Вхід на сайт


Реєстрація на сайті


Свої новини

Коментарів: 0

Опубліковано: 20.01.2014 22:18  Автор: Всеволод

НЕСКОРЕНА ХУТОРЯНКА

Розповідь без прикрас жителя села Садів Луцького району 75-літнього Трохима Галузії про німецьку окупацію, повоєнні злигодні та знущання опричників місцевої влади — це та правда, яка раніше замовчувалася. Трохиму Феодосійовичу, хоч був тоді дитиною, усе це бачиться наче в яскравому страшному сні. А життя його матері Зінаїди Кіндратівни, уже покійної, глибоко віруючої людини, з висоти сьогоднішніх днів видається подвигом — не гнулася ні перед німцями, ні перед своїми бусурманами

На фото: Трохим Галузій про свою матір (на знімку): «Вона завжди говорила, що треба мати любов до ближнього, інакше не буде Божої благодаті».
     
     
     Олександр НАГОРНИЙ
     
     ФАШИСТ ПОБИВ — НІМЕЦЬ ВРЯТУВАВ
     1944 рік. Родина Галузіїв із хутора Погочівка (це неподалік села Садів Луцького району) жила в очікуванні кінця німецької загарбницької окупації. Главу сімейства Феодосія Галузію заледве не розстріляли за якусь господарську провину (німецький порядок!), але Бог милував, відправили разом з іншими чоловіками на оборонні роботи. Поступово з двору вивели усе живе.
     Фронт накочувався невідворотно. З одного боку хати стояли німецькі важкі гармати, з іншого — зенітні установки. Надійшла вказівка від окупантів — усім жителям невеликого хутора евакуюватися за десяток кілометрів у ліс. Господиня — в селі її називали Зінькою — вірила, що без Божої волі смерті не буває. Та й куди їй діватися з двома маленькими синами — Трохимом і Ростиком та немічною матір’ю? Ось таким чином на хуторі залишилася лише одна сім’я. Від пострілів гармат зі стін пооблітала глина, утворилися дірки. Вночі радянські літаки скидали бомби, від однієї з них осколки впилися в стіну хати. Мати і баба, як зауважив 7–літній Трохимко, подовгу стояли на колінах і молилися. З того, що образки впали, але не побилися, баба зробила висновок, що вони залишаться живими.
     Німці зацікавилися, чому у цьому пеклі тримається одна сім’я? Чи не має вона зв’язків із партизанами, які й дають наводку чи сигнали пілотам на бомбардування військових об’єктів?
     Прибув офіцер із двома солдатами і перекладачем. Зробили обшук. Із скрині витягнули і забрали добротний матеріал на костюми та п’ять дорогих хусток. У клуні солдати знайшли прихований новий віз, який перед війною господар виміняв на коня та упряж. Офіцер розсердився: «Саботаж! Партизани!». Воза солдати склали, спіймали коней, які збились у табун, втративши господарів. Офіцер наказав матері взяти клунок у руки і вирушати в дорогу. Малий Трохим пам’ятає, як мама відмовилася брати в руки те, що залишилося від пограбованого, і сказала: «Зі свого двору і зі своєї землі нікуди не піду». Перекладач російською мовою пояснив, що її розстріляють. Солдат підняв автомат. Мати взяла дітей за руки і твердила одне: нікуди не піде. Розлючений офіцер спрямував на неї пістолет, але вистрілив мимо. Жінка не зрушила з місця. Тричі стріляв офіцер, а тоді пістолетом із усієї сили вдарив по обличчю. Кричав: «Де партизани?». Жінка впала, лице залилося кров’ю. Осатанілий завойовник бив і бив підкованими черевиками по чому попало. Баба і діти припали до його ніг, похрипли від крику. Зрештою, жертву в непритомному стані солдати кинули на віз. Пізніше сім’ю вкинули у порожню хату на земляну долівку як підозрювану у зв’язках із партизанами. Раз на день давали якісь харчі.
     На четвертий хтось із старших німецьких офіцерів над ними змилувався. На підводі їх відвезли до рідної хати. Мати не могла говорити, лице розпухло, рани на тілі гноїлися. Мучила спрага. Діти з бабою намагалися набрати води з покинутої криниці. Санітари медичної частини, яка тут розмістилася, спостерігали за їхніми зусиллями. Проте офіцер заборонив — пояснив, що від такої води буде капут. Налякані діти думали, що їх хочуть розстріляти. На щастя, молоденький офіцер, який виявився лікарем, заглянув у їхню хату, де баба йому пояснила, що господиню побив «камрад». Німець взявся за голову, побачивши, в якому тяжкому стані знаходиться жінка. Довго обробляв рани, часто сам або санітар робив перев’язки, уколи. На третій день Зінаїда Кіндратівна змогла ковтнути кави, яку їй дали німці. Офіцер дивився на дітей мало не зі слізьми. Йому дуже хотілося, щоб у них була мати. Перед від’їздом він приніс медикаменти, навіть написав на папірці, як далі лікувати побиту людину.
     — Мати була дуже побожною, а тому, мабуть, нічого не боялася, хоча звіряче знущання назавжди підірвало її сили, — розповідає Трохим Феодосійович. — Вона прожила 84 роки і все життя молилася за здоров’я німецького лікаря та його сім’ї. За терпіння і відвагу Бог послав їй навіть серед загарбників добру людину.
     
