×

Вхід на сайт


×

Реєстрація на сайті


Наші герої

Коментарів: 0

Опубліковано: 25.02.2016 11:30

Останній день полковника Грома

Останній день полковника Грома

Оточений чекістами, у травні 1954 року в підземному бункері на схилі гори Березовачка застрелився керівник СБ Карпатського краю Микола Твердохліб разом з дружиною Ольгою Герасимович. Так пішов із життя один з останніх впливових командирів українського післявоєнного підпілля.

Постать полковника Грома (псевдо Миколи Твердохліба) — щирого українського патріота і талановитого військовика, була знаковою для українського руху опору в 50-ті роки — найтяжчий «криївковий» період його існування, коли розтерзані непосильним відкритим протистоянням одній з найбільших армій світу загони УПА вдалися до під­пільної боротьби. Наміри партійного та військового керівництва СРСР знищити полковника Грома уже в перші післявоєнні ро­ки були настільки гіпнотизуючими, що вони видавали бажане за дійсне. В адресовано­му секретарю ЦК КП/б/У Лазарю Кагановичу донесенні серед інших «переможних» реляцій повідомлялося, що «с 1 января 1946 года по 1 января 1947 года... среди убитих... командующий 4-м округом УПА — Гром и ряд других руководящих лиц». Чут­ки про його смерть виявилися перебільшеними. Полковник Грім ще довгих шість з половиною років вимотував ворогів, котрі явно поспішили з «некрологом».

З-поміж чільних керівників збройної боротьби ОУН-УПА за незалежність України після Другої світової війни про Миколу Твердохліба відомо чи не найменше і фотознімків - один, два та й усе. Можливо, далася взнаки специфіка останніх років, коли він очолював Службу безпеки Карпатського краю, а ця військова спеціалізація, добре відомо, залишає біографам обмаль архівних матеріалів. Принаймні, як згадав у розмові з кореспондентом «УМ» Михайло Зеленчук, колишній референт СБ Надвірнянського району, фотографуватися їм, есбістам, тоді було категорично заборонено.

Полковник Грім (ліворуч) та його ад'ютант. 

Наскільки мало зосталося архівних матеріалів і задокументованих розповідей про життя Миколи Твердохліба, настільки детально, мало не по хвилинах, збереглися спогади про день його трагічної загибелі. Причому з двох сторін: з боку енкаведистів, котрі за наводкою зрадника оточили бункер на Березовачці, і зсередини - очима соратниці Анни Попович, яка на той час перебувала в криївці. І в обох варіантах, незважаючи на приналежність очевидців до во­рогуючих таборів, — підтвердження мужньої поведінки полковника Грома в екстремальній ситуації.

Командир, якого любили всі

Народився Микола Твердохліб у придністровському селі Петрилів, що в сучасному Тлумацькому районі Івано-Франківщини, в заможній багатодітній родині. Коли сини стали дорослими, батько дав кожному стартовий капітал по тисячі польських злотих — значна на той час сума грошей. Микола, який уже тоді був членом підпільної ОУН, купив на них у центрі Станіслава (так називався Івано-Франківськ до Другої світової війни) біля кафедрального собору невелику крамницю виробів із заліза. Як стане відомо пізніше, не заради комер­ційного успіху та особистих матеріальних вигод, і щоб мати надійну, поза підозрою, явочну кварти­ру для зібрань членів ОУН. Тут же він познайомив­ся і з майбутньою дружиною Ольгою.

Військового вишколу набув, закінчивши школу підхорунжих у Польщі, потім як інструктор та командир сотні навчав вояків-повстанців у старшинській школі «Олені-1», очолював Станіславську і Карпатську військові округи УПА.

