Вхід на сайт


Реєстрація на сайті


Свої новини

Коментарів: 0

Опубліковано: 20.01.2014 23:18  Автор: Всеволод

ЛИПЕНЬ 1943-ГО: ПРАВДА, ПРИХОВАНА МОВЧАННЯМ

То було в червні 2006-го. Робота над нарисом «Бужани, село від Бога» привела мене до невеличкого озера неподалік Ржищева Горохівського району. У тутешніх довколишностях це озеро іноді називають Морським Оком. Я вдивлявся у таємниче його плесо, по якому пливли весняні купчаcті хмари, і здавалося, що дивлюсь у небо. Думав, хіба тим, що почув про озеро, не нагадує воно про глибинні течії, які рухають життям і наповнюють його могутньою силою творення, не даючи перемогти силам руйнації та нищення? І хіба не грубе зловмисне втручання у плин тих течій не раз призводило до того, що різко мінялося щось у людському бутті, й уже сили нищення брали гору, і не було їм, видавалося, жодного стриму?

На фото: Пам’ятний знак на місці села Красний Сад.
     
     Петро БОЯРЧУК

     
     ЧОРНІ ДНІ СЕЛА БУЖАНИ
     — Наші селяни своїх поляків не зачіпали, – неначе продовжуючи раніше почату з кимось дискусію, розповідав мені житель Бужан Гнат Шевчук. – А в березні 1943–го вся українська сільська самооборона та допоміжна поліція пішла в УПА. Німці після того набрали поліцію з поляків і кинули їх проти українців.
     Ситуація загострилася, коли повстанці підпалили колишній панський маєток, який міг стати гітлерівцям опорним пунктом. Тоді жоден поляк–поліціянт, що його охороняв, не постраждав.
     А за трохи на одній із бужанських околиць відбулася сільська маївка. Гнатові Шевчуку вона запам’яталася тим, що разом із українцями були на ній місцеві поляки. Ганці Камінській – сорочками–вишиванками на хлопцях, серед яких були їй незнайомі. Один із них і запитав у дівчини, чи є в Бужанах поляки. Зі сміхом відповіла, що «поляків нема, лише одна мішанина». А він так на неї нагримав, що упродовж кількох днів ходила як не своя. Чому нагримав? За те, що назвала поляків «мішаниною» чи що ненароком дала ствердну відповідь? Незадовго після тої гулянки німці з літаків кинули на село кілька бомб й обстріляли його запальними кулями. Хати від них горіли, наче свічі. Однак повітряного нападу зазнала тільки вулиця, де мешкало найбільше повстанських прихильників.
     Про окремі подробиці червневої каральної акції розповідав мені й бужанівець Петро Сцьольний (нині покійний).
     — Я мав тринадцять літ. Ми жили на тій вулиці, що від Пілганів. Я вийшов до криниці, а вулицею їхали два німецьких грузовики. Німець побачив мене, крикнув своїм, що «бандитен», машини стали. Двір оточили. Схопили всіх. Так само похапали з інших дворів. Заштовхали в кузови і завезли під панський парк. Там багато вже було, з усього села. І старі та молодші, і жінки з дітьми. Сім’ї поляків карателі відділили, а українським наказали лягти у рові. Приставили до нас варту з поляків–поліцаїв, самі пішли облавою на село. Аби хоч один облавник загинув, усіх, мабуть, винищили б. Сонце стояло просто над головами. І так смажило, що в тому рові не дихнути. Аж полячок, який командував вартою, сказав, що не може дивитись «на те мордерство»… І нас перевели у затінок.
     Через трохи вернулися німці. Чотирьох бужанівців – Приходу (його Бабечком в селі кликали), Іванця (так називали Івана Кострубського), Мартина Хроля і ще одного чоловіка, Кузьмою звався, – викликали з гурту і завзялися бити. Іванця німець канчуком із свинцевою льоткою на кінці так бив, так бив! І наказ – розстріляти їх! При всіх. Розстрілювали двоє, що з німцями прийшли. Один теж полячок, а другий російською закидав. Бабечка й Кузьму зразу, було видно, на смерть встрілили. Іванець же так збитий був, що болю не чув. Увігнали в нього, лежачого, дві кулі – і не здригнувся. У дядька ж Мартина що не стрілять, то кинеться він, як устати хоче. Шість разів той полячок і той руский у нього стріляли. Аж німець сказав, що хватить. Два тижні Мартин мучився, поки не вмер. Іванець, коли карателі пішли, а сільські чоловіки з жінками взялися прибрати постріляних і мій батько над ним нагнувся, опритомнів. «Я живий, – каже, – дядьку Савко».
