Вхід на сайт


Реєстрація на сайті


Свої новини

Коментарів: 0

Опубліковано: 05.02.2014 14:07  Автор: Всеволод

ПОДЯКУВАВ ВОЛИНЯНАМ ЧЕРЕЗ... 70 РОКІВ

Під час німецької окупації сиріт із київських дитячих будинків врятували від голоду жителі села Жидичин Ківерцівського району
     
     Олександр НАГОРНИЙ
     
     «ЗА ЧУЖИМИ ДІТЬМИ ДОГЛЯДАЛИ, ЯК ЗА РІДНИМИ»
     Безпосередньо до журналіста «Волині» з незвичним проханням звернувся житель міста Остер Чернігівської області Анатолій Катеринич. У телефонній розмові він розповів, що його разом з іншими вихованцями дитячого будинку № 4 і, очевидно, деяких інших, восени 1942 року німці відправили в ешелоні на Захід. Можна здогадуватися, що дітей очікували концентраційні табори, а то й газові камери. На щастя, неподалік Ківерців партизани пошкодили колію, і дітей відправили в найближче село Жидичин, де влаштували для них притулок. Шестирічного Толю прихистила сім’я, в якій він жив до приходу радянських військ — до початку 1944 року. Пригадує, що опікав його молодий хлопець Петро, прізвище начебто Соловей. Хотів би дізнатися про долю сім’ї і подякувати усім жидичинським жителям.
     Було зрозуміло, що таку подію — перебування сиріт із дитячого будинку під час фашистської окупації — не могла оминути наша газета. І справді, як з’ясувалося, журналістське дослідження провела наша колега Галина Світліковська, яка опублікувала 12 березня 1988 року в «Радянській Волині» статтю «Діти війни». У той час були ще старші люди, свідки тих подій. Селяни зі слізьми на очах згадували бідових дітей. Кореспондент записала зворушливу розповідь Надії Капітонівни Солтис (тепер уже покійної), котра 16–річною варила їжу в котлі для дітей притулку, яку й повторно наводимо: «Згадую, приносять люди, хто молоко, хто шматок сала, хто півмішка картоплі чи капусти. Я поки зберуся страву варити, діти сиру капусту розхапають і з’їдять. Збідовані, зголоджені. Душ 130 діток, а ще інваліди, сліпі, німі, знаю, грали на бандурах дуже гарно. Скільки літ пройшло, а не забути, як тіснилися діти до мене з кружечками, плеснеш того супу, нерідко пісного, не засмаженого, а воно тобі, здається, в душу голодними оченятами заглядає, ще просить. Люди, мушу сказати, допомагали хто чим міг, і то хата в хату, ніхто не відмовлявся. Ті, кого по сім’ях люди розібрали, поправлялися на очах, щічки наливалися, рум’янець, але таких небагато — 20 — 30».
     Ми також звернулися за допомогою до колишньої учительки, краєзнавця Ірини Майданець. Ось її детальний запис про перебування дітей у селі.
     … Сиріт розмістили в колишньому Палаці митрополитів у Жидичині, бо це приміщення у війну пустувало, і вони утримувалися виключно за рахунок місцевих жителів. Кожен день селом їхала підвода і люди клали туди харчі для діток із притулку. Декого з них забирали у свої сім’ї і доглядали за ними, як за рідними. Подружжя Сави та Олени Загоблюків взяло на виховання дівчинку Майю. Вони згодом її удочерили, виховали як власну дочку. Вона вийшла заміж, проживає у Нововолинську. Коли названа мама захворіла, Майя забрала її до себе і догледіла до смерті. Надю з дитбудинку взяло на виховання подружжя Дацюків. У цій сім’ї був син Микола. Коли хлопець і дівчина виросли, то одружилися. Петро Овадюк виховував у війну хлопчика Віктора Павленка, який зараз проживає у Росії, а в село неодноразово навідувався. У сім’ї Герасима Подригулі жила дівчинка Тамара Шевченко, а в Олени Бондарук — Тамара, яка була єврейкою, а зізналася у цьому лише у листі після війни. П’ятирічний Павлик Харін перебував у сім’ї Марії і Кузьми Чигринів, в яких було своїх п’ятеро дітей. Через 44 роки після війни він приїхав у Жидичин і зустрівся з людьми, які його доглядали і врятували від голоду.
     Зінаїда Радинська–Гізатуліна розповіла:
     — І в нас був хлопчик Коля, ми його любили. Миколка гарно співав і танцював. Бувало, зайдуть люди по дорозі до церкви у нашу хату, а він тішить їх співами і танцями. Дуже бережно поводився з хлібом і ніколи його не викидав. Ми ставилися до нього із теплотою. Шкода, що немає його адреси.
     Ось так, сердечно відносилися жителі села до сиріт. Напевне, не всі з дітей пам’ятають, де саме у роки війни їх врятували від голоду й холоду, бо інакше теж навідалися б хоч на старість до «бандерівців» (мабуть, саме так у подальшому їх виховували у дитбудинках).
     На наше прохання Анатолій Катеринич надіслав у редакцію свої письмові спогади. Батька він не пам’ятає, а мама до війни працювала швачкою на фабриці. З дитячої фотографії, яку переслав Анатолій Іванович, видно, що його мати була справжньою майстринею — на хлопчику гарненький костюмчик. Саме її вміння допомагало виживати на початку війни і окупації. Вона шила куфайки і міняла в селах на продукти. Але захворіла і померла, а дитину віддали в дитбудинок № 4.
     Що ж запам’яталося 6–річному хлопчику в селі? Сім’я, на його думку, була багатою: коні, корова, вівці, свині, гуси і дуже багато курей. Для нього, як міської дитини, посильним завданням було збирання яєць на гніздах. На городі вирили яму і влаштували схрон, де ховалися від німців. А одного разу він витягнув зі стіжка сіна гвинтівку. Тоді дядя Петя її знову сховав і попросив нікому про це не розказувати. Разом із сільськими дітьми ходив до церкви, колядував. А вечорами Петро наспівував йому пісню, в якій були такі слова: «Бачив він здалека, як стрілець упав… Підійшов він ближче та й сина впізнав». Також пригадує, що вивезені з Києва сліпі діти співали під акомпанемент бандури у церкві при свічках: «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами, нащо стали на папері сумними рядками…».
     Анатолій Іванович пише: «Багато дітей хотіли б залишитися, але надійшов наказ і всіх посадили в товарні вагони та повезли до Києва. Прощавай, сите життя. Зібрали мені на дорогу торбу із салом, хлібом і яйцями. У Києві влаштували в той же дитбудинок № 4. Почалося голодне і холодне життя».
     
