Вхід на сайт


Реєстрація на сайті


Свої новини

Коментарів: 0

Опубліковано: 15.02.2014 14:29  Автор: Всеволод

ХАЛИ СВЯТИТИ ВОДУ, А ЗУСТРІЛИ СМЕРТЬ

70 років тому на Водохреще у селі Кукуріки Старовижівського району сталася кривава трагедія — було розстріляно 9 мирних жителів
     На фото: Бабуня Надія Семенюк та її сестра Євдокія Микитівна добре пам’ятають трагічні події.
     
     Галина СВІТЛІКОВСЬКА
     
     ДОРОГА ДО ХРАМУ СТАЛА ОСТАННЬОЮ
     Про ті страшні події, що відбувалися в селі в ніч із 18 на 19 січня 1944 року, місцеві люди впродовж багатьох десятиліть вголос не говорили. Хіба поміж собою, стиха. Адже, за свідченнями старожилів, загинули молоді кукуріченці, які їхали підводою у Стару Гуту на богослужіння, від куль червоних партизанів. Привернути увагу волинян до сумної дати в історії Кукуріків вирішив уродженець цього села Петро Семенюк, перший заступник директора ГРУ ПАТ ПриватБанк, який порекомендував нам у якості «гіда» свого брата — Григорія.
     — Пам'ятаю, як малими пасли гусей і читали книжки про народних месників–партизанів. А дід Мартин, старий пастух, якому хлопці завертали худобу, попередивши, щоб тримали язики за зубами, розказував, що відбувалося у роки війни насправді. За нашим селом у лісі знаходилися «казарми», де стояв підрозділ УПА. Були й псевдобоївки, тож часто під виглядом «бульбашів» приходили переодягнені провокатори НКВС, вимагали харчі, одяг, а потім звинувачували жителів у посібництві УПА. Навчені бідою, люди «гостям із лісу» казали: «Беріть самі, що бачите, а нас не чіпайте». Але уникнути кровопролиття все одно не вдалося, — переповідав спогади жителів рідних Кукуріків і навколишніх сіл 54–річний Григорій Семенюк, місцевий лісник, який завжди цікавився історією свого краю.
     У Григорія Адамовича досі в домашній бібліотеці зберігається книга партизанського генерала Петра Вершигори «Рейд на Сан і Віслу», в якій описано дії 1-ї Української партизанської дивізії із знищення тилових комунікацій німців і підрозділів УПА, що дислокувалися у волинських лісах. Операції у селі Кукуріки в цій книжці присвячено декілька сторінок. Петро Вершигора з неприхованою гордістю пише: «Наліт удався на славу…». Докладно розповідає, як захопили «язиків» — звичайних поліщуків, що їхали до церкви, згадує, скільки ковбас і шинок наготували люди до Водохреща, і що кутя була з горіхами та медом. Описує, як батальйон на чолі з Давидом Бакрадзе брав село, в якому розташувався штаб бандерівського куреня, скільки трофеїв здобули. І ні слова — про безневинно пролиту кров, про загублені життя мирних людей, переважно жінок.
     На виїзді з Кукуріків, на тому місці, де загинули односельчани, нині заквітчаний дерев'яний хрест, який встановили у 1995 році. Колись тут була табличка із прізвищами, тепер ми її не побачили. Але в селі пам'ятають, що дорога до храму 70 років тому стала останньою для Степана Наумука, Агафії Наумук, Галини Наумук, Ніни Максимук, Ганни Семенюк, Пріськи Максимук, Михайла Семенюка. Катерина Наумук, в яку вцілили 11 разів, під зливою куль зуміла відповзти від підводи, дивом врятувалася і згодом розказувала, як все відбувалося. Проживала потім у селі Зачернеччя Любомльського району, померла у 2003 році.
     