За словами пана Зеленчука, котрий зимував з Громом в одному бункері, Микола Твердохліб був дотепним, товариським, але коли йшлося про бойове навчання, військову честь і національну гідність, ставав зосередженим, вимогливим, але завжди справедливим. 12 липня 1952 року на горі Межигаврській зібралися нечисленні розрізнені групи підпільників, і полковник звернувся до поб­ратимів зі словами, які їм запам'яталися назавжди:«Ми не знаємо, коли і який буде кінець нашої збройної боротьби. Але ми знаємо і свято віримо, що Україна незборима, що Україна розірве кайдани і стане самостійною незалежною державою».

Він не сприймав азартних ігор, зокрема картярських, зате шанобливо ставився до шахів і під час кількамісячного безвилазного перебування у криївці організовував турніри. Його як командира любили всі.

Останні роки життя, наче найсуворіші екзаменатори, часто влаштовували безжальні випробування. Так склалися обставини, що їхній з Ольгою син Ярема, якого вже також немає на цім світі, пот­рапив у радянський дитячий будинок. Співробітникам МДБ було відомо про перебування йога батьків у підпіллі і про високу посаду Грома в керівництві УПА. Чекісти пробували зіграти на святих: батьківських почуттях: через «посередників» підкидали їм фотографії сина і пропонували припинити безперспективний опір, гарантуючи життя та зустріч з Яремою. Не важко здогадатися, яких душевних страждань зазнав тоді Микола Твердохліб і особливо мама - Ольга Герасимович, однак здаватися на милість ворога вони, вочевидь, вважали кроком, неможливим за будь-яких обставин. Син виріс і зрозумів мотиви батьківської поведін­ки. Він ними гордився, що публічно визнав у пер­ші роки незалежності.

Підпільне життя прожити - не поле перейти

Влітку 1953 року полковник Грім з дружиною Ольгою перебралися з Рожнятівщини, де раніше був штаб під Сивулею, на постійне перебування в гірську частину Надвірнянського району. «Для надійної конспірації ми вирішили будувати підземну криївку на схилі гори Березовачка, - розповідає Михайло Зеленчук. - Кращого місця годі було й шукати: безлюдна територія, підземний потічок, якого не можна запримітити ззовні. В криївці мали жити, зокрема й зимувати, 6 осіб: Грім з дружиною, сотник Довбуш, боївкар Яркий, Анна Попович і я (псевдо Деркач). Ми розчистили яму глибиною до чотирьох метрів, зробили подвійну стелю, аби в середину не потрапляла вода від талого снігу. Загальна кімната мала приблизно 12 квадратних метрів. Посередині стояв столик і лавки, попри стіни - нижні і верхні нари. Від кімнати відходив коридорчик з туалетом і комірчина, де зберігалися продукти та бензин для лампи і примуса. Вихід на верх прикривався «дучкою» - скринею на завісах, наповненою для маскування землею і мохом з навколишньої місцевості.

Зимувати в криївці, відрізаними на кілька місяців від зовнішнього світу, було дуже важко, але полковник Грім умів знайти потрібні для підбадьорення слова та й, власне, нудьгувати не доводилося, оскільки дисципліна і розроблений на зиму план занять залишали мало часу для невеселих роздумів. Ми мали радіо, трохи книжок, писали спогади і так жили. Досконало вивчали загальну світову історію, історію України, а також — Польщі, Росії, Румунії, тобто наших окупантів, загальну психологію, психологію натовпу, логіку, основи красномовства та способи діяльності СБ».

З настанням весни 1954 року мешканці під­земної криївки вилізли на світ Божий і, трохи засмагнувши від вітру і сонячного проміння, почали шукати контакти з поодинокими вцілілими групами підпільників. Довбуш і Яркий взялися налагодити зв'язок з Дубом - провідником Яремчанського району. Полковник Грім і Деркач навідалися в село Рафайлів (нині Бистриця). Всі мали повер­нутися в криївку до 15 травня. Однак у зазначений час Довбуш і Яркий не прийшли. У всіх стало три­вожно на серці, але Грім цього нічим не виказував. Навпаки, він, як згадує Михайло Зеленчук, послав його у неділю вранці, 16 травня, в рідне село Зеле­ну по квашену капусту, цибулю та деякі інші про­дукти. Тоді Зеленчук-Деркач сказав Анні Попович, що сиділа зверху криївки: «Може, підеш зі мною у село?». Відповіла, що не піде, бо їй снився поганий сон. На жаль, він виявився пророчим: наприкінці наступного дня полковник Грім і його дружина застрелилися, Анна Попович потрапила в полон.

