діти,
     Панувала і я колись
     На широкім світі,
     Панувала… Ой Богдане!3
     Нерозумний сину!
     Подивись тепер на матір,
     На свою Вкраїну,
     Що, колишучи, співала
     Про свою недолю,
     Що, співаючи, ридала,
     Виглядала волю.
     Ой Богдане, Богданочку,
     Якби була знала,
     У колисці б задушила,
     Під серцем приспала.
     Степи мої запродані4
     Жидові, німоті,
     Сини мої на чужині5,
     На чужій роботі.
     Дніпро, брат мій, висихає,
     Мене покидає,
     І могили мої милі
     Москаль розриває...
     Нехай риє, розкопує,
     Не своє шукає,
     А тим часом перевертні
     Нехай підростають
     Та поможуть москалеві
     Господарювати,
     Та з матері полатану
     Сорочку знімати.

     
     Примітки:
     1 – Могили в Шевченка – не лише типова деталь пейзажу, а й пам’ятки доби козаччини, узагальнений до символу образ України, пограбованої та сплюндрованої Московією. Твір був заборонений у Радянському Союзі.
     2 – Хитких, що ще непевно ходять.
     
     Помагайте, недолюдки,
     Матір катувати».
     Начетверо розкопана,
     Розрита могила.
     Чого вони там шукали?
     Що там схоронили
     Старі батьки? Ех, якби-то,
     
     Якби-то найшли те, що там схоронили6,
     Не плакали б діти, мати не журилась.

     9 октября 1843,
     Березань.
     
     
     
     3 – Устами України поет уперше оприлюднює ім’я безпосереднього винуватця трагедії народу. Саме угода, яку підписав Хмельницький у Переяславі (1654), спричинила зліквідування попередніх здобутків і перетворення вільної країни на колонію імперії.
     4 – По зруйнуванню Січі (1775) Катерина ІІ заселила Запорозькі паланки (о. Хортиця, Павлодарський, Новомосковський та інші повіти Катеринославської губернії) пересельцями із Пруссії, а надчорноморські степи – євреями (банкір барон Штігліц володів землями Старої та Нової Січі).
     5 – Ідеться про тисячі козаків, засланих Петром І рити канали в болотах Фінської затоки й розчищати місце для розбудови нової столиці – Петербурга.
     6 – Тут – волю, яка «Лягла спочить…».
     
     Мовою цифр:
     Із 47 земних років 24 Тарас Шевченко був кріпаком (тобто рабом), 11 — перебував під слідством, на військовій службі, у засланні, і лише 12 років життя був відносно вільною людиною.
     
     164 сантиметри – таким був зріст Тараса Шевченка.
     
     «Заповіт» Шевченка перекладали щонайменше 147-ма мовами народів світу. А багато творів із «Кобзаря» звучить більш як 100 мовами.
     
     Актуальне на віки:
     
     Свою Україну любіть. Любіть її… Во врем’я люте. В останню тяжкую минуту За неї Господа моліть.

     
     Україно, Україно! Серце моє, ненько! Як згадаю твою долю, заплаче серденько!
     
     Я так її, я так люблю Мою Україну убогу, Що проклену святого Бога, За неї душу погублю!
     
     В своїй хаті — своя правда, і сила, і воля.
     
     Нема на світі України, Немає другого Дніпра, А ви претеся на чужину Шукати доброго добра.
     
     Під час допиту Шевченка у Петербурзі

     Запитання: «Якими випадками ви були доведені до такого нахабства, що писали зухвалі вірші проти государя імператора?».
     Відповідь: «Будучи ще в Петербурзі, я чув скрізь зухвалі вислови про государя і уряд. Повертаючись до Малоросії, я почув ще більше і гірше між молодими і між поважними людьми. Я побачив злидні і жахливе пригноблення селян поміщиками, посесорами і економами-шляхтичами. І все це робилось і робиться ім’ям государя і уряду».
     28 травня 1847 року цар Микола І власноручно дописав до десятирічного заслання Шевченка: «Під найсуворіший нагляд і з забороною писати та малювати».
     