     «І ДОСІ ТОГО КРИКУ НЕ МОЖУ ЗАБУТИ»
     Бабуні Надії Микитівні Семенюк йде 89-й, але пам'ять її зберегла усі подробиці тієї страшної ночі. Спогади доповнювала ще й старша сестра оповідачки —     94-річна Євдокія Микитівна. Ось ці свідчення:
     — Тоді в Кукуріках у церкві не правили, то люди спрягалися кіньми і їхали на богослужіння у Стару Гуту за 7 кілометрів. Ми з молодшим братом опівночі пішли до сусідів — Ковалів (так їх по–вуличному називали), з якими домовилися разом їхати. Воду тоді освячували вдосвіта, до схід сонця. Я до церкви любила ходити, в хорі співала, то все підганяла, щоб скоріш запрягали. А тітка Ковалиха, певно, чула серцем біду, просила не спішити, навіть вгощати нас хотіла. Чи ж хто таке бачив, щоб перед службою Божою за стіл сідати, свяченої води не пивши? А ще чую, що на дорозі вже чиясь підвода гримкотить, значить, із села уже поїхали. Я велику грубу хустку на плечі, хотіла вже виходити. Аж тут як вдарив у вікна грім пострілів, людський гвалт. Тітка лучину загасила, усі в двері — тікати. Я бігла, хустка за мною летіла, куля влучила — кінець хустки пробила, а мене не зачепило. Вскочила у льошок, трясуся, думаю, хто ж то так кричить на дорозі? То Галина Наумук, як потім сказали, три години мучилася, поки її не добили. А партизани уже до хат підходять, стріляють.
     Неподалік нас жила Ярина Бобік із синами Савою та Іваном. У їхній хаті був штаб повстанців. Тієї ночі там чергував тільки один із тих хлопців. Як партизани увірвалися, повстанець сховався на горищі за комином. Відстрілювався, поки міг, а тоді пустив собі кулю в голову. Хазяїн Савка, щоб врятуватися, зарився у сіно. А його вагітну жінку Юганку спочатку поранили, а потім ще й знущалися, очі викололи. І брата Івана застрелили на очах у його матері. Юганка так, бідна, кричала, що я досі того крику не можу забути. Я ж думала, що то нашу Дуню мордують…
     Євдокія Микитівна на цих словах не втримується, долучається до розмови:
     — Я тієї ночі до церкви не збиралася, лягла спати. Як почали стріляти, в одній сорочці, босоніж вискочила з хати. На городі були скіпці, я в ту яму присіла, сиджу. Куди батьки побігли — не бачила. Чула, як виносили солдати з хати їжу, одяг. Потім витягли з хліва свиню, закололи, стали смалити. Розклалися за кілька метрів. Дим валить, дихати нема чим, а кашляти не можна, бо зловлять. Із 3-ї години ночі до 5-ї вечора так просиділа, задубіла, ноги заклякли.
     Отаке то було Водохреще. Вилізла, як трохи стихло, а вдома — погром. Лежала одежа з вошами, яку в хаті поскидали воєнні, бо переодяглися в наше. Ми до Богоявлення добре готувалися: пирогів напекли, м'ясо було, пшоно стояло натовчене — тільки в піч. Усе позабирали. Дякувати Богу, що з нашої родини всі живі залишилися.
     А на другий день Богоявлення ховали побитих. Люди боялися, то старалися похоронити скоро. По два покійники в одну яму клали: Максимуків, свекруху з невісткою, Івана Бобіка з братовою Юганкою… Священика привезли, щоб відспівав. Страшний то був похорон. Молоді жінки покинули сиротами маленьких діток. Валя Ніни Максимук мала рочок. Бабу, яка її на руках тримала, забили, а дитині рученя прострілили. А Соні, дівчинці Ганни Семенюк, було три роки, не розуміла ще нічого, мати на лавці лежить, а вона біля неї ходить, співає. Страшно й згадувати…
     
     ВРЯТУВАЛА ШКІЛЬНА ГРАМОТА
     Павлу Демидовичу Бобіку в 1944 році йшов вісімнадцятий і парубчак нарівні з усіма чоловіками ходив «на варту». Такий порядок у Кукуріках склався ще за Польщі: по черзі заступали по двоє вартових, які увечері й уночі мали відповідати за безпеку односельчан. Так було і 18 січня 1944-го. Дід Павло згадував:
     — Я до півночі вартував, ходив селом. Бачив, як увечері з головної дороги в ліс звернуло п'ять фурманок. Але все було тихо. Потім мене змінили, я пішов спати. Прокинувся, як почув, що стріляють. Підводу з нашими людьми партизани перестріли, як ті з села виїжджали. Побили і людей, і коней.
     Тоді, на Водохреще, воєнні прийшли і до нашої хати. Мати, батько й сестра не встигли втекти, стояли, молили Бога, щоб їх не постріляли. Забрали в нас кабана, пару коней, кричали, що ми «кулаки», бульбовці. Витрясли все, що було в скрині. Врятувало моїх рідних те, що на дні лежала моя шкільна похвальна грамота з портретами Леніна і Сталіна. Як прийшла радянська влада, я пішов до школи. За Польщі добре вчився, то ж хотів закінчити семирічку. Старався, мав добрі оцінки, і мені видали ту грамоту з портретами вождів, яка й відвела біду.
     
