×

Вхід на сайт


×

Реєстрація на сайті


Нариси

Коментарів: 1

Опубліковано: 06.01.2014 13:27

Спогади минулого. Мало відомі факти з історії Луцька.

 
 

Старше покоління городян - це завжди потужне дже­рело правди, що колись була не описана, замовчана, вигідно перекручена. Скільки ж то фактів вдалось би пояснити і скільки імен стали б героїчними або, навпа­ки, втратили б ореол слави, якби зібрати всі спогади очевидців! У лучанина-пенсіонера, колись хірурга обласної лікарні Костянтина Юліановича Кравчука розповідь про переполену війною і репресіями долю вилилась би, напевне, у товсту брошуру. Але для на­писання мемуарів він не має ні часу, ні можливості, а на газетній шпальті можемо лиш подати фрагменти з почутого.

 

Еміграція з червоної Росії

Батьки пана Костянтина були родом з Волині, мама Ганна (уроджена полька Помяновська) з села Лаврова, тато - з ковальської родини у Баківцях. Батькові вдалося якимсь чином вирватись із волинського села до високої науки аж у Києві, де закінчив залізничне училище і за направлен­ням поїхав працювати у Забайкалля. Не хотів собі іншої жінки, крім як зі свого краю, тому спеціально вертався на Волинь за дружиною.

До Першої світової війни у далекий закуток Російської імперії на заслання потрапляла інтелігенція з Литви; Польщі, України, Фінляндії, тож молоде подружжя мало сильне за духовним рівнем оточення, завдяки якому мама отримала непогану освіту. Жили заможно, побудували на­віть із кедра хату. Батько заробляв пристойно - 25 царських рублів золотом (корова на той час коштувала 2 рублі), тому не дивно, що коли прийшли більшовики, він написав у анкеті, що не співчуває радянській владі. За те веліли їм забиратись геть. У 1920 році сім'я, що поповнилась до­чкою, переїхала у Москву, проте «білокам'яна» здалась холодним, злодійським містом, і за півроку вдалось пере­братись до Києва. В українській столиці народилась друга дочка, проте батьки вирішили не залишатись тут і добились у польському посольстві дозволу емігрувати на Волинь. Відтак сім'я знову опинилась у Луцьку, де 1924 року на світ з'явився син Костянтин.

- Як я пам'ятаю, жили ми на багатьох вулицях: Дамбі Гнідавській, на Красному, Омелянівській (тепер Тарасова), 1 Травня навпроти пошти, — розказує. Костянтин Юліанович. Батьки розлучились: тато у Баківцях відсудив землю в кооперативу, але мама не захотіла поїхати з ним, і ми, діти, залишились із нею у Луцьку. Тут мама тримала кравецьку майстерню, у неї завжди було багато учениць. І я навчився там шити, зокрема, дуже добре у мене виходило кроїти рукав (а це найважче). Пізніше, коли став хірургом, я мамі казав: «Знаєш, ти шила все життя, і я теж шию, тільки з людського матеріалу». Старша сестра Нюра померла ма­ленькою, молодша Шура пішла вчитись у гімназію, а я - у школу №3, яка розташовувалась у замку Любарта, де нині картинна галерея. Вона була польська, але раз на тиждень ми мали урок української мови. Релігію викладав право­славний священик Грушко, що раз, було, «перехрестив» мене дубовою лінійкою за недоречні жарти. У цю семи­річну школу ходили українці та поляки, які жили бідніше. У класі було по 40 учнів, нічого за навчання не платили, навпаки - щоранку нам видавали каву з молоком та хліб із маслом. Усього в Луцьку тоді було 9 чи 10 шкіл, не врахо­вуючи жидівську школу на вулиці Кордецького - зараз це остання хата на цій вулиці справа вниз від обласного театру ляльок на Кривому Валі. Там потім поробили квартири, і я підходив до людей, питав, чи відають, у якому приміщенні живуть. І вони казали, що знаходять візерунки на стінах, які свідчать, що тут був навчальний заклад.