     
     «МЕНІ ОДНАКОВО, ЧИ БУДУ…»
     Мені однаково, чи буду
     Я жить в Україні, чи ні.
     Чи хто згадає, чи забуде
     Мене в снігу на чужині —
     Однаковісінько мені!
     
     В неволі виріс меж чужими,
     І, не оплаканий своїми,
     В неволі, плачучи, умру,
     І все з собою заберу,
     Малого сліду не покину
     На нашій славній Україні,
     На нашій — не своїй землі.
     І не пом’яне батько з сином,
     Не скаже синові: «Молись,
     Молися, сину! За Вкраїну
     Його замучили колись».
     
     Мені однаково, чи буде
     Той син молитися, чи ні…
     Та не однаково мені,
     Як Україну злії люде
     Присплять, лукаві, і в огні
     Її, окраденую, збудять…
     Ох, не однаково мені!

     
Травень 1847 року, С.-Петербург, у казематі.
     
     
     Мовою цифр:

     У світі є понад 1350 монументів Тарасу Шевченку (згідно з дослідженням Миколи Семенюка). Найбільше пам’ятників – півтисячі – у Галичині, де Шевченко ніколи не був.
     
     На Тарасову гору в Каневі веде понад 300 сходинок. За приблизними підрахунками, ними пройшло понад 11 мільйонів людей зі 150 країн світу.
     
     У 1936 році прискіпливий дослідник Микола Гнатишак підрахував, що у Шевченковому «Кобзарі» з 218 творів у 150-ти трапляється вислів «молитися Богу». А слова «Бог», «Христос» і «Господь» Шевченко вживає аж 700 разів. Крім того, поет 25 разів згадує про Богородицю, 6 – про причастя, в основу семи поем кладе релігійний сюжет.
     
     ХОЛОДНИЙ ЯР
     
     У всякого своє лихо,
     І в мене не тихо;
     Хоч не своє, позичене,
     А все-таки лихо.
     Нащо б, бачся, те згадувать,
     Що давно минуло,
     Будить Бог-знає колишнє,—
     Добре, що заснуло!..
     
     Хоч би й Яр той! Вже до його
     І стежки малої
     Не осталось; і здається,
     Що ніхто й ногою
     Не ступив там, – а згадаєш,
     То була й дорога
     З монастиря Мотриного
     До Яру страшного.
     В Яру колись гайдамаки
     Табором стояли,
     Лагодили самопали,
     Ратища стругали.
     У Яр тоді сходилися,
     Мов із хреста зняті,
     Батько з сином і брат з братом —
     Одностайне стати
     На ворога лукавого,
     На лютого ляха.
     
     Де ж ти дівся, в Яр глибокий
     Протоптаний шляху?
     Чи сам заріс темним лісом,
     Чи то засадили
     Нові кати, щоб до тебе
     Люди не ходили
     На пораду: що їм діять
     З добрими панами,
     Людоїдами лихими,
     З новими ляхами?
     Не сховаєте: над Яром
     Залізняк витає
     Та на Умань позирає,
     Ґонту виглядає.
     Не ховайте, не топчіте
     Святого закону,
     Не зовіте преподобним
     Лютого Нерона1!
     Не славтеся царевою
     Святою войною2,
     Бо ви й самі не знаєте,
     Що царики коять.
     А кричите, що несете
     І душу, і шкуру
     За отечество!
     Єй-Богу,
     Овеча натура!
     Дурний шию підставляє
     І не знає за що!
     Та ще й Гонту зневажає,
     Ледаче ледащо!
     «Гайдамаки — не воіны, —
     Разбойники, воры,
     Пятно в нашей істории!»
     Брешеш, людоморе!
     За святую правду-волю
     Розбойник не стане,
     Не розкує закований
     У ваші кайдани
     Народ темний, не заріже
     Лукавого сина,
     Не розіб’є живе серце
     За свою Вкраїну.
     Ви — розбойники неситі,
     Голодні ворони!
     По якому правдивому,
     Святому закону
     І землею, всім даною,
     І сердешним людом
     Торгуєте?
     Стережіться ж,
     Бо лихо вам буде,
     Тяжке лихо!.. Дуріть дітей
     І брата сліпого,
     Дуріть себе, чужих людей,
     Та не дуріть Бога!
     Бо в день радості над вами
     Розпадеться кара.
     І повіє огонь новий
     З Холодного Яру.
     17.ХІІ.1845, В’юнище.

