Вхід на сайт


Реєстрація на сайті


Свої новини

Коментарів: 0

Опубліковано: 21.01.2014 19:27  Автор: Всеволод

У 7 РОКІВ СТАЛА ВОРОГОМ НАРОДУ

Тим, хто нині ностальгує за «золотим вереснем 1939-го», варто нагадати, що репресії на Волині розпочалися одразу після приходу радянської влади. У травні 1941-го, за місяць до початку війни, з Луцька відправляли ешелон. У ньому вивозили на заслання родини українських патріотів, причетних до націоналістичного руху. Серед них була сім'я Дмитра Кушніра з села Жидичин Ківерцівського району. Волинянка Надія Романюк (на фото), незважаючи на поважний вік, добре пам'ятає всі подробиці. У тому ешелоні разом з батьками їхала і вона, тоді семирічна дівчинка. Чим дитина могла завинити перед "найгуманнішою і найсправедливішою" владою, їй так ніхто й не пояснив.
     Пропонуємо увазі читачів кілька фрагментів «репресованого дитинства»

     
     Кость ГАРБАРЧУК
     
     ЯК ЧЕКІСТИ ВЛАШТУВАЛИ «ПРЕСТОЛЬНИЙ ПРАЗНИК» У ЖИДИЧИНІ

     - Мене направляли на погибель, у такі місця, щоб там душу свою віддала. Але Господь зберіг життя, – розпочинає свої драматичні спогади жінка. – У батьків нас було шестеро, я – найменша. Найстарший брат Ананій ще з юних літ став учасником оунівського підпілля. Видно, коли прийшли совєти, родини патріотів поставили на облік, але нікого не чіпали до пори, до часу. У нашому селі на весняного Миколи, 22 травня, престольний празник. Напередодні батьки закололи кабана. Чекали гостей, двоє моїх старших, заміжніх сестер прийшли допомагати мамі. Того дня мала зійтися вся родина. Несподівано якісь люди у військовій формі оточили нашу хату і наказали збиратися. Найстарша сестра Зоя, коли побачила, що всіх забирають і невідомо куди везуть, попросилася з нами. А ті чекісти ще й здивувалися: «Якщо так хочеш, то ми тебе допишемо в список».
     У другої сестри Юлії, вона була вагітною, з того стресу чи з переляку розпочалися пологи. Ледве впросили енкаведистів, щоб покликали медичку. Уявіть собі картину: у хаті акушерка приймає дитину, а нас усіх на підводу і відправляють до Луцька. З собою нічого не дали взяти. Коли вже виходили з двору, то тільки хтось повідомив, що Юля народила дівчинку.
     І завезли нас аж в Омську область. Поселилися на березі річки Іртиш, недалеко від районного центру Горьковський. Там було невелике підсобне господарство, всього 10 хатинок. Тато мій, як добрий господар, скопав землю, грядочки зробили і город посадили. Але через кілька місяців усіх репресованих відправили далі на північ. Хтось за нас поклопотався, і тільки наша сім'я там залишилася. А вижили завдяки рибі. У річці Іртиш тато ловив стерлядь. Її міняли на інші продукти. Коли переїхали до районного центру, то вже обжилися, у нас навіть пасіка була. Двічі на місяць ходили відмічатися в комендатуру.
     
     «ЧИ Є ЩЕ НА СВІТІ ЛЮДИ, ЯКІ РОЗМОВЛЯЮТЬ НАШОЮ МОВОЮ?»
     Удома між собою ми розмовляли українською, а навколо — чуже оточення і якась мова інакша. Я, коли була меншою, то запитувала своїх батьків: «Чи є ще на світі десь люди, що говорять так, як ми, чи тільки наша сім'я одна така?». Мені пояснювали: «Надю, є багато таких людей, і скоро їх сюди привезуть». Я вже вчилася десь у сьомому чи восьмому класі, коли 1947 року до школи зайшли двоє людей у кожушках, які між собою говорили так, як ми вдома. Не можу передати словами своє захоплення. Значить, є на світі українці! Боже, як я зраділа, коли почула рідну мову! Звернулася до них українською, тоді вже вони здивувалися: «Звідкіля ти така взялася?». Цих людей вислали в Омську область, і вони привели в школу своїх дітей.
     Згодом наших земляків там стало багато, привозили родини повстанців. І наша хата була таким українським центром. Пам'ятаю, як чекісти підсилали різних провокаторів, але ми добре знали стукачів. Утворилася українська община. Ми як досвідчені каторжани, допомагали іншим.
     З чоловіком своїм, Юрієм Романюком, я познайомилася у засланні. Родом він із Тернопільщини з родини репресованих. Йому також довелося багато бід зазнати на своєму віку. Тільки у 1960 році ми змогли повернутися на Волинь. Як нас вивозили, то все конфіскували. Тут уже жила інша сім'я. Батьки відкупили свою ж хату. І збудували цей будинок.
     Вам не розказати, з якими труднощами мені вдалося здобути освіту. Адже як «ворога народу» мене нікуди не приймали. Тільки заочно вдалося закінчити Московський фінансово-економічний інститут. Працювала фінансистом на різних підприємствах Луцька.
     Брат Ананій Кушнір відгукнувся вже після проголошення незалежності. Жив в Америці. Приїжджав кілька разів на батьківщину. Я з сином гостювала у нього в Міннеаполісі. Він та кілька його побратимів навіть купили на Вишкові собі землю, хотіли будуватися. Думали, що буде така Україна, про яку вони мріяли молодими, коли воювали в УПА. Але з часом розчарувалися.
     ***
     З кожним роком репресованих українців залишається дедалі менше. Скоро не буде кому отримувати обіцяну доплату ветеранам визвольних змагань. У їхніх очах німе запитання: чому колишні чекісти мають різні пільги і солідні пенсії, а репресовані так і залишаються упослідженими в своїй, ніби Українській, державі? Боротьба триває...

Коментарі

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Залиште своє повідомлення




Календар

Березень 2024
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Лютий   Квітень »
    
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31

Історичні дати

Сьогодні: німці, чисельністю 1500 осіб, напали на сотню УПА, що квартирувала у м.Людвиполі. Розгорівся довготривалий, жорстокий бій. Підоспілі частини СС незмогли захопити укріплені позиції УПА і відступили до Костополя. Втрати во 81 рік

Відео-архів

© 2013. Всі матеріали на сайті належать автору і охороняються законом про авторські права.