 
Німецькі солдати біля будинку колишнього польського Земельного банку (за "совітів" - будинок офіцерів) ще з радянською символікою.

Братнє єднання 1939 року-міф?

Прихід «перших совітів» закарбувався у сприйнятті хлопчини тривогою та незро­зумілістю дій нової влади. Ще школярем він вступив до лав скаутів-харцерів, ходив у гарному однострої із синьо-жовтим галстуком та їздив на таборування. До ополячення чи переходу на латинський обряд це не призвело - Костя умів душею розрізняти рідне від чужого. Якраз за мі­сяць до початку війни загін хлопців разом зі скаутами з інших регіонів перебував у напіввійськовому таборі в Яновій долині над Горинню, що на Рівненщині.

- Ми жили в наметах, стояли на варті зі справжніми карабінами, - всміхається Кос­тянтин Кравчук. - А за 2-3 кілометри стояв дівочий скаутський табір із Румунії, ото ми ходили до них у гості і дівчата пригощали нас смачними канапками з маслом і медом. Що­ранку карцери співали гімн Польщі і підніма­ли прапор. Проте од­ного разу всі вишику­вались, наказано було підняти прапор і... тут же його спустили, а щоглу зрубали. Нас це насторожило. Враз скомандували зібрати речі й повертатися до­дому. Отак відчулось, що накочується війна. У Луцьку нас зібрали в дворі польської паньствової гімназії (те­пер старий корпус університет)  на вулиці Винниченка), вручили заслужені скаутські відзнаки, зокрема, мені - хрест III ступеня, і відразу дали адреси офіцерів запасу, аби рознести їм повістки на збірні пункти. Це ще було перед 1 вересня. За тиждень німці почали бомбардувати Луцьк. Через один будинок від нас бомба влучила у дім, і так дивно було мені бачити з нього всього дві стіни, що «висіли» на руїнах. Бомбарду­вання не можна назвати сильним, швидше, для постраху. Одначе мама вирішила йти до бабусі у Лаврів. Вже там я бачив прихід «совєтів»: їхали дорогою на Несвіч возами й кіньми якісь киргизи, у всіх страшні об­личчя, як люди підходили до них, не відпо­відали нічого. Кажучи польським словом, то йшла така собі «ненза» в рудого кольору запилених шинелях. Страхіття, одне слово. Вони не розмовляли, не грабували, нічого від нас не приймали. Якщо десь побачите малюнок братерського єднання - то є брех­ня! Ніхто'не обнімався, їм було дано наказ: із місцевим населенням не розмовляти, їжу не брати, в контакт не вступати, бо їх одразу попереджали, що ми – вороги.

Через два тижні сім'я повернулась до міста, зайнявши якусь залишену поляками хату. Підліток ще не розумів ситуації і, вдяг­нувши харцерську форму, вийшов сміливо на головну вулицю Ягеллонську (зараз Лесі Українки), та й одразу з ним трапився казус. На той момент міліціонери (декотрі лучани з червоними пов'язками хвацько взялись до­помагати новій владі) зупинили польського офіцера, що виїжджав з міста, і вимагали віддати авто. Той зауважив хлопчину в мун­дирі з білим орлом, і тоді всі свої пожитки в мішках склав до його ніг. «Пєнєнзи нє мам, але гонор мам», - відказав Костя, відмо­вившись від раптового дарунка. Ближче до Свято-Троїцького собору почувся гул танків. Хлопчина й собі ринув у натовп подивитись на військову техніку. Аж раптом хтось його за комір - цап! «Дурню, чого вишикувався в польському мундирі перед московськими військами?» - насмішливо мовив старший від Кості знайомий харцер.

По-різному сприймали «совітів». Наприк­лад, мама, яка добре знала російську мову, на прохання влади чи то справді через про­комуністичні настрої, чи зі страху за дітей виступала на агітаційних мітингах. Утім, це не допомогло, коли від неї забирали кра­вецьку майстерню. Відтак змушена вона була працювати на колись своєму приладді уже в майстерні «военторга» на потреби радянських військ. «Раз приходить і плаче, - розповідає пан Костянтин. - Каже: «Я

так не звикла шити, щоб випускати отаке барахло». А там гонять давай швидше! Нащо в'язати вузли? Обірвав нитку, і все...»