     ДУША ВІДКРИТА ДЛЯ ЛЮБОВІ
     Феодосія Галузію відразу після приходу радянських військ мобілізували в армію, а вже в березні 1945 року на нього прийшла похоронка — загинув на території Німеччини. Діти не хотіли в це вірити, випитували у фронтовиків, які поверталися з Радянської Армії, чи не бачили тата. Солдати не стримували сліз.
     Після війни зійшлися жінки до Зіньки, підлатали снопками стріху, але все одно дах протікав. Узимку вода замерзала у відрі, на стінах з’являвся іній. Вікна були забиті трухлявими дошками. Діти хворіли. Та світ не без добрих людей. За те, що діти пасли худобу, заможніший добрий односельчанин дід Василь Іщук із села Ватинця дав вівцю, сусіди — курей, не раз і не два ділилися куском хліба, а то й одежину дарували сиротам, допомагали засівати город.
     У свою чергу вдова одного разу — це було в 1946 році — виручила сусіда. У нього в приймаках був колишній військовополонений червоноармієць, який втік із німецького табору. Розповсюдились чутки, що таких «дезертирів» відловлюють. І справді, хтось доніс і влітку 1946 року за ним прийшли військові. Поки ламали двері (в хату сусід не пускав), Яків Гузій, так звали полоненого, зумів вискочити через вікно. Забіг до хати Галузіїв і зачинив двері на засувку. Весь трусився і просив його сховати.
     Трохим Феодосійович розповідає, що все життя мати ніколи дверей в дім на ніч не зачиняла. Залишала завжди відкритими для добрих людей, а лихих, мовляв, вони не зупинять. Попросила Якова відчинити двері, роздягтися і лягти біля дітей. Сказала: «Ти мій брат». Сама стала на коліна перед образами і почала молитися. Коли почула стукіт і крик: «Хазяин, открывай!», то мати спокійно сказала: «Заходьте, відчинено». Це солдатів спантеличило і вони запропонували вийти господині на подвір’я. Згодом зайшли в хату, мати пояснила, що брат живе в сусідньому селі і вона його затримала, бо не хотіла відпускати на ніч, за що її навіть похвалили. Так Зінаїда Кіндратівна врятувала від кари хлопця, який згодом благополучно жив у Луцьку.
     Та зовсім інакше вийшло із зв’язковою УПА, яка була в руках енкаведистів та стрибків, і їй вдалося вислизнути. Так само забігла в хату (це було восени 1946 року) і мати поклала її до дітей та попередила: «Ти моя сестра». Через якийсь час у хату ввірвалась група з п’яти чоловік і старший закричав: «Зінько, хтось є чужий в хаті?» — «Тільки сестра навідалася». Присвітив ліхтариком, порівняв із фотографією. Офіцер страшно матюкався, вдарив жінку револьвером у лице. Із рани, яка недавно зажила, потекла кров. Так Зінаїда Галузій і діти стали «ворогами народу» (бабуся на той час померла).
     Слідство вів колишній фронтовик, який після допитів заявив, що «сестру» розстріляють, Зінаїду вивезуть на Сибір, а дітей віддадуть у притулок. Якось навідався в хату, побачив чорні мокрі стіни (якраз йшли дощі), дітей в лахмітті. Почав соромити жінку, як вона могла допомагати бандерівці, якщо в неї на фронті чоловік загинув, чому, якщо вірить у Бога, неправдиво назвала її сестрою. Проста жінка говорила мудрі речі, те, в чому була впевнена: за заповітами Господніми усі люди повинні захищати одне одного від лихого, треба мати любов до ближнього, інакше не буде Божої благодаті. «Усі ми сестри і брати — ви теж мій брат», — мовила жінка. Зрештою, слідчий сказав: «Ты — красноармейка, мы тебя вывозить не будем, береги сыновей». Як потім говорили, дівчину із сусіднього хутора, яку звали Антоніна Видра, засудили, але не на великий строк і вона повернулась на батьківщину.
     