     Попервах усіх, кого схопили в Бужанах карателі, хотіли загнати в клуню Василя Сцьольного і там спалити. Потім «те пекло відмінили» і вирішили жінок із дітьми залишити живими, а на їхніх та решти сельчан очах вчинити розправу над викликаними «за списком» чоловіками. Розстрілювали засіченого до втрати свідомості Івана Кострубського на очах у дружини Ганни Іванівни та двох синів – 4–річного Миколи та 6–річного Василя.
     — Отако за десять якихось метрів від нас тата з тими дядьками розстрілювали, – розповідав Микола Іванович. – А тут у рові – я з мамою та Васильком. Той жах мені назавше в очах. Потім чомусь найдужче запам’ятався глечик, з якого мама напувала тата водою, коли повернулась йому свідомість і він попросив пити. Напоїла, закинула його руку собі на плечі й так повела до фершала на перев’язку. Другого дня фершал із села втік, то виходжувала вже сама. І тато вижив. У 1944 році потрапив на фронт. На підступах до Берліна був знову поранений, але доля і тоді не судила спожити смерті. Вернувся додому, прожив 88 років і 6 місяців.
     У грудні 2009 року волинський дослідник Іван Пущук опублікував у книжці «Трагедія українсько–польського протистояння на Волині 1938–1944 років. Горохівський район» свідчення жителів села Бужани – доньки і сина Броніслава Камінського. Пані Ганці у 1943 році було дев’ятнадцять, Тадеєві – п'ятнадцять. Про згадану вище антиукраїнську каральну акцію – ані слова. Ганна Камінська посвідчила, що «три хлопці було забитих у нашому селі», її брат Тадей поіменно назвав шістьох поляків, що «їх забрали з дому і вбили українські партизани», та зазначив, що «більше не били. Так, як в інших селах, то у нас так багато побитих не було». Одне джерело, на яке послався Іван Пущук, назвало п’ять знищених поляків, зокрема й трьох, яких згадав Тадей Камінський. Ще одне вказало, що серед поляків, які жили в Бужанах, українці знищили тільки Бельона. А польські дослідники конфлікту Сємашки про втрати поляків у Бужанах взагалі не згадують.
     Свідчення різні. Але незаперечним є те, що 11–12 липня 1943 року, коли українські повстанці, спровоковані постійною участю поляків у репресіях гітлерівців проти українства, провели на Волині масову антипольську акцію, в Бужанах не загинув жоден поляк. Це і підтвердила у розмові зі мною Ганна Камінська. Її особисто про небезпеку попередив бужанівець Йосип Фещук на прізвисько Вузарів, який мав зв’язки із повстанцями. Порадив негайно залишити село, бо «ми вас захистити не зможемо». Хто попередив інших бужанських поляків – пані Ганка не цікавилася, але звідомлені були всі. Вони вибралися із села у Стоянів та Радехів Львівської області, а звідти виїхали до Польщі.
     Тільки Камінські та Лотоцькі повернулися в Бужани. У 1944 році, після звільнення від гітлерівців, старші Броніславові сини пішли до Війська польського, що разом із Червоною армією гнало на захід ворога. По війні повернутися в Україну їм не дозволили. А Броніслав із дружиною та двома меншими дітьми, як і Лотоцькі, котрі виїхали до Польщі значно пізніше, лишалися в Бужанах. Українські повстанці їх не переслідували.
     Кари та переслідувань Камінські зазнали від совєтської влади. Броніслава та його дружину Марію було звинувачено в українському «буржуазному» націоналізмі, тортурами вибито з них «зізнання» і засуджено кожного на 10 років позбавлення волі в таборах ГУЛАГу. Покарання відбували в Мордовії. Після виходу на волю повернулися в Бужани.
     