     
     Примітки:
     1 — Нерон (37–68) — давньоримський імператор, відомий своєю жорстокістю. У чернетці Шевченка було: Миколу-Нерона.
     2 — Як із кавказцями, що нібито з ним задля навернення на християнство воюють.
     
     СЛОВО ПРО ШЕВЧЕНКА:

     «Він був сином кріпака і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком і вказав нові, світлі й вільні шляхи професорам і книжним ученим».
     (Іван Франко).
     
     
      «МОЯ ТИ ДОЛЕ ЧОРНОБРИВА…»
     
     Першим сильним почуттям Тараса було його дитяче кохання до Оксани Коваленко. Родичі та знайомі були впевнені, що молоді одружаться, щойно досягнуть старшого віку

     
     Але надії були марними – Тарас у валці свого пана Павла Енгельгардта мусив поїхати до Вільна. Проте на все життя дівчина Оксана стала Шевченковою Беатріче, а її особиста трагічна доля — трагедією його серця…
     Кохання до вільної дівчини, чорнобрової Дуні Гусиківської, розбилося об пута кріпацтва. Будучи студентом Академії мистецтв у Петербурзі, Шевченко переживає захоплення Амалією Клоберг, дівчиною-натурницею, яку вивів під ім’ям Паші в повісті «Художник».
     У 1843 році Шевченко їде в Україну і там зустрічає дружину полковника Платона Закревського – Ганну Закревську, якій згодом присвятив вірші «Г. З.», «Якби зустрілися ми знову…», своєму «єдиному великому коханню».
     А далі були княжна Варвара Рєпніна, донька сільського попа Феодосія – її батьки під час сватання вручили Шевченкові гарбуза, а дівчина незабаром збожеволіла, дружина коменданта Новопетровського укріплення Ускова Агата, а також 16-річна актриса Катерина Піунова, яка не наважилася пов’язати своє життя зі старшим за неї майже на 30 років художником.
     Останнім коханням поета стала 19-річна Лукерія Полусмак, яка наймитувала в Петербурзі. Простакувату дівчину Тарас зваблював дорогими подарунками, але вона не захотіла залишити столичного життя й переїхати в Україну, щоб жити у селі. Покинула поета і вийшла заміж за перукаря Яковлева. І лише 1904 року, після смерті свого пиячка-чоловіка, Лукерія Яковлева-Полусмак, залишивши дітей у Петербурзі, приїхала до Канева й щодня приходила на могилу Шевченка…
     Сучасні дослідники розповідають і ще про одне кохання Тараса Шевченка – до казашки Каті, якій він присвятив однойменну картину під час свого десятирічного заслання. Письменник Станіслав Мастєров, який у 1960-х роках їздив околицями Мангишлака і записував розповіді аксакалів, у своїй книзі повідомляє, що Катя стала неофіційною дружиною Кобзаря і в них було двоє дітей – хлопчик та дівчинка. Через три роки після повернення Шевченка із заслання жінку віддали заміж за іншого, й вона народила ще багато дітей. А про Тарасових Каті забороняли згадувати. Cвого пиячка-чоловіка, Лукерія Яковлева-Полусмак, залишивши дітей у Петербурзі, приїхала до Канева й щодня приходила на могилу Шевченка…
     Сучасні дослідники розповідають і ще про одне кохання Тараса Шевченка – до казашки Каті, якій він присвятив однойменну картину під час свого десятирічного заслання. Письменник Станіслав Мастєров, який у 1960-х роках їздив околицями Мангишлака і записував розповіді аксакалів, у своїй книзі повідомляє, що Катя стала неофіційною дружиною Кобзаря і в них було двоє дітей – хлопчик та дівчинка. Через три роки після повернення Шевченка із заслання жінку віддали заміж за іншого, й вона народила ще багато дітей. А про Тарасових Каті забороняли згадувати.
     