     У КОЛГОСП ЗАЯВУ ТАК І НЕ НАПИСАЛА
     У яких умовах матері довелося ростити синів, видно з гіркої розповіді Трохима Феодосійовича:
     — Ми ходили в школу, але часто пропускали уроки через хвороби, через те, що не було в що одягнутися і взутися. Основною їжею у нас була каша з натурального житнього зерна. Як мама її зварить, то ми водичку вдома вип’ємо, а зерно мама замотає в шматину і ми крадькома, бо було соромно, на перерві її з’їдали.
     Допомагав дядько Фома Гоюк, швагер мами, який подарував тільну корову, уже мали троє овець. Трохим Феодосійович пригадує, як мати мріяла, що буде в них незабаром телиця, яку продадуть і куплять одежу, вівці острижуть і з вовни вона зв’яже светрики.
     У 1949 році прийшла вказівка виселяти селян із хуторів і записувати у колгосп. Зінаїда Галузій відмовилася подавати туди заяву. Адже сама ледве ходить, хто ж буде в полі працювати? Приїхало на хутір високе начальство і повідомило: тільки той, хто подав заяву в колгосп, може збирати врожай. Оскільки Зінаїда Кіндратівна така вперта, то не має права жати жито. Мати двох дітей на те не зважала, жито зібрали і снопи сховали у хліві. Голова колгоспу організував і підпоїв сільських хлопців, аби забрати врожай. Господиня стала біля дверей. Знавіснілий здоровенний чоловік (ще й родич далекий) вдарив по обличчю, пішла кров. Тоді взяв сокиру і вивалив стіну. Снопи забрали і обмолочене жито. До речі, й наступного року мати позичила зерна в родича, знову посіяла жито (вдруге не заберуть!). Та коли воно заколосилося, прислали трактора і посів переорали. Сім’ї, що мала три гектари землі, залишили п’ять соток.
     Приїхав фінагент, агітував, щоб жінка підписала на позику. Тут же повідомив, що сім’ю обклали податком. А де гроші взяти, якщо за загиблого батька дітей після реформи 1947 року платили 5 рублів 60 копійок? Через день наскочив, наче вовк, голова сільради, який почав ловити та в’язати вівці, щоб забрати за несплату податку. Хазяйка спробувала не давати, та п’яний голова люто турнув її — вона впала. Діти з плачем дивилися йому вслід. Трохим Кіндратович розповідає, як тоді пішов з матір’ю (її треба було в дорозі підтримувати) в Торчинський райком партії, де секретар сказав: «Вы не подали заявление в колхоз, вот он и забрал…». Незабаром за несплату податку загнали в колгоспну кошару і телицю, бо «лише одна Зінька не подає заяви».
     Як розповів Трохим Галузій, мати так і не написала заяву про вступ до колгоспу. У 1950 році приїхала підвипивша бригада на чолі з фронтовиком, з яким батько йшов на війну, здерли снопки, зняли крокви, а голова колгоспу ще й вдарив матір, щоб багато не говорила. Зінаїда Кіндратівна сяк–так із сином Ростіком (Трохим був на цілині) натягнула якусь буду над стелею і так жили в розвалюсі аж до 1955 року, коли дядько Фома Гоюк забрав їх до себе в село Садів. Перед тим, як йти в армію, Трохим заготував підвалини для будови. Коли ж отримав листа від Ростіка, що тітка виганяє їх із хати, заплакав. Замполіт розпитав про причини смутку, дізнався, що матір побили німці. Незабаром, очевидно, за клопотанням командира полку в селі Садів поставили хату (тепер це літня кухня). Трохим Галузій перебував у полку, де випробовували ракети, захворів, його комісували як інваліда армії. Проте довго ще працював шофером у колгоспі, тепер має пенсію — 1000 гривень. Брат Ростислав також тривалий час працював водієм, кілька років тому помер.
   

Коментарі

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Залиште своє повідомлення




Календар

Травень 2022
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Квітень   Червень »
      
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
     

Історичні дати

Сьогодні: У Києві відкрилася перша в Україні школа з навчання живопису 259 років

Відео-архів

© 2013. Всі матеріали на сайті належать автору і охороняються законом про авторські права.