  Зміни торкнулись багатьох закладів, зокрема, з польської гімназії (старий кор­пус університету на вулиці Винниченка) утворили українську. Проте вступити до неї було проблематично, бо через оголошену безоплатну вищу освіту до міста ринулись вчитися з усіх усюд. Костянтина приписали до новоствореної російської школи (хоч росіян у місті налічувалось обмаль), що розташовувалась у єврейській ґміні (зараз це будинок єврейського культурного това­риства на вулиці Богдана Хмельницького), а 1940 року учнів перевели у російську восьму школу (біля Старого ринку).

 - Відчувалось, що буде війна, - зга­дує співрозмовник. - Нас привчали до організованості, робили напіввійськову організацію зі штабом (мене призначили помічником начальника штабу), у класах стояли шафи з протигазами, і нас вчили, як ними користуватися. Перший день війни добре пам'ятаю: 4-та година ранку, я чую (а спав біля вікна) щось таке, наче постріли. Дивлюсь у вікно - вгорі снаряди рвуться. Так воно мені дивно, ніби то салют якийсь. І люди заворушились, збігли вниз, хочуть ховатися у підвалі. Неподалік від нашого будинку на вулиці Кордецького був за Польщі «Фундуш праці», тобто біржа, а як прийшли «совєти», у ній розмістилась військова комендатура. Люди кинулись до коменданта, а він каже: «Нє волнуйтєсь, ето маньоври». Всі розійшлися по хатах. Але ж я побіг у клас і забрав свій протигаз, потім завернув на вулицю Болеслава Храбрего (нині проспект Волі) подивитись на роз­бомблене бомбосховище. Десь на рівні те­перішнього головного корпусу університету чую гул літаків. Думаю, то не жарти, треба тікати. Біг на луг, що сьогодні за Набереж­ною, а за мною вже рвалися бомби. Впав на землю, торбу з протигазом на голову, і лиш відчуваю, як гойдається земля - то німці бомбили понтонний міст на вулиці Шевчен­ка. До речі, у перший день війни два наших літаки ПО-2, де кулеметник сидів мов на тачанці, примусили сісти трьохмоторного німецького бомбардувальника на повороті від вулиці Львівської на цукровий завод. Як друге відбомбили Луцьк, комендант завантажив на «полуторку» свої пожитки. Дорослі кинулись до нього: «А куди ж ви, що таке?» «Ето уже война, - каже. - Но ви не волнуйтесь, наши уже под Варшавой». І поїхав. До вечора мама, сестра і я зібрались тікати у Лаврів. Уже темніло, як ми зупини­лися в районі цукрового заводу. Місто все було у вогнях. Таке жахливе видовище!

Пізніше шкільний протигаз, який взяв із собою хлопець, зіграв погану роль у селі: коли німці побачили його у хаті, то довго трусили бабусю, аби зізналась, де сховався радянський вояка. Крім того випадку, нові окупанти не проявляли агресію: прийшли тією ж дорогою, що й «перші совіти», так само на конях, на возах, на роверах, а ще з гарматами, якими тут же збили радянський літак неподалік Лаврова. «Були веселі, розмовляли з нами, заходили в хату, пили воду, - згадує пан Кость. - Не грабували і поводились культурно. А рівчаками тим часом утікали радянські солдати. Та ще два тижні по тому, як німці пішли вперед, чути було далеко гуркіт гармат десь на заході - то прикордонники далі відбивались».