     ПАМ'ЯТЬ НЕ СТЕРТИ
     Як з'ясувалося, записував свідчення жителів Кукуріків, досліджував цю тему і краєзнавець, член історико-просвітницької правозахисної громадської організації «Меморіал» імені Василя Стуса Петро Вільчинський із Ковеля. Ось уривок із запропонованих ним матеріалів:

     «З осені 1943 року і до січня 1944 року біля села Кукуріки в лісі стояв курінь УПА імені Івана Богуна під командуванням «Лисого» (а це три сотні). А штаб УПА, як згадують старожили, знаходився в хаті Ярини Бобік. У повстанських сотнях переважно перебували молоді хлопці — хазяйські сини, яким була не байдужа доля України. Це — жителі навколишніх сіл Рудня, Стара Гута, Галина Воля, Нова Вижва, Черемошна Воля, Зачернеччя, Біличі, Сьомаки, Смідин та інших, а також багато вихідців із Ковельщини, Турійщини та Галичини. Старожили свідчать, що місцеві люди були тоді під захистом українських повстанців, які не давали німецьким окупантам забирати в населення і вивозити продовольство, худобу (тоді це називали «контингент»). Повстанці гинули і в нерівних боях з німецькими окупантами, і з червоними партизанами. В 1943 році в Кукуріки привезли підводою чотирьох убитих невідомих вояків УПА, яких між селами Скрипиця і Бик зловили та замордували червоні партизани. Поховали цих повстанців на місцевому кладовищі.
     Перед Водохрещем 1944 року німців ні в Кукуріках, ні поблизу не було, А коли основні сили підрозділу УПА почали відходити в напрямку Карпат, до села підійшли червоні партизани. Вони оточили Кукуріки з боку Старої Гути, їх передовий загін зробив засідку біля села. А ще вночі сюди послали підводу з розвідниками. Від їхніх рук і загинули мирні жителі, які їхали до церкви.
     Деякі з живих очевидців тих трагічних подій стверджували, що партизани, які принесли стільки горя в село, були ковпаківцями. Коли відкрився доступ до засекречених архівів та різних історичних джерел, вдалося з'ясувати, що через село Кукуріки проходив тоді, просуваючись зі сходу на захід, 1-й батальйон під командуванням Давида Бакрадзе першої Української партизанської дивізії під командуванням Петра Вершигори, сформованої фактично з партизанів з’єднання ім. Сидора Ковпака. Тепер уже не секрет, що одним із основних його завдань, крім боротьби з німецькими окупантами в тилу ворога, було придушення наростаючого національно-визвольного руху та знищення баз УПА на Волині. Зокрема, як свідчать джерела, 21 січня 1944 року трьома партизанськими ротами під командуванням Давида Бакрадзе в селі Кукуріки були захоплені два склади зі зброєю та обмундируванням, а також документи штабу УПА. Звичайно, про вбивства мирних місцевих жителів будь–які архівні дані відсутні.
     В опублікованих документальних мемуарах партизанського командира Бакрадзе під назвою «Кров’ю героїв» міститься брехлива інформація про те, що в січні 1944 року партизани з’єднання під командуванням Вершигори в селі Кукуріки за допомогою місцевих жителів розгромили гітлерівський гарнізон. Ніякого німецького гарнізону в поліській глибинці біля села Кукуріки на той час не було. Хоча правда, що 21 січня 1944 року біля села Підгородне партизани підірвали ешелон з німецькими солдатами.
     Деякі лжеісторики трактують події так, як їм вигідно. Але є носії справжньої історичної правди — живі свідки тих трагічних днів. І тому пам'ять про ці події нікому не стерти.

Коментарі

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Залиште своє повідомлення




Календар

Березень 2024
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Лютий   Квітень »
    
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31

Історичні дати

Сьогодні: відділ УПА розбив табір полонених в Ковелі і тюрму. Визволено багато полонених. 81 рік

Відео-архів

© 2013. Всі матеріали на сайті належать автору і охороняються законом про авторські права.