×

Вхід на сайт


×

Реєстрація на сайті


Нариси

Коментарів: 0

Опубліковано: 14.04.2018 20:57

Патріоти сьогодення. Як ними стають?

 

  Максиму Новицькому – 28 років. Зараз він лучанин. Але родом з Ковеля, вчився і жив у Києві. Був аполітичним. І напевне таким же залишився. Але вибухнув Майдан. І життя перевернулось, як у багатьох тоді молодих людей. Нині він навчає юнацтво любити, цінувати і захищати Україну, як провідник громадської організації «Сокіл. Волинь».

  – Вищу освіту я здобував з 2010-го року у Київському інституті культури і мистецтв (де ректор – Михайло Поплавський) за спеціальністю «менеджер з туризму» заочно, а працював у «Приватбанку», - розповідає Максим. – Під час Революції гідності я звільнився, бо не міг поєднувати роботу з участю у тодішніх подіях. У мене завжди було тяжіння до українських традицій, до справжньої свободи народу, і революція дала мені зрозуміти, що я саме потрібний на Майдані. Переїхав я жити у столицю ще у 2012-му році, а до того у Ковелі не раз у гурті друзів спілкувались  про історію України, про те, що відбувається в державі. Ми були юними і не вважали, що належати до якоїсь партії – це за щось боротися. Моя громадянська позиція проявилась в день, коли Київ засипало снігом. Весь транспорт три дні стояв, я сам став заручником ситуації, добирався додому з роботи лише пів на другу ночі. Люди ввечері йшли пішки, водії з джипами навіть декого підбирали, що було дивно. Наступного дня я закликав друзів Володимира Назаренка (тепер це член «Сокола») і Миколу Шила (він зараз громадський активіст), а вони дали клич по соціальних мережах розчистити дороги до лікарень та дитячих поліклінік. Пам’ятаю, ледве дійшов (громадський транспорт паралізувало) до Інституту серця, активісти з «Свободи» знайшли лопати і тоді я вперше відчув, що можу робити щось корисне для суспільства. Ми розчистили тоді також дитячу поліклініку в Солом’янському районі Києві – всіх схвилювала трагедія смерті малої дитини, до якої не могли виїхати лікарі. Тож ми надавали «першу допомогу» швидкій допомозі.

                                                              Історія очима свідка

  Насправді Майдан розпочався, як я вважаю, 24 листопада. Коли Янукович відмовився підписувати Асоціацію з ЄС, люди поділились на 2 табори – політичну опозицію до діючого Президента і студентів (там же й був Мустафа Наєм), які танцювали і думали, що таким чином зможуть вплинути на політику. Я не належав до будь-якої партії, і разом зі знайомими після снігопаду хлопцями долучився до людей на Європейській площі, щоб піти на мирний мітинг під Кабміном. Отоді ми зіштовхнулися з «тітушками», яких захищав «Беркут». З цього моменту для нас почався Майдан. З Маріїнського парку на спускалися молодики і не зовсім молоді чоловіки, по чиїх руках і пальцях було видно їхнє кримінальне минуле. Вони почали провокувати людей, штовхатися, відтісняти, витягували біти і газові балончики, а позаду них стояли «беркутівці». Утворилися «гойдалки» в один-другий бік. У тому конфлікті громади вперше я отримав стусанів від правоохоронних органів й «тітушок». Зрозумів тоді, що не все так просто закінчиться. 31-го листопада розігнали студентів, а на 1 грудня ми вийшли на протест, долучаючись до членів «Сокола» і відомої зараз у Києві організації «С-14». Одночасно почали в КМДА і Будинку профспілок облаштовувати житло, розуміючи,  що коли не затримати людей на майдані Незалежності, то вони просто розійдуться. Вразив тоді оцей дух братерства зовсім незнайомих людей з різними поглядами на життя і різним віросповіданням. Майдан об’єднав усіх  проти зла. Це було наче зародження нації. І рушійною силою стала молодь від 16 до 25 років, яка стояла до кінця, забезпечувала охорону, порядок, проживання.  Я вступив у 3-тю сотню ім. Петра Сагайдачного, де була молодь, а опікувалась нею «свободівська» структура. Тому що ми знаходились в КМДА, яка знаходилась під контролем ВО «Свобода». Мама у Ковелі мене абсолютно підтримувала, і хоч хвилювалась, але казала – була би молодша, приїхала сама. Вона народилась в Архангельську, та любить Україну, мабуть, більше, ніж декотрі українці. З Волині прибув до мене менший брат, який також вступив у нашу сотню і чергував в основному на кухні. Переживала сильно дружина (я на той час був уже одружений і мав кількамісячну доньку), бо я міг піти на тиждень, телефонував раз на 2 дні, позаяк дзвінки правоохоронні органи пеленгували, вираховували. І я намагався добиратись додому не одним транспорт, а змінюючи 2-3 маршрутки, щоб заплутати сліди. Активістів тоді переслідували, особливо хто дзвонив з Майдану по Києву. Жила моя сім’я на ті заощадження, які мав з роботи у банку. Із першими вбивствами на Майдані та досвідом протистояння з «Беркутом» прийшло усвідомлення, що нас можуть закатувати. Після Нового року я сказав дружині: «Будь-що зі мною стається, ти маєш виїжджати звідси, щоб уникнути репресій». Адресу Канадського посольства ми знали. Не думаю, щоб до родичів на Волині каральні органи добралися, але от на ближніх могли б чинити тиск. І насправді так було. Після спроби повалення пам’ятника Леніна, де мене помітили,  мою квартиру мав штурмувати спецпідрозділ, як це не парадоксально нині звучить, під назвою «Сокіл».

 

                                                              Визначальні моменти Майдану

  - Це було хаотично сплановано. Якраз я на той час чергував у Київській міській адміністрації, ми мінялись в охороні, я сів