Колишнє приміщення медичного училища

Медучилище старіше за офіційну дату

 

Повернувшись до Луцька, замість хати родина побачила попелище. Уся вулиця на місці теперішнього драмтеатру згоріла - знищили її не німецькі бомби, а радянська ар­тилерійська частина, що лупила по місту з ківерцівського лісу. Жар був такий, що полум'я перекинулось на будинки інших вулиць. Поселились разом із сусідами у порожню квартиру втікача, -заступника начальника НКВД Бромберга, що попередніх господарів за одну ніч вислав на Сибір. За якийсь час сусід пішов працювати у поліцію, і йому знадобилась ще одна кімната, тож сім'ї Кравчуків довелось шукати іншого помешкання.

У приміщенні польського воєводства, а потім НКВД німці відкрили безоплатну українську гімназію (зараз юнацька бібліотека біля Свято-Троїцького собору), і Костянтин пішов доучуватись у ній. Втім, національні настрої у навчальному закладі не сподобались окупан­там, і в новому 42-му році його закрили. Попри те, у місті витав дух загального підйому: було організовано «Українську домівку», запрацював український театр із багатим класичним репертуаром, друкувалась українська газета «Наше слово», відкривались численні крамниці, ресторани й книгарні, зокрема, подруга сестри відкрила книжковий магазин у будинку, що на розі Кривого Валу і вулиці Лесі Українки (зараз тут банк). На заклик патріо­та, колишнього вчителя Дядьо, сестра, як і інші освічені дівчата, поїхала вчителювати у село Городище. Лучани відвідували єдиний кінотеатр (колишній «Батьківщина») на П'ятницькій гірці, який почали зводити за поляків, за­кінчили при радянській владі, а відкрили німці.

- Фільми демонстрували дуже цікаві, наприклад, кіно­ хроніка із фронтових подій, художні і трофейні, причому на балконі сиділи німці, а вже у партері розміщувалась решта глядачів,- пригадує пан Кость. - Мама вже не шила, а торгувала, міняла речі і таємно передавала продукти євреям у гетто, яке було влаштовано відразу за Базиліанським мостом по правий бік від вулиці Крульови Ядвіги (зараз Кафедральної) аж до Стиру. Туди німці зігнали понад 18 тисяч осіб, а ще перед тим близько 5 тисяч євреїв вивезли на Сибір «совєти». Неподалік від
мосту на воротах стояла єврейська поліція: з кийками у голубих мундирах і не випускала нікого. Я був свідком, як звідти у 1942 році вивозили людей у вантажних машинах по вулиці Ковельській. Пізніше ми чули стрілянину десь далеко - то їх вбивали у лісочку біля цукрового заводу.
Проте не всі там загинули. Німці відокремили спеціалістів-євреїв, які вміли щось виготовляти, наприклад, меблі, ювелірні прикраси, і поселили за колючим дротом
у двоповерховий будинок (на цьому місці нині «Гранд-Волинь»). Там вони працювали, і я бачив, як там же їх розстріляли у 1943 році.

Взимку магістрат Луцька (був розміщений у нинішньо­му корпусі прокуратури на вулиці Винниченка) викликав хлопців-гімназистів та скерував на вокзал розвантажувати дрова. Праця була непосильна, Костянтин обморозив руку і мусив звернутися до поліклініки (зараз банк навпроти ЗОШ №1). Власне, завдяки цій травмі відбулось знайомство з українцем-лікарем на прізвище Омельчук, який відіграв визначальну роль у виборі професії юнака та пізніше ще вирятував Костянтина від роботи в Німеччині, виписавши довідку про хворе серце. До слова, у час окупації багато молоді було вивезено з Луцька, місцем же відправлення слугував пивзавод Шнайдера на вулиці Ковельській, який німці перетворили на спиртзавод. Очевидно, пан Омельчук був непересічною особистістю, бо за його ініціативою і під його керівництвом у Луцьку було організоване перше медичне училище, куди набирали всіх охочих вивчитися на провізорів, медсестер і зубних техніків. Розмістився заклад у двоповерховому приміщенні ще однієї єврейської гміни (дім зберігся на вулиці Романюка). Там Костянтин вивчився «на дантиста», і був запрошений на практику до німецької «цанстацьйон» (зубної станції) навпроти гімназії (університету на вулиці Винниченка), де набирався доброго досвіду від стоматологів із Берліна й Відня



1942р. Молоді підпільники ОУН: Жуковський, Кравчук, Новосад
 Через 70 років Констянтин Кравчук на тому ж місці

 

Луцьке підпілля таки існувало! Але яке?