     
     «ЯКБИ ЗУСТРІЛИСЯ МИ ЗНОВУ…»
     
     Якби зустрілися ми знову,
     Чи ти злякалася б, чи ні?
     Якеє тихеє ти слово
     Тоді б промовила мені?
     Ніякого. І не пізнала б.
     А може б, потім нагадала,
     Сказавши: «Снилося дурній».
     А я зрадів би, моє диво!
     Моя ти доле чорнобрива!
     Якби побачив, нагадав
     Веселеє та молодеє
     Колишнє лишенько лихеє.
     Я заридав би, заридав!
     І помоливсь, що не правдивим,
     А сном лукавим розійшлось,
     Слізьми-водою розлилось
     Колишнєє святеє диво!1

     
1848, Кос-Арал.
     
     Примітка:
     1 – Імовірно, ця доля – то княжна Варвара Рєпніна, яка допомагала Шевченкові на засланні. «Святеє диво» (чудо) – прихильність, приязнь, а може, і кохання.
     

     
     «МИ В КУПОЧЦІ КОЛИСЬ РОСЛИ…»
     
     Ми в купочці колись росли,
     Маленькими собі любились.
     А матері на нас дивились
     І говорили, що колись
     Одружимо їх... Не вгадали!
     Старі зарання повмирали,
     А ми малими розійшлись
     Та вже й не сходились ніколи.
     Мене по волі і неволі
     Носило всюди. Принесло
     На старість ледве і додому.
     Веселеє колись село
     Чомусь тепер мені, старому,
     Здавалось темним і німим,
     Таким, як я тепер, старим.
     І бачиться, в селі убогім,
     Мені так бачиться, нічого
     Не виросло і не згнило,
     Таке собі, як і було:
     І яр, і поле, і тополі,
     І над криницею верба
     Нагнулася, як та журба
     В далекій, самотній неволі;
     Ставок, гребелька, і вітряк
     З-за гаю крилами махає.
     І дуб зелений, мов козак
     Із гаю вийшов та й гуляє
     Попід горою. По горі
     Садочок темний, а в садочку
     Лежать собі у холодочку,
     Мов у Раю, мої старі.
     Хрести дубові посхилялись,
     Слова дощем позаливались...
     І не дощем, і не слова
     Гладесенько Сатурн стирає!..
     Нехай з святими спочивають
     Мої старії!...
     «Чи жива
     Ота Оксаночка?1» – питаю
     У брата тихо я. «Яка?»
     «Ота маленька, кучерява,
     Що з нами гралася колись...
     Чого ж ти, брате, зажуривсь?»
     «Я не журюсь... Помандрувала
     Ота Оксаночка в поход
     За москалями та й пропала.
     Вернулась, правда, через год,
     Та що з того!
     З байстрям вернулась,
     Острижена. Було, вночі
     Сидить під тином, мов зозуля,
     Та кукає; або кричить,
     Або тихесенько співає
     Та ніби коси розплітає.
     А потім знов кудись пішла;
     Ніхто не знає, де поділась.
     Занапастилась, одуріла...
     А що за дівчина була, –
     Так-так, що краля! І невбога,
     Та талану Господь не дав...»
     «А може, й дав, та хтось украв,
     І одурив святого Бога...»

     
1849, Кос-Арал
     
     
     Примітка:
     1 – Це та сама Оксана Коваленко, Шевченкова приятелька з дитячих років, про яку він писав: «Неначе сонце засіяло, Неначе все на світі стало Моє…» у вірші «Мені тринадцятий минало».
     
     
     Актуальне на віки:
     Возвеличу малих отих рабів німих! Я на сторожі коло їх поставлю слово…

     
     Ну що б, здавалося, слова… Слова та голос — більш нічого. А серце б’ється, ожива, Як їх почує!.. Знать, од Бога І голос той, і ті слова Ідуть меж люди!..
     
     Борітеся — поборете, Вам Бог помагає!
     