     «ХВАЛИВСЯ, ЩО ОТРИМАВ ГРОШІ ЗА «СОЛОВ’Я»
     Із допомогою Ірини Майданець ми швидко вирахували родину, в якій прихистили сироту. Щоправда, тієї хати, де спав Толя з дядьком Петром на печі, вже немає. Виявляється, прізвище родини — Солтиси, а по–вуличному їх звали Солов’ї. У живих залишилася тільки Таїсія Семенівна Малицька (по чоловікові), якій тоді було 14 років. Ось що вона розповіла:
     — Я бачила, як діти ложками стукали по порожніх тарілках, заглядали у вічі: «Возьмите меня». Я попросила маму: «Візьмімо того хлопчика, бо дуже проситься». Брат Петро посадив його на ровер і привіз до хати. З нами корови пас. Розповідав, що батька не знав, згадував, як обіймав неживу матір та кликав: «Мамо, мамо!». Він привчився звертатися до батьків «тато» й «мамо». Плакав і він, коли забирали, і я…
     Ми з’ясували, якої пісні навчав дитину Петро. Слова справді зворушливі, печальні:
     Йшли стрільці до бою та
     й через поля,
     Всі вони гукнули:
     «Героям слава!».
     Йшли стрільці до бою та
     й через гору,
     Кожен з них покинув
     дома дівчину.
     Там старенький батько
     окопи копав,
     Бачив він здалека,
     як стрілець упав.