Власне, коли до «цанстацьйон» завітав переляканий лікар з Олики, Костянтин Кравчук вперше зачув про активні дії червоного партизан­ського руху - в новорічну ніч 1944 року партизани напали на місцевий гарнізон у селищі, тож німці, хто як міг, утікали до Луцька. Однак при­сутність у нашому місті чужинців угадувалась всі ті роки окупації, і то як! Костянтин Юліанович розповів пригоду, коли раз,.йдучи по вулиці, почув від незнайомця: «Слиш, парень, пойдьом со мной к девкам». Дива­куватий чолов'яга настрашив хлопця, тож Костянтин утік у найближчий дім. Що б то означало, розтовкмачили досвідчені люди: на розі вулиць Набережної і Яровині біля бази досі стоїть дім, де жили дружини радян­ських командирів. Не евакуювалися жінки з невідомих причин. Одна з них, Юля Ямришко, спільно зі своєю сестрою і подругами (серед них була й Паша Савельєва) створили там «місце зустрічей», куди заходили і німці, і місцеві чоловіки. Кого з парубків вдавалося привабити, того пізніше відправляли до червоних партизан у помічники.

 -Мене то вони не піймали, а от зловили таким чином мого одноклас­ника, - далі веде мову пан Костянтин. - Він потім розповідав мені, як йому одягнули мішок на голову, вивели за місто і передали у партизан­ський загін. По війні ця Юля Ямришко, з якою я був знайомий, хвали­лась, що вона разом із сестрою та Пашею Савельєвою були підпільниками-партизанами. За Пашу я тільки чув, що вона була легкої поведінки.
Щодо якихось її подвигів важко сказати, вона ж із німцями тягалась...Пізніше нова влада все те перевела на героїзм і вигадане катування.
Цей «клуб» нічим не шкодив німцям. Просто ті жінки мали зв'язок із партизанами і могли передавати їм якусь інформацію. Я знав одно­го партизана, Михайла Кондрашова, то, за його
словами, він жодної до­помоги не відчував.

  У той же час у місті ді­яло не зрозуміле хлопцю націоналістичне підпілля. Гортаючи сучасне ви­дання Володимира Засєкіна і Миколи Коца «Схрони-бункери Во­лині», Костянтин Юліа­нович натрапив на опис вбитого енкаведистами провідника ОУН-УПА на псевдо «Чупринка», в якому впізнав знайомого Миколу Миронюка.

  -Цей чоловік на по­чатку війни відкрив на центральній вулиці (тепер Лесі Українки) магазинчик, де торгував соком, каже пан Костянтин.

 -Він мене мило приймав, запрошував на картоплю (готував її дуже смачно). І я, коли бував у нього, бачив, що збирались там одні лише чоловіки, але горілки не пили, а тільки вели розмови та часом гра­ли на інструментах. Для мене вони були не зрозумілі. Ще  один момент: серед них був і покійний Микола Волох, про якого написано, що він - секретар підпільного обкому комсомолу. Як він міг бути і комсомольцем, і входити у групу ОУН, я не знаю. Ще ж, за розпорядженням Миронюка, він нам, десятьом хлопцям, роздав по пачці антинімецьких листівок, щоб їх ми розклеїли у місті. При­гадую, після повернення до Луцька через роки ми на вулиці побачилися, і він, секретар обкому комсомолу, занімів, нічого не сказав. І я промовчав та подумав: тепер треба чекати, що за мною прийдуть. Але все минулося, і лише над його могилою я наважився заявити - чи відомо, що він був членом ОУН? Мені заперечили - не може бути такого, він комуніст! Але я отримував із його рук націоналістичні листівки!

