Вхід на сайт


Реєстрація на сайті


Свої новини

Коментарів: 0

Опубліковано: 30.12.2013 15:33  Автор: Всеволод

«У МЕНЕ ДУША КРИЧАЛА ВІД НЕПРАВДИ»

Ярослав Царук (на фото) змінив кілька велосипедів, коли об'їжджав усі села Володимир-Волинського і сусідніх із ним районів, щоб зібрати свідчення тисяч очевидців про трагічні сторінки історії свого краю...
     
     Двадцять років Ярослав Царук прослужив в армії. Хоч не мав вищої військової освіти, але перебував на офіцерських посадах, зокрема, був начальником хлібозаводу дивізії. Потрапив у немилість до органів КДБ (забагато говорив правди), а тому після служби знайшов робоче місце лише в котельні. Та незабаром відкрився його талант як дослідника історії рідного краю. Ярослав Царук — автор книг «Трагедія волинських сіл 1943—1944 р. р.», «Володимир-Волинський у боротьбі за незалежність», «Відбудова собору Різдва Христового» (у співавторстві). І ось як підсумок багаторічної сумлінної пошукової роботи — книга «Володимирщина у боротьбі за незалежність» (а це 1000 сторінок). Як же зумів краєзнавець, займаючись самоосвітою, піднятися у своїх працях на науковий історичний рівень?
     
     Олександр НАГОРНИЙ
     
     НА РОВЕРІ — В ІСТОРІЮ
     На презентації книги Ярослав Васильович розповів, чому взявся за такий копіткий труд:
     — Я завжди дослухався до розповідей старших людей про лихоліття, яке вони пережили. Ці події вони інакше оцінювали, ніж їх трактувала офіційна пропаганда. Мене зачіпало за живе, коли партійні ідеологи, лектори всі терористичні акції приписували або німецьким загарбникам, або «українським буржуазним націоналістам». Коли районний кадебіст розповів у газетній статті, як у моїх селах Заболотті й Стенжаричах бандерівці вбивали польське населення, я не витримав, бо теж дещо запам'ятав із дитинства. І знав, як під час окупації німцям прислужувала польська поліція, діяли загони Армії Крайової. Сів на велосипед, подолав 25 кілометрів і зустрівся з односельчанами. Село Заболоття було спалене польським воєнізованим угрупованням — із 89 хат уціліло 4, було вбито 29 українців, загинуло 2 поляки. В мене душа кричала від неправди.
     Якою ж була моя радість і гордість, коли статтю про ці події опублікувала міськрайонна газета «Слово правди». До мене підходили люди і говорили: «Ти про своє село гарно розповів, а хто скаже правду про наші?..». Завідуюча міським архівом Тетяна Малей мені радила: «Вам треба йти до людей, записувати, публікувати». Якось навідався до авторитетного керівника — Петра Саганюка, а він і каже: «Давно тобі збирався запропонувати посаду завідуючого районним архівом, досить сидіти в котельні».
     Ярослав Царук уже офіційно мандрував велосипедом селами і в дощ, і в спеку, ходив від хати до хати, записував спогади очевидців, перепровіряв дані на основі перехресного опитування. Не одна веломашина поламалася, не одне взуття стоптане — адже краєзнавець побував у кожному селі декілька разів. Пошуки очевидців подій розширив і на інші найближчі райони колишнього Володимир–Волинського повіту. Але було ще одне джерело встановлення істини, не менш важливе. Він цілими днями, наче у відрядженнях, перебував у Луцьку, вивчаючи справи в архівах УСБУ, УМВС, державному архіві Волинської області. Хоча, як зізнався, даним із спецслужб теж не довіряв. Перечитував праці вченого Олександра Цинкаловського, вивчав записи в метричних книжках церков тощо. Дивувався перекрученням, підтасовкою фактів, паплюженням свого народу радянськими істориками на догоду ідеологічним постулатам. Обурився фальсифікацією, односторонністю висвітлення конфлікту 1943—1944 р. р. у книжці польських авторів Ю. Туровського та В. Сємашка.
     Згодом, коли було видано його скрупульозне дослідження «Трагедія волинських сіл 1943—1944 років», із-за Бугу приїхали посланці, щоб «перевірити Царукову брехню». Правда Ярослава Царука була не кабінетна, не чиновницька, без замовчувань — від народу, а тому не підлягала спростуванню. Хоча й досі не всім вона подобається.
     За роки Незалежності він списав нотатками десятки великих зошитів, для вічності зберіг оповіді земляків із зазначенням їх імен та дат зустрічей і з гіркотою каже:
     — Працюючи в архівах, вивчаючи страшні документи, я не раз задумувався: яким чином ми, українці, уціліли на рідній землі попри постійне нищення народу поневолювачами сусідніх країн? На жаль, мільйони не витримали насилля, асимілювалися, забули про українське коріння… Тому в таких муках постає незалежна Україна.
     