     А завершується пісня
     оптимістично:
     Червона калина росте
     при ньому,
     Молода дівчина плаче
     по йому.
     — Не плач, дівчинонько,
     не плач ти моя,
     Скоро буде вільна
     Україна вся.

     Таїсія Семенівна розповідає, що в селі співали не лише стрілецькі пісні, а й повстанські, зокрема й ту, яку часто виконують тепер на Майданах: «Ах, лєнта за лєнтою — патрони подає…». У жителів Жидичина були глибокі національні корені, плив на молодь мала «Просвіта». Війтом у Ківерцях, до речі, був жидичинець, член ОУН Микола Кушнір. Тож і 21–річний Петро Солтис пішов в УПА. Як з’ясувала Ірина Майданець, керівника боївки — псевдо «Соловей» — було вбито 9 лютого 1949 року. Рідні про його перебування у повстанцях та долю довго нічого не знали, аж поки мала Таїсія не почула в магазині, як хвалився їхній односелець, що отримав гроші за «Солов’я». Стали готуватися до вивезення на Сибір. Так заслали Семена і Лукерію Солтисів, Катерину (сестру батька, яка жила з ними), Таїсію аж у Тинду Амурської області, де вони працювали на лісорозробках до 1959 року (молодша сестра Неоніла на той час була замужем, її не зачепили). Якби хлопчик залишився в родині Солтисів, то, певна річ, побачив би, як за Сибіром сонце сходить…
     
     «УБИТИХ БАНДЕРІВЦІВ ЗАКОПУВАЛИ ТУТ ЖЕ, В САДОЧКУ»
     Подальші дитячі роки в Києві Анатолія Катеринича справді були голодні й холодні. Мабуть, пощастило, що його з кількома іншими вихованцями відправили в дитбудинок у місто Галич, де було вільніше і ситніше. На цих сиріт не було жодних документів, а їхній дитячий будинок № 5, де останнім часом вони перебували, курирувався НКВС.
     Коли хлопець прийшов у школу, в сьомий клас, його відразу зненацька застало запитання: «Як ти ся пишеш?». Цікаві спогади Анатолія Катеринича про післявоєнні дитячі роки в західноукраїнському місті: «У директора дитячого будинку був автомат ППШ і гранати, вихователі теж були озброєні. Вночі з міліцією та військовими виїжджали в якесь село і всіх жителів зганяли до центру. Так вибирали голову. У деяких селах, де був супротив колективізації, давали дві години на збір і сім’ї відправляли на Сибір. Ночами часто звучали постріли, навіть у ходу був такий чорний гумор: «На одного менше». Поряд зі школою, метрів за 10, знаходилося приміщення міліції. Туди звозили вбитих бандерівців, було й по п’ять трупів. На перервах ми бігали на них дивитися. Їх фотографували і тут же, в садочку, закопували. Натомість «бандити» убили секретаря райкому партії із сусіднього містечка. Траурна похоронна процесія пройшла через увесь Галич».
     Анатолій Катеринич після закінчення школи навчався у Київському училищі самохідної артилерії, у 1962 році закінчив Академію бронетанкових військ. 1978-го перебував на Кубі як консультант технічного відділу, згодом працював викладачем Київського вищого танкового інженерного училища. Напевно, підполковник у відставці захоче побувати в селі, де збирав курячі яйця, пас корови, ходив у церкву і колядував під опікою добрих людей. Ось тільки Петра, який співав стрілецькі пісні і мріяв про вільну Україну та боровся за неї, не побачить.

Коментарі

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Залиште своє повідомлення




Календар

Березень 2024
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Лютий   Квітень »
    
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31

Історичні дати

Сьогодні: В СРСР опублікуваний указ про найбільшу в історії амністію. На волю вийшли понад 1,2 млн. людей. Крім «політичних», свободу отримали дуже багато кримінальників. що призвело до спалаху злочинності. 71 рік

Відео-архів

© 2013. Всі матеріали на сайті належать автору і охороняються законом про авторські права.