Але вернусь до Миколи Миронюка. Раптово він щез, натомість від нього прийшла до мене додому кульгава дівчина з кошиком і сказала, що я маю піти до певної хати та забрати з-під ґанку літературу. Я так і зробив. Пізніше час від часу вона приходила, аби я купив та передав різні побутові речі, продукти, які виписував Волох. Куди воно все йшло, я не знаю. Я точно не впевнений, чи Микола Миронюк є «Чупринкою», але за описом деталей, думаю, це - він. Одного разу дівчина переказала від нього, що я маю прийняти вдома групу диверсантів. Я боявся більше мами, ніж тих диверсантів, та вона сказала: «Сину, роби що хочеш». Прийшло двоє чоловіків 30-40 років, жили в нас тиждень, при мені нічого не говорили. Я лише знав, що вони чекають, коли привезуть вибухівку, бо їхнім зав­данням було підірвати стіну тюрми у Луцьку. Але матеріали не прийшли, тому вони сказали: «Все, більше чекати не можна, виведи нас за місто». Я через те спізнився на роботу, і німці на мене накинулись, що я, мовляв, партизан, вночі ходжу стріляти. Мене взяв такий страх! Але заступився лікар-австріяк, і скінчилась та історія для мене благополучно.

У 1944-му, коли німці почали пакувати речі, я потрохи з їхніх ящиків собі забирав інструменти. Так назбирав речей на добру амбулаторію. Дівчина-зв'язкова передала мені наказ прийти в хату Андрія Сивого на околицю села Боратин (а я мав евакуюватися із німецьким госпіталем) у ніч на 1 лютого, водночас прийшов віз і вивіз туди зібране медичне устаткування. У Боратині мене зустрів сам Микола Миронюк у гарному мундирі з тризубом на ґудзиках. Поговорив трохи зі мною, мовив господині, щоб мене переночувала. А на ранок чую, як прийшли люди і питали, що робити зі зброєю, яку залишили десь німці. Він дав наказ забрати її, а мені водночас сказав вернутися додому.

Будинок підпілля ОУН у Луцьку

 


«ДРУГІ СОВІТИ»

 

Що сталось за час відсутності Костянтина Кравчука у місті, невідомо, тільки в дверях до його будинку зловісно світила велика діра від снаряда. Він і не став заходити. Пішов шукати родину по знайомих. Місто вразило-безлюдне, з розбитими і пограбованими крамницями, поруйнованими будівлями. На щастя, мама і сестра знайшлися, разом вони поселились в
порожній квартирі на вулиці Бойка. Фронт, здавалось, «відкотився», і 12 лютого Костянтин подався до першої міської поліклініки (нині Центр бо­ротьби з ВІЛ-СНІДом) оформлятись на роботу. Однак німці організували контрнаступ і, щоб не потрапити знову до них, парубок пішки добрався до Рівного, прихопивши хлібину з салом. Знайомі хлопці з Луцька прила­штували його спати на вільному письмовому столі у приміщенні місцевого молокозаводу, так протримався кілька днів. Але як настав голод, куди було діватись? Тут з'явилась чутка, що вже ходить поїзд до Ківерців, значить, можна вернутися додому, бо що то є - пройтися звідти до Луцька!