     ПРАВДА, ЯКУ ХОТІЛИ ПРИХОВАТИ
     Щоб читачі мали уявлення про копітку роботу дослідника, наведемо одну із багатьох розповідей про населені пункти, хай це буде село Охнівка.
     «У 1939 році в селі було близько 115 дворів. Проживали в селі українці, поляки, німці. У 1940 р. всі німці виїхали у Німеччину. До 100 душ поляків–осадників в 1940 р. совєти вивезли в Сибір. В Охнівці залишилось приблизно 7 — 10 сімей поляків, які в кінці грудня 1943 р. вибрались до Білина. Зосталась одна напівпольська сім'я з п'яти осіб: чоловік — поляк, а дружина — українка (вже вихрещена) та троє дітей. Поляки наказували, а потім і пригрозили, щоб вони виїхали до Білина. Однієї ночі це подружжя Броніцьких і два сини були побиті, третій син ночував в українця Калиша Михайла.
     12 лютого ввечері напали поляки з Білина і за день та дві ночі пограбували, вбили усіх, кого спіймали, 101 прізвище встановлено, а решту (близько 60) встановити не вдалося. Село спалили дощенту, в тому числі й церкву з її архівом та безцінним рукописним Євангелієм ХVІ століття. Церква називалась Соборно-Богородицька, побудована в 1853 р. на кошти поміщика Йосипа Цятковського, дерев'яна із дзвіницею. У 1879 р. було проведено реконструкцію храму.
     Окрім побитих, ще 5 селян тоді поранено. На фронтах Другої світової війни в складі Червоної армії загинув 31 селянин».
     На подальших сторінках автор розповідає про долю жителів цього невеликого села, наводить списки людей, які були забрані на роботу в Німеччину, відправлені на шахти Донбасу, поранені на фронті, засуджені радянськими репресивними органами, виселені у східні області, перебували в УПА і загинули, подає хронологічні дані, які будівлі і в кого згоріли в результаті нападу поляків. Є подробиці, які неможливо вигадати. Навіть при побіжному огляді списків засуджених вражає величезна кількість постраждалих селян, вивезених родин в табори, на поселення. Він не оминає трагічних подій, називає прізвища активістів, які загинули від СБ, тих мирних людей, які постраждали від нальотів польських воєнізованих формувань. Це наша неприкрашена історія з її трагізмом, а не та міфічна, ретушована ще радянськими російськими комуністичними ідеологами, яку пропагують Добкін, Кернес, Табачник та інші, або чужинці у своїх інтересах. Не сіє ворожнечу між народами, а зерно правди, закликає до примирення через покаяння, бо терор застосовували обидві сторони. А причини глибокі, історичні.
     