     ПАМ’ЯТАТИ МАЄМО І ПРО КРАСНИЙ САД, І ПРО ЗАГАЇ
     Коли 2004 року я зайшов до кабінету горохівського адвоката         Георгія Беземського, то побачив там Василя К. – колишнього політв’язня ГУЛАГівських таборів Колими. Він з’ясовував, чи може повернути орден Слави, яким був нагороджений за героїзм у боях із гітлерівцями і якого його позбавили через судимість «за український буржуазний націоналізм». А що розмова між нами точилася відверта, то чоловік не приховував, що того трагічного липневого дня 1943 року був у Загаях. «У повстанцях, – сказав, – я не числився, зброї не мав і ніде з нею не ходив. Але жили в селі, мали коні, і хлопці (так на Горохівщині називали повстанців. – П. Б.) звеліли, аби на вказану годину приїхав хурою до Загаїв. Мусив їхати. Було страшно».
     Так я вперше почув про причетність до тієї трагедії звичайних селян, як і про те, що начебто мирна (на цьому постійно наголошувала совєтська пропаганда) польська колонія Загаї зустріла нападників вогнепальною зброєю, зокрема й кулеметними чергами.
     Від нині неіснуючого українського Красного Саду, сплюндрованого польсько–німецькими карателями      19 квітня 1943–го, до нині неіснуючих Загаїв, знищених українськими повстанцями 11—12 липня того ж року, – кілька десятків кілометрів…
     Жертви Красного Саду – 104 особи. Щасливим випадком врятувалося близько десяти жителів.
     Жертви Загаїв, за даними Сємашків, – 260 осіб, хоча у книзі «Трагедія українсько–польського протистояння на Волині 1938– 1944 років. Горохівський район», яку впорядкував Іван Пущук, зазначено: «У 56 обійстях (дехто вважає, що було їх близько 40 – 45) взагалі не було 260 мешканців. До того ж багато втекло. Зокрема Келлєри і Качмареки. Українці, які попередили поляків у сусідньому селі Охлопів і ті всі врятувалися, допомагали Келлєрам і Качмарекам із Загаїв […] Вони твердять, що 130 – кількість усіх тогочасних мешканців Загаїв».

На відміну від бужанських поляків і згаданих Келлєрів та Качмареків, жодних сигналів про те, що готується каральна акція проти Красного Саду, українці від польської сторони не мали. Ніякого збройного спротиву нападникам вони не чинили. І навіть потім, після цілковитого розграбунку села поляками з поближніх колоній Марусі та Андріївки, ніхто з жителів сусіднього Михлина не чув, аби хоч в одному красносадівському обійсті було знайдено вогнепальну зброю.
     Євгенові Федоровичу Мельнику, жителю села Охлопів, звідки Загаї були за якихось два з половиною кілометри, у ті неспокійні дні було 13 років. Він пам’ятає, що за розправу над Загаями охлопівці не похвалили повстанців і що всі говорили тоді, що вона була вимушеною. Над тим, чому це лихо спіткало, задумувався не раз, особливо глибоко – наприкінці 70-х, а чи на початку 80-х років минулого століття.
     Тоді Євген Мельник та його старший за віком односелець Євген Голубовський їхали до Польщі. Євген Мельник – щоби відвідати могилу свого батька, який, змобілізований 1944 року до Червоної армії, загинув там у бою з гітлерівцями, а відтак завітати до свого вчителя українця Івана Франка, який у червні чи на початку липня 1943-го вибрався з Охлопова до Загаїв, а перед нападом повстанців на колонію виїхав до Вроцлава. Євген Голубовський – щоби погостювати у колишнього охлопівського вчителя поляка Францішека Садовніка, який 1943-го перебрався в Пірванче Горохівського району, звідки перед липневою трагедією теж виїхав до Польщі.
     «Що може єднати Францішека Садовніка, у пам’яті багатьох охлопівців – переконаного пілсудчика-крайовця, з Голубовським, брат якого Андрій був у повстанцях, а отже, належав до ворожого крайовцям табору? – не раз запитував себе Євген Федорович, їдучи в ту гостину. – І якою буде їхня зустріч?»
     По-родинному щирою та приязною. «То є наші українські друзі, – говорили про них, відрекомендовуючи членам своїх фамілій, сусідам та знайомим, Садовнік та Франко. – То є наші рятівники». Як з’ясувалося, і Франко з дружиною-полькою та двома народженими в Україні дітьми, і Садовнік з дружиною Марилею та сином своїм життям, над яким у липні 1943 року нависла смертельна загроза, завдячують колишнім учням, а на ту пору українським повстанцям з Охлопова Андрієві Голубовському, Тадеєві Трачуку, Михайлові Новосаду та Григорієві Собчуку. Незадовго перед нападом повстанців на Загаї, куди сім’я Франків змушена була перебратися з Охлопова, вони вивезли її у Стоянів, звідки поїздом відправили до Польщі. Так само, діючи через родину Бобицьких, евакуювали із Пірванча Садовніка та його сім’ю.
     – Ми з Євгеном Голубовським до їхнього порятунку жодним чином причетними не були і бути не могли, – розповідав мені Євген Мельник. – Але свою вдячність нашим хлопцям-повстанцям Садовнік та Франко перекладали на нас, і ми були з того горді. Коли ж у якійсь розмові Францішек зауважив, що, на його думку, конфлікт почався з вини українців, Мариля заперечила. «Нюсік, – сказала, – цо ти мувіш! В Тернополю крайовці все почали, а звідтам туди перейшло!» Я з того прикладу знаю, що і в повстанських рядах багато ходило таких, хто дивився на те, що робиться, інакше, та робив що міг, аби жертв було менше, і серед поляків були люди, які бачили все правдиво. А що за СРСР стали валити все в одну купу і звинувачувати одних та вигороджувати інших, то і тепер так є, що правду замовчано. Коли нема між людьми правди, то не може бути ні довіри, ні повного порозуміння. Виходить, не для того її замовчували і замовчують, аби наші з поляками стосунки були хорошими, а для того, аби ці стосунки постійно тримати в напрузі. Кому це вигідно? Ви, молоді, думайте…
     