  Певне, ангел-охоронець добре беріг Костянтина, бо він і не знав, що, йдучи дорогою поблизу аеродрому, крокує між двома ворожими позиціями. Усвідомив небезпеку, як звідкілясь вигулькнув «москалик» й тихо двічі наказав: «їді сюда». У радянському розташуванні розпитали, пояснили, пожурили легковажну голову і вказали обхідний шлях. Луцьк зустрів згарищами, забитими дошками дверима їхньої квартири, почорнілим фун­даментом від двоповерхового будинку знайомих на вулиці Рівненській, де могли б сховатись рідні. Стояв і плакав хлопець, подумки ховаючи дорогих людей. Аж підходить якась жінка: «Ніхто тут не загинув, вони в хаті через дорогу». Сім'я вернулась у квар­тиру на теперіш­ню вулицю Бойка, поступово життя ввійшло у мирне русло. Запам'ята­лось п. Костян­тину, як солдати носили офіцеру з воєнкомату, що теж там оселився, невідстояне пиво у відрах із-під со­лярки з пивзаводу і настирливо при­прошували вихилити кухоль: «В армію пойдьош, героєм будеш». Незаба­ром у Луцьку оголосили мобілізацію всіх чоловіків з міста і навколишніх сіл, при тім у випадку відмови пригрозили військовим трибуналом. Коли 23 березня Костянтин з'явився у військкоматі, йому запропонували на вибір польську (за материнським походженням), чеську (від маминих учениць-чешок він добре знав чеську мову) чи радянську армії. «Я подумав мій весь народ іде отут у сіряках, то й я піду з ними»,- пояснює тодішнє рішення співрозмовник. Якби знав, чим то обернеться...

Через загребущість командира - під конвой

Завезли майже 3 тисячі наших хлопців у телячих вагонах під конвоєм до Брянська, звідти до міста Бєжица (у 1946 році з них повернулося лише 18 - про це таємно розповів потім писар військкомату). У запасному 66-му стрілецькому полку колишнього харцера навіть призначили командиром відділення кулеметної роти, та на свою біду перед відправленням на фронт позичив він командиру взводу красивий срібний портсигар, коли той ішов до дівчат. Офіцеру не хотілось віддавати дорогу річ, тож він по­дав прізвище Кравчука у списки «неблагонадійних». В один момент без будь-яких пояснень усіх таких нещасливців зібрали в табір під колючий дріт з вишками. Вибравши слушний момент, Костянтин тихцем у параші знищив усі свої документи, що отримав при німцях у Луцьку, - закордонний паспорт на німецькій та російській мові, диплом медучилища з тризубом і свастикою, все, що там було у кишенях. Люди розуміли, що приречені, тим паче, що перед полками показово розстріляли якогось бідолаху, бо він мовляв, «син кулака, бил в плєну і Родіна его наказиваєт». Поки в'язні каторжно працювали на вагонобудівному заводі, контррозвідка «СМЕРШ» писала томи справ на кожного. На доциті хлопець добродушно признався, де вчився, яких мав знайомих й за ту чесність розплатився вивезенням у новий табір.

- Майже 5 днів нас везли у Подольськ у вагонах із забитими березовими полінами вікнами, три сухих рибини дали без питва, так що ми вже вмирали від спраги, - голос п. Костянтина тремтить від болючих спогадів. - Нарешті стали, вишикували нас, один наважився тікати і тут же його вбивають. За­вели на «посьолок Южний» і призначили мене, як медика, «старшим по вошах», тобто я оглядав полонених. Жив уже.не в бараці, а в медчастині, і запам'яталось, як одного разу хлопчина вкрав на кухні відро каламутної баланди з кропиви, заніс до мене і ми порівну черпали по казанчику, сте­жачи, щоб хто з нас не скуштував більше. Отоді я нарешті наївся.

Через кілька місяців приїхав працівник із центрального табірного управ­ління розпитатися, який-то медик з Кравчука. Сподобався своїми розум­ними відповідями в'язень, тож йому довірили роботу в зубному кабінеті. Умови були кращі, принаймні у лабораторії санчастини він міг уже спати на матраці. Звістка про перемогу в 45-му році абсолютно не вплинула на долю в'язнів, більше надії дарувала чутка, що заведені на них справи десь пропали у дорозі. Контррозвідка знову почала викликати полонених, ну й навчений гірким досвідом Костянтин виклав смершівцям свою історію по-новому, оминаючи дані про навчання і про знайомих під час окупації. Ще тут підвернувся випадок: на прийом прийшов військовий прокурор, і йому доповіли, що ось тут карається ні в чому невинний хлопчина. За кіль­ка тижнів на радість всіх колег-полонених «розконвоювали» Костянтина Кравчука, відновили його офіцерський чин, ще й чи то помилково, чи як компенсацію зарахували у штат НКВД(!). Між іншим, посвідка органі­зації, котру всі боялися, допомогла колишньому в'язню спокійно ходити по Москві. Хотів було й на Красну площу до Кремля вийти, та зупинився - інтуїція підказувала, що досить випробовувати долю. Тоді ще собі сказав: «Ну Москва, ти мені заплатиш за знущання».