     ХОЧ «ВИСОКОЯКІСНА», АЛЕ НЕ ДОСТОЙНА ДРУКУ
     Зошити, списані нерівним почерком краєзнавця, не були відразу поціновані. Ярославу Царуку вкрай потрібна була літературна допомога, методичні поради. Наївний ентузіаст передав записи волинському письменнику, котрий протримав їх рік, не прочитав і в грубій формі відмовив у допомозі. Це ж бо не «висока» література, яка роками припадає пилом у книжкових магазинах.
     Проте відразу зрозуміли, що мають справу із самородком із народу, і надали допомогу професор Волинського національного університету імені Лесі Українки Микола Кучерепа, працівник УСБУ Юрій Хлопук, редактор міськрайонної газети «Слово правди» Федір Самчук, міський голова Володимира–Волинського Петро Саганюк та інші патріоти краю. Військовий пенсіонер Павло Тарасюк на власних «Жигулях» разом із автором об'їздив села і подав світлини церков, пам'ятників у видання.
     Особливо окрилила Ярослава Царука підтримка Інституту українознавства імені І. Крип'якевича НАН України і його директора (нині покійного) Ярослава Ісаєвича, який написав похвальну вступну статтю до книги «Трагедія волинських сіл             1943—1944 р. р.». Зверніть увагу, тираж цієї книги видрукуваний на кошти, надані Львівською облдержадміністрацією.
     У 2011 році Ярослав Царук звернувся у «рідну» Волинську облдержадміністрацію з просьбою допомогти у фінансуванні книги «Володимирщина у боротьбі за незалежність». Ярославу Васильовичу про розгляд заяви у листі повідомив начальник головного управління з питань внутрішньої політики та зв'язків з громадськістю Андрій Мельник. Експертна рада видавничої справи, яку очолює заступник голови облдержадміністрації Олександр Курилюк, визнала, що книгу недоцільно фінансувати, бо в бібліотеках      «достатньо» (!) літератури зі схожої тематики». За це проголосувало 12 членів ради, 4 — «утрималось»», проти — «0». У цю раду входять волинські письменники, керівники друкарень, поважні чиновники.
     Після публікації статті під назвою «Ярослав Царук пише правду» в газеті «Волинь-нова» (22.09.2011 року), матеріалу про книгу у «Слові правди», відгукнулись читачі — і не лише з Володимирщини — та запропонували свої кошти.
     — Я був подивований, коли приїхав не відомий мені Арсен Радчук із Рівного, який прочитав статтю у «Волині», і вручив тисячу гривень, — розповідає Ярослав Васильович. — Особливо зворушив мене вчинок лучанина Івана Солтана, який зі своєї невеликої пенсії, із сімейних заощаджень виділив 5 тисяч гривень із побажанням, щоб книга потрапила в усі районні бібліотеки (він родом із Любешівщини). Я назвав у книзі всіх добродіїв, які допомогли фінансово, щоправда, коштів вистачило лише на 250 примірників.
     Нещодавно книги за підписами автора та добродія Івана Солтана вручені усім завідувачам районних бібліотек області. Обласний молодий чиновник пан Мельник був правий, коли писав Царуку, що знайдуться люди, які будуть спроможні «гідно оцінити високоякісну (!) літературу та підтримати її фінансово». Очевидно, видавнича рада дає «добро» на допомогу лише «супер високоякісній» літературі — метрів письменства. Ярослав Васильович із вдячністю оцінив це побажання: «Хоч облдержадміністрація не підтримала випуск книги, але спасибі керівництву, що не заважало».
     Краєзнавець передав зібрані матеріали в державні архіви Луцька та рідного міста, окремі дослідження — в райони, в яких побував (на жаль, не може займатися улюбленою справою — зір підводить), зробив присвяту з рядків відомої пісні: «Я любив вас усіх, а найбільше любив Україну…» Він вважає, що історики шкіл, ентузіасти–краєзнавці могли б по крупинці зібрати свідчення старожилів, які ще залишилися, дослідити події в кожному селі, районі і без ретуші видати подібні, а то й кращі документальні книги.
     — Це була б справжня історія Волині, — впевнений Ярослав Васильович.
     Ще один штрих із життя патріота України: 22 січня 1990 року Ярослав Царук став у «ланцюг» в День злуки із жовто-блакитним прапором. Відтоді у своєму Володимирі на всіх святкових урочистостях — прапороносець. Колись знамено доручали нести найбільш гідним бійцям. Цьогоріч Володимир-Волинська районна рада надала Ярославу Васильовичу Царуку звання почесного громадянина району.
     
     Слово про книгу «Володимирщина у боротьбі за незалежність»:
     
     l Микола КУЧЕРЕПА, професор Східноєвропейського національного університету:
     — Ми повинні бути вдячні невтомному трудівнику Ярославу Царуку за науково–документальні здобутки, ніхто інший за таку роботу не взявся б, бо вона складна і тяжка. Він увічнив пам'ять земляків, адже згадано прізвища понад 11 тисяч осіб.
     l Тетяна ДУДАР, завідуюча відділом новітньої історії Волинського краєзнавчого музею:
     — Книги Ярослава Царука займуть місце на робочих столах наших працівників. Люди відходять, а правда залишається.
     l Андрій БОНДАРЧУК, письменник:
     — Книга особливо потрібна в наш час, коли недруги роздмухують українсько–польський конфлікт 1943—1944 років. Це потужна зброя, якою можна оборонятися. Ця книга більше варта, ніж деякі наукові праці, бо відслідковано конкретні факти, долі людей.
     l Марія МАХ, директор обласної бібліотеки для юнацтва:
     — Ця книга буде потрібна всім, хто досліджуватиме історію Волині з 1939 року. Ярослав Царук вселяє надію, що в нашому суспільстві є подвижники.

Коментарі

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Залиште своє повідомлення




Календар

Березень 2024
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Лютий   Квітень »
    
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31

Історичні дати

Сьогодні: Операція «Вісла». Влада комуністичної Польщі за підтримки армії почала примусове виселення українців з їх етнічних територій. Загалом депортували 150 тис. українців. 77 років

Відео-архів

© 2013. Всі матеріали на сайті належать автору і охороняються законом про авторські права.