На пропозиції здатися схрон відповідав автоматними чергами

Щодо особи чи осіб, які видали радянським спецслужбам місце перебування полковника Грома і таким чином підписали йому смертний вирок, існує кілька версій із зазначенням конкретних прізвищ. Ми не будемо продовжувати небезпечну дис­кусію, з'ясовуючи, хто, за яких обставин і задля чого «здав» Грома - хай встановлюють неупереджені слідчі. Нас більше цікавить поведінка керівника СБ Карпатського краю в ситуації, з якої був лише один вихід — на той світ. Ось як вона вимальову­ється очима радянського спецназівця (за спога­дами, взятими із виданого в 1988 році збірника «Шляхами чекістської долі»).

«Перед світанком пошукова група під'їхала якомога ближче до підніжжя гори Березовачка. Далі треба було підніматися кілька кілометрів крутими схилами, по бездоріжжю...

І хоч як обережно пробиралася пошукова група, метрів за сто від бункера несподівано застрочив автомат. Потім між молодими ялинами хтось перебіг, і вже автоматна черга вдарила з іншого місця. Але група короткими перебіжками, а місцями по-пластунському, просувалася до мети. Ще два-три кидки - і схрон оточений.

- Твердохліб! Ви оточені! Здавайтеся! - голосно гукнув Ганженко з-за великого валуна. - Вам гарантують життя!

Але з чагарника знову вдарила автоматна черга. Кулі просвистіли над головами, збивши гілоч­ки з дерев. Через деякий час Ганженко знову пов­торив вимогу скласти зброю. З бункера ніхто не відповідав, хоча усі знали, що ляда відчинена. Тоді до Ганженка підповз Костенко. Він крикнув: «Твердохліб, з вами розмовляє начальник обласного управління державної безпеки! Виходьте і покиньте зброю! Ми гарантуємо вам життя! Пожалійте жінок - здавайтеся!».

Але у відповідь прозвучало кілька черг з двох автоматів...

Так тривало майже до кінця дня. Коли сонце торкнулося вершин Карпат, чекісти зрозуміли, що Грім тягне до темноти, аби під покровом ночі спробувати вислизнути з оточення. Тоді Костенко запропонував востаннє: «Твердохліб, попереджаю, що через п'ять хвилин ми підірвемо бункер! Відпустіть жінок! Здавайтеся, якщо хочете жити».

І знову схрон відповів мовчанкою. Але варто було комусь поворухнутись, як знову строчив автомат. Тоді Костенко наказав Ганженку підірвати бункер. Двоє солдат з гранатами непомітно підповзли з боків між валунами... Через 10 хвилин лункий вибух пронісся над горою Березовачка.

Раптом з яру, де був запасний вихід, почувся жіночий голос:

-Не стріляйте! Я здаюся!

Невисока на зріст жінка в куфайці і хустці, піднявши догори руки, прямувала до чекістів. Підійшла до Костенка.

- Хто ви? - запитав полковник.

- Я Анна Попович...

Костенко наказав обстежити схрон. Біля вхо­ду лежав убитий з двома німецькими автоматами. В другому відділенні виявили жіночий труп...

Так загинув командир ОУН-УПА 4-ї округи «Говерла» полковник Грім».