ІЗ ПРИМУСОВОГО ВИРІЮ - ДОДОМУ

І столиця «заплатила» йому в 50-х роках, як каже Костянтин Юліанович, доброю освітою у престиж­ному медичному стоматологічному інституті. А тоді, у 1946 році, спершу мусив відробити у військкоматі Проскурова (місто Хмельницький), аж поки нарешті опинився в Луцьку.-Тут ще раз закінчив школу (цього разу вечірню), працював у поліклініці та військовому госпіталі. Після московської освіти Костянтина Юліановича скерували у Казахстан, де він швидко став іме­нитим хірургом, виконуючи щелепно-зубні пластичні операції. Йому пропонували будь-які блага, включно з квартирою та машиною, тільки б залишився, але туга за батьківщиною не давала спокою, тож після 3-х років необхідного відробітку вкотре повернувся до рідного міста, «прихопивши» дружину-українку (віднайшов п у Караганді).

  А що ж відбувалось у Луцьку тим часом? Сестра вийшла заміж та виїхала у Білу Церкву. Житло у мами на вулиці Бойка забрали - якийсь офіцер попросився на квартиру, а тоді пішов у міську раду переписати житло на себе, заявивши з залізною логікою: «її син був у бандерівцях. А як ні, то покажіть документ, що він не був у бандерівцях». Бідну матір вигнали на вулицю, доб­ре, що знайомий прилаштував її сторожувати у школі на Вишкові, там вона й мешкала в сторожці. Приїзд сина у 1961 році, певна річ, змінив ситуацію: родина винайняла нову оселю, життя налагодилося, Костянтин Юліанович став працювати в обласній лікарні, викладав  у медучилищі, робив операції на виїздах у райони, а в 1968 році ініціював створення відділення щелепно – лицьової хірургії в головному закладі охорони здоров`я Волині. З 1999 року вийшов на пенсію, втім досі до нього звертаються колеги за порадою або ж просять про консультацію прості лучани. Має двох синів - Андрія та Юрія, молодший з них також присвятив себе медицині. Обравши фах психотерапевта.

- Я багато працював над собою, - підсумовує пан Костянтин. - Чи не щороку я їздив у якусь клініку, щоб оволодіти тим чи іншим методом лікування певного захворювання. Зокрема, кілька разів був у провідних медичних закладах Ленінграда, Києва, Одеси, Харко­ва, виїжджав на курси підвищення кваліфікації. Так прийшла популярність. Якось мене запрошували на ювілей медучилища, і я розповідав, ще заклад засно­вано ще при німцях, але доказати не зміг - документи  бо знищені.

Про Луцьк уже написано купу цікавих книг, але щоразу інакше сприймаєш рідне місто, відкриваєш щось нове у його минувшині, коли починають оповідь свідки тодій. Сподіваємось, що за оповіддю Петра Юліановича Кравчука інші старожили впізнають Луцьк 20-х - 40-х років та поділяться з газетою ще своїми споминами.

 

Коментарі


  • 0
    Oleg Kratt

    09.04.2015 14:00

    Життя прожити - не поле перейти... Луцьк і мені рідне місто, хоч жив я там не так довго... Прочитав, ніби прожив весь цей час поруч.... Дякую.

Залиште своє повідомлення




Календар

Вересень 2019
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Серпень   Жовтень »
      
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
      

Історичні дати

Сьогодні: Гітлерівці спалили село Кортеліси нині Ратнівського району та розтріляли 2875 жителів 77 років

Відео-архів

© 2013. Всі матеріали на сайті належать автору і охороняються законом про авторські права.