     ТРАГЕДІЯ НАД УСІМА ТРАГЕДІЯМИ
     Завершити ці роздуми над правдою нашої минувшини хочу листом жительки Володимира-Волинського Антоніни Солодухи. Вона привезла його до редакції «Волині-нової» як відгук на опублікований 14 та 19 квітня 2012 року нарис «Трагедія Красного Саду».
     «Ця трагедія так мене зачепила, що не висловити своїх думок просто не можу. Вона тісно переплітається з трагедіями інших волинських поселень, які також були спалені та винищені. За комуністичного режиму цей факт замовчувався, бо тодішній владі вигідно було в усьому звинувачувати українських націоналістів, що змагалися за державну незалежність, робити з них ворогів народу. Кожне слово цьому упоперек теж переслідувалось. Через те українці й почали поволі забувати все, що було насправді.
     Але інакше поставилися до того минулого поляки. Наприклад, їхні дослідники міжнаціонального конфлікту Владислав та Єва Сємашки, користуючись нашим мовчанням, хитромудро підрахували все на свою користь і ті підрахунки наполегливо нав’язують світові уже впродовж багатьох літ. Я ж хочу ще раз привернути увагу до неупередженого дослідження відомого краєзнавця з Володимира-Волинського Ярослава Царука, який, обходивши та об’їздивши десятки наших сіл, докладно розпитав людей про все, що тут коїлося.
     Отже, за даними, що їх зібрав й опублікував у книзі «Трагедія волинських сіл 1943–1944 років» Ярослав Царук, тільки у нинішньому Володимир-Волинському районі внаслідок польсько-українського конфлікту тих літ загинуло 1454 українці (1244 встановлено поіменно), тоді як поляків – 450. Тим часом Сємашки доводять, що на Володимирщині загинуло тільки 80 українців, а поляків – аж 1915. І це при тому, що ще живі свідки тих подій і що тільки в одному селі Охнівці вбито було 165 українців. На рідній їхній землі.
     Як би я хтіла, щоби книгу Ярослава Царука «Трагедія волинських сіл 1943–1944 років» прочитали там, у Києві, на «Свободі» Савіка Шустера і вручили її Вадимові Колесніченку! Мабуть, обласній владі треба було цього пана регіонала запросити на відкриття меморіалу знищеним красносадівцям, а після цього повезти по інших волинських селах і показати могили замордованих наших співвітчизників. Адже тема «Волинської різні», яку постійно він мусує, не повинна висвітлюватись однобоко, бо це теж злочин... 
     А ще на все життя я запам’ятала могилу на подвір’ї Надії Лисюк. Дитиною не раз цікавилася, хто в ній лежить і чому вона не на цвинтарі, а у дворі селянської садиби. А мені розповідали про людину, яку поляки підвісили в хаті до балки і дивилися, як стікає у підставлені ночви кров. «Хіба була змога, дитинонько, – говорили у відповідь на мої розпитування, – поховати на могилках? Кожен за себе боявся».
     Тільки в моєму рідному селі Зоря (тоді – Пузів) Володимир-Волинського району поляки знищили 50 осіб (у тому числі – 12 дітей), 37 із яких освідчено поіменно. Загалом по Білинській сільській раді, до якої належить Зоря, під час того конфлікту 158 українців убили поляки. Із їхнього боку загинуло тільки дві особи. У 1944 році поляки вбили мого діда, хоч за дружину мав польку, яка померла 1941-го, і дідового брата з жінкою. Тоді загинуло багато моїх односельців. Мабуть, аби не був у німецькому полоні, загинув би і мій батько, в жилах якого текла наполовину польська кров. З Білина, де було їхнє збройне угруповання, поляки ішли на Пузів облавним цепом і не давали шансів на порятунок нікому. Вижили тільки ті, кому вдалося втекти на болота. А далі були Заболоття, Стенжаричі, Стрілецьке, Новини.