Чекістський літописець, намагаючись бути об'єктивним, не втримався, аби не хлюпнути підступну ложку дьогтю в документальну розповідь про мужню загибель полковника Грома. За його словами, Ольга Герасимович загинула від пістолетного пострілу в потилицю. Тобто, виходило, що вона не сама застрелилася, а зробив це її чоловік - Микола Твердохліб. Натяк більш ніж очевидний: не герой він, Грім, ніякий, а бандюга бандюгою, ко­ли вкоротив віку навіть своїй дружині. Що поро­биш, метод соціалістичного реалізму і жорстока цензура вимагали саме такого висновку. Між тим, зовсім іншу картину подає Анна Попович, котра була свідком подій зсередини.

Смерть прийняла без вагання

За словами пані Анни, облога криївки тривала увесь день, а під вечір, близько 17-ї години, коли стало зрозуміло, що ось-ось почнеться штурм і немає ніякої можливості вирватися з оточення, полковник і Ольга без вагання постановили застрелитися. Грім запропонував Анні вирішувати самій: або наслідувати їхній приклад, або здатися. Вона вибрала останнє. Ольга застрелилася і зра­зу померла. Грім після пострілу ще мучився і просив дострелити. Перед кончиною він згадав, що Деркач у селі, і просив Анну, щоб не казала моска­лям, куди він пішов, а то вистежать і вб'ють.

«Напередодні ввечері, тобто 16 травня, - зга­дує Михайло Зеленчук, — я біля Зеленої зустрів­ся з нашим чоловіком. Поговорили про новини, я дав йому гроші на закупівлю рибних і м'ясних консервів, просив зранку принести квашену капусту. Ніч була досить прохолодна, я спав, загорнувшись з головою в куртку...

Повертаючись до криївки, я здалеку почув ав­томатні черги. Невдовзі пролунали два чи три вибухи гранат. Потім відлуння докотило два глухі піс­толетні постріли, як з бочки - і тиша. «Все - думаю собі, - бункер упав.

Про ліквідацію осідку і ймовірну загибель полковника Грома того ж дня дізнався і Яркий. Не дочекавшись в умовленому місці Довбуша, який пі­шов на зв'язок з яремчанцями, Яркий поспішив на Березовачку, щоб повідомити про це тих, хто там залишився. Десь за півкілометра від бункера він почув стрілянину і повернув назад.

Не уникли покарання за участь у національно-визвольній боротьбі і решта учасників зимівлі в березовацькій криївці. Через рік, 8 травня 1955 ро­ку, Деркача і Яркого, котрим чоловік з близького оточення підсипав у їжу наркотичну речовину, за­арештували енкаведисти. За вироком військового трибуналу їх спершу засудили до розстрілу, який потім замінили ув'язненням на 25 років. Довбуша теж підступно схопили у селі Лоєва ще перед загибеллю Грома. Остерігаючись засідки, він запитав господиню обійстя, де мала відбутися зус­тріч, чи не планується провокація. Жінка, котра нічого не знала про розроблену совітами операцію, відповіла, що прийдуть надійні люди. Однак сталося по-іншому: троє зрадників після короткої сутички зв'язали Довбуша і передали в руки чекістів. Шокована такою підступністю, господиня в розпа­чі кинулася в криницю і загинула. Довбуша розстріляли в Києві 13 вересня 1956 року.

...Справді, дорого в сорокові-п'ятдесяті роки заплатила Західна Україна за бажання мати власну незалежну державу на своїх етнічних землях. Позаду залишився тяжкий період національно-визвольної боротьби, в якій полягли десятки тисяч українців і було знищено найпатріотичніші клітини генофонду нації. Попереду насувалися десятиліт­тя приниження і репресій.

Іван КРАЙНІЙ.

Івано-Франківськ.

Газета "Україна молода", четвер, 5 червня 2003 року.

Коментарі

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Залиште своє повідомлення




Календар

Жовтень 2018
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Вересень   Листопад »
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
    

Історичні дати

Сьогодні: помер Михайло Косач, український письменник, учений, брат Лесі Українки 115 років

Відео-архів

© 2013. Всі матеріали на сайті належать автору і охороняються законом про авторські права.