     ЛЯХАМ
     (Присвята Броніславу Залєскому1)

     
     Ще як були ми козаками,
     А унії не чуть було,
     Отам-то весело жилось!
     Братались з вольними ляхами,
     Пишались вольними степами;
     В садах кохалися, цвіли,
     Неначе лілії, дівчата;
     Пишалася синами мати,
     Синами вольними... Росли,
     Росли сини і веселили
     Старії, скорбнії літа...
     Аж поки іменем Христа
     Прийшли ксьондзи і запалили
     Наш тихий рай, і розлили
     Широке море сльоз і крові,
     А сирот іменем Христовим
     Замордували, розп’яли...
     Поникли голови козачі,
     Неначе стоптана трава;
     Украйна плаче, стогне-плаче!
     За головою голова
     Додолу пада; кат лютує,
     А ксьондз скаженим язиком
     Кричить: «Te Deum! Алілуя!..»
     Отак-то, ляше, друже-
     брате!
     Неситії ксьондзи, магнати
     Нас порізнили, розвели;
     А ми б і досі так жили.
     Подай же руку козакові
     І серце чистеє подай!
     І знову іменем Христовим
     Ми оновим наш тихий рай.

     1847, Орська кріпость – 1850, Оренбург.
     
     Примітка:
     1
– Броніслав Залєский, поляк, який відбував із Шевченком заслання в Орську за участь у польському повстанні 1831 року. Вони зробилися великими приятелями й пізніше листувалися.
     
     
     Актуальне на віки:
     
     З листа Тараса Шевченка до брата Микити: «Та, будь ласка, напиши до мене так, як я до тебе пишу, не по-московському, а по-нашому. Бо москалі чужі люди, Тяжко з ними жити: Немає з ким поплакати, Ні поговорити. Так нехай же я хоч через папір почую рідне слово, нехай хоч раз поплачу веселими сльозами… Ще раз прошу, напиши мені листа, та по-своєму, будь ласкав, — а не по-московському…»
     

     
     Cуботів
     
     Стоїть в селі Суботові
     На горі високій
     Домовина України –
     Широка, глибока:
     Ото церков Богданова.
     Там-то він молився,
     Щоб москаль добром і лихом
     З козаком ділився.
     Мир душі твоїй, Богдане!
     Не так воно сталось:
     Москалики, що зустріли,
     То все очухрали;
     Могили вже розривають
     Та грошей шукають;
     Льохи твої розкопують
     Та тебе ж і лають,
     Що й за труди не находять…
     Отак-то, Богдане!
     Занапастив єси вбогу
     Сироту Украйну!
     За те ж тобі така й дяка…
     Церков-домовину
     Нема кому полагодить!
     На тій Україні,
     На тій самій, що з тобою
     Ляха задавила, –
     Байстрюки Єкатерини
     Сараною сіли.
     Отаке-то, Зіновію,
     Олексіїв друже!1
     Ти все оддав приятелям,
     А їм і байдуже!
     Кажуть, бачиш, що все то те
     Таки й було наше,
     А що ми тільки наймали
     Татарам на пашу
     Та полякам...
     Може, й справді!
     Нехай і так буде!
     Так сміються ж з України
     Стороннії люди…
     Не смійтеся, чужі люде!
     Церков-домовина
     Розвалиться... і з-під неї
     Встане Україна
     І розвіє тьму неволі,
     Світ правди засвітить,
     І помоляться на волі
     Невольничі діти!

     21.Х.1845, Миргород.
     
     Примітка:

     1 – Зиновій – друге ім’я Богдана Хмельницького. Олексіїв друже – Олексій Михайлович (царював у 1645–1676 роках). Від 1654 року Україну було занексовано Московією.

Коментарі

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Залиште своє повідомлення




Календар

Січень 2022
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Грудень   Лютий »
     
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
      

Історичні дати

Сьогодні: в селі Буцин Старовижівського району загинули Василь Сементух («Ярий»), провідник Ковельської («Христя»), уродженка села Княгинин (нині Маяки Луцького району), машиністка, дружина провідника Луцької округи Олександра Савири 68 років

Відео-архів

© 2013. Всі матеріали на сайті належать автору і охороняються законом про авторські права.