     Хочу окремо сказати і про ту несправедливість, яка, певно, є у багатьох селах. При комуністичному правлінні скрізь встановлювали пам’ятники полеглим під час війни людям. І коли мій батько у 70-х роках минулого століття на спільній могилі перепохованих із різних, нашвидкуруч зроблених у 1944-му захоронень односельчан мав намір написати, що загинули, як насправді було, від рук поляків, зробити це влада йому заборонила. Тому напис на пам’ятнику повідомляє тільки про те, що «трагічно загинули у 1944 р.» Такою була тогочасна політика, яку, здається, дуже комусь кортить продовжувати і нині».
     Працюючи над «Трагедією Красного Саду», я наштовхнувся на створений після звільнення району від гітлерівських окупантів документ Сенкевичівського РК КП(б)У, в якому вказано, що Красний Сад знищено 1942 року. Засумнівався в даті, коли побачив напис на пам’ятнику загиблим односельчанам, що його по війні спорудили колишні красносадівці Надія та Адам Новосади, – «убиті і спалені 19 квітня 1943 року». Чому не було вказано тих, хто спричинив їхню смерть, пізніше пояснила мені колишня красносадівка Ольга Наумівна Новосад (у другому заміжжі – Надашкевич), яка того тортурного дня втратила воднораз чоловіка, двох синів і всю красносадівську родину: заборонила совєтська влада, вбачаючи у цьому прояв українського націоналізму. 
     Напис на виготовленому вже на порозі ХХІ століття Михлинською сільською радою за кошти родичів знищених сельчан, але так і не встановленому на тій могилі новому пам’ятнику – «Вічна пам’ять… жителям Красного Саду, які трагічно загинули 19 квітня 1943 року» – фактично продовжував ту саму совєтську традицію замовчування. Водночас на польських похованнях жертв міжнаціонального конфлікту в Західній Україні та на Волині зокрема останніми роками з’явилося кілька меморіалів і вже, мабуть, сотні пам’ятних знаків, написи на яких неодмінно вказують, що смерть тим людям спричинили українці. Ніхто цьому особливо не перечить. Що було, то було. Багатьом допікає інше: чи не є таке вибіркове і вельми своєрідне «збереження» пам’яті цинічним знущанням з українців та українства, ба навіть злочином проти майбутнього?
     А втім, поряд із встановленим минулорічної весни й освяченим священнослужителями трьох конфесій пам’ятником на спільній могилі замордованих 19 квітня 1943 року жителів Красного Саду, є пам’ятник інший. Він – на могилі 57-річного красносадівця Мусія Кузьмича Павлова та його 19-річного сина Миколи, яких незадовго перед тим розстріляли поляки з пляцувки. Про те, хто убив чоловіків, знало все село. Що це вбивство, якому намагалася завадити, бачила на власні очі, розповідала сама Надія Новосад. І найменшій дочці Ксенії Павлової Вірі з дитинства відомо, хто насправді покарав на смерть цих двох. Але напис на встановленому по війні рідними загиблих пам’ятнику гласить: «убиті німцями». «Написали так, – сказала мені Віра Павлова, – бо звеліло начальство. Боялися написати правду».
     Чомусь здається, що трагедія людей, змушених боятися говорити правду навіть тоді, коли вона крає серця, є трагедією над усіма трагедіями. Трагедією не тих, кого вже серед нас нема, і навіть не тих, хто іще є і береже пам’ять про минуле, а тих, хто іде слідом за нами.

Коментарі

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Залиште своє повідомлення




Календар

Травень 2022
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Квітень   Червень »
      
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
     

Історичні дати

Сьогодні: У Львові помер Іван Франко. Останні вісім років життя видатний поет і письменник не міг писати, але продовжував займатися літературою, надиктовуючи свої твори 106 років

Відео-архів

© 2013. Всі матеріали на сайті належать автору і охороняються законом про авторські права.