Вхід на сайт


Реєстрація на сайті


Свої новини

Коментарів: 0

Опубліковано: 21.01.2014 09:33  Автор: Всеволод

79 ДНІВ — У КАМЕРІ СМЕРТНИКІВ

68 років волинський повстанець Степан Драницький живе під чужим прізвищем Семенюк. У Польщі. У свій поважний вік — 92 роки — часто приїжджає в Україну, подорожує історичними місцями, публікує статті у пресі, зустрічається із молоддю у школах та інститутах. 20 років тому ще школяркою я вперше познайомилася зі Степаном Васильовичем, відтоді наша дружба триває, нині спілкуємося через Інтернет
     
     Леся БОНДАРУК
     
     Смерть часто його зустрічала з волі чужинця, але минала, прирікаючи на довге життя, сповнене карколомних небезпек і пригод. Степан Семенюк один із кількох останніх визначних діячів ОУН і УПА, які ще живі й особисто несуть нам правду про свою боротьбу.
     Степан Васильович народився 19 січня 1920 року в селі Гаразджа у селянській багатодітній сім'ї. Уся родина Драницьких присвятила життя національно-визвольній боротьбі. Найстарший брат Остап загинув, визволяючи Латвію, Андрій (псевдо Мім) був окружним господарчим референтом Організації українських націоналістів і районовим ОУН Луччини, загинув у 1945 році від куль НКВС. Іван Драницький, районовий ОУН Колківщини, також загинув 1945 року в бою з енкаведистами.
     Степан Драницький закінчив чотири класи початкової школи у Гаразджі, продовжував навчання і працював у Луцьку. У 1938 році став членом ОУН і активно зайнявся підпільною роботою. Із приходом радянської влади працював вчителем, пройшов так звану перепідготовку вчителів у секції істориків.
     «Війна 1941 року застала мене сиротою, 15 травня моїх батьків, дружину брата з п'ятирічним Михасем москалі вивезли в Тюменську область», — згадує Степан Васильович.
     Тато помер із голоду 1945 року в Тюменській області, мама, двічі тікала із заслання, згодом повернулася додому, але зустрілася із сином через 30 років. «Степанку, сили свої тратиш на чужині». Степан залишився єдиний із великої сім'ї, хто вижив і дочекався незалежності України. Але якою ціною!
     30 серпня 1940 року, уникаючи арешту, Степан (псевдо Федька) знову перейшов у підпілля, де був районовим провідником Острожецького району Рівненської області (входив до Луцького округу ОУН). Організовував визвольний рух, а після Акта відновлення Української держави 30 червня 1941 року організував українську державну адміністрацію. У час німецької окупації далі перебував у підпіллі на нелегальному становищі, організовуючи боротьбу з окупантом.
     Із осені 1941 року повстанська кар'єра Степана (тепер мав псевдо Матвій) була стрімкою: став провідником ОУН Луцького району, а від лютого 1942 року — окружним провідником ОУН Луцького округу. У травні 1943 року Степан був призначений суспільно-політичним референтом обласного проводу ОУН, а згодом Військової округи «Турів» Української повстанської армії, шефом політичного штабу. Від липня 1943 року — член Крайового проводу ОУН П3У3. Після переходу фронту в серпні 1944-го — референт пропаганди ВО УПА «Тютюник».
     У час, коли на звільненій від нацистів території у 1943 році постала Колківська республіка, Степан керував видавничим штабом, проводив учительську конференцію, в якій взяло участь майже 80 вчителів. Учасники конференції обговорювали питання методично-навчального характеру. «Видавати шкільні посібники для початкових шкіл було трудно, бо ж ми не мали фабрик паперу, все треба було «позичати» в німців або привозити з-за Бугу, і ми це, по змозі, робили. Влітку 1943 року ми видали посібник для початкових шкіл «Українознавство» в підпільній друкарні в Колках», — розповідає він.
     Чимало різних повстанських доріг довелося пройти Степану Васильовичу, брав участь у боях із нацистами та енкаведистами. Та сили були нерівними, після німців на Волинь прийшла радянська влада, яка жорстоко полювала на повстанців. 9 вересня 1944 року Степана Драницького (Семенюка) спіймали і кинули до в'язниці у Рівному, де засудили до смертної кари. При арешті мав документи на прізвище Семенюк, тож по справі проходив сам, як рядовий повстанець і громадянин Польщі. Так і лишився на все життя під чужим прізвищем, бо було легше зберігати конспірацію.
     79 днів очікував у камері смертників Степан Васильович розстрілу, але його було замінено на 20 років каторги у радянських концтаборах. 20 квітня 1945 року Степана Семенюка відправили на етап у радянські концтабори. За десять років відбув він ув'язнення у таборах Тайшету, Маріїнінська, Норильська, Воркути, Мордовії, у центральному ізоляторі у Володимирі на Клязьмі, в тюрмі в Іркутську. У концтаборах було кілька осіб, які його знали з волі, проте ніхто не видав. Особливою сторінкою біографії Степана Семенюка є його участь у табірному русі опору, він був одним із керівників Норильського повстання у таборах під назвою «Горлаг».
     У жовтні 1955 року його, як поляка, депортували закінчувати термін неволі у Польщу. В'язнів ГУЛАГу — переважно поляків та українців, серед яких був Степан Семенюк, привезли у табір праці неподалік міста Влоцлавка над Віслою в громаді Міхелін. Перебування у польському ув'язненні було набагато легшим і людянішим у ставленні до в'язнів, ніж у радянських концтаборах. Згодом спеціальна комісія переглядала справи ув'язнених для звільнення.
     Після виходу на волю довгий час Степан Семенюк проживав у родичів друзів з України, потім працював на будівництві, де професійно мав чималі успіхи. З часом отримав у місті Зелена Гура житло, одружився. Там Степан Семенюк живе й досі. Але увесь час проживання у Польщі ні на хвилину він не забував, що він українець і що його батьківщина поневолена. А коли розпочався процес здобуття Україною незалежності Степан Семенюк робив усе, щоб у діаспорі знали про нашу країну, знали її історію і підтримували державотворчі процеси українців.
     Неспокійний характер колишнього повстанця, вічна жага до знань і самоосвіта, товариськість і розум дали Степану Семенюку нове життя за кордоном. Його громадська діяльність у Польщі поєднала сотні українців, які після акції «Вісла» у 1947 році були переселені у Польщу. Численні зустрічі Степана Семенюка з українськими громадами у Польщі мали вигляд лекцій з історії української церкви і української державності. У часи незалежності України Степан Васильович дуже часто буває в Україні. Не злічити кількості зустрічей його зі студентською та учнівською молоддю у школах і вишах, участі у різноманітних конференціях по всій Україні. А скільки статей написано до газет і журналів в українські та зарубіжні видання! Степан Семенюк намагався не пропустити жодної важливої події в Україні і по можливості взяти участь у ній особисто. Торік, щоб вшанувати пам'ять повстанців, які у криївці біля рідної Гаразджі підірвалися, але не здалися живими, Степан Васильович був у дорозі понад 20 годин.
     Загадковий українець із Польщі, який часто представляється простим журналістом, не один раз підкорював мудрим словом багатолюдні й високоповажні аудиторії. У 2010 році Степан Семенюк став лауреатом премії імені Василя Стуса за книжку спогадів «І гинули першими...». Відомий письменник і філософ Євген Сверстюк зазначив: «Степан Семенюк належить до покоління тих учасників національно-визвольних змагань, які діяли в умовах неможливого і всупереч обставинам. Вони говорять тільки по суті — нічого зайвого, і мовчки роблять свою справу. Степан Семенюк — добрий вчитель, і це — чи не найголовніший слід у житті подвижника, який на вівтар Батьківщини поклав усе своє життя».
     І скрізь, як живий свідок подій, Степан Семенюк несе правду про УПА. «Ми пройшли велику і довгу дорогу випробувань у боротьбі за Українську державу, в боротьбі ми зростали і кріпли, ми змагалися з різними окупаційними системами, тому змінювались наші методи і засоби боротьби, змінювались програмні настанови. Не змінювалось тільки одне — боротьба за Українську соборну самостійну державу! Дуже важливо сьогодні українцям гідно відстояти свою мову, бо вона душа держави, не піддатися на русифікаційну політику влади», — вважає Степан Семенюк. Життєвий досвід дає можливість йому бачити і знати проблеми нашої державності. Основною проблемою сивочолий чоловік вважає радянську спадщину, а також тяжку постколоніальну державну адміністрацію без досвіду самостійного управління.
     «Сподівався, що цього разу в Україні помру, — промовив Степан Семенюк під час останньої нашої зустрічі півтора місяця тому. — Але видно ще не пора, тож повертаюсь назад». І знову отримую електронні листи із Зеленої Гури, де Степан Васильович повідомляє, що останнім часом дуже підводить здоров'я, що вік уже такий, але живе Україною — її болями і проблемами. Згадую, що він хоче померти на батьківщині. І молюся, щоб Бог дав йому сили і він ще жив, і приїжджав у гості. Справжніх повстанців лишилися одиниці — забуті, не визнані державою, неналежно вшановані, але справжні герої — живі! І ми ще маємо щастя з ними спілкуватися.

Коментарі

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Залиште своє повідомлення




Календар

Травень 2022
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Квітень   Червень »
      
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
     

Історичні дати

Сьогодні: У Києві відкрилася перша в Україні школа з навчання живопису 259 років

Відео-архів

© 2013. Всі матеріали на сайті належать автору і охороняються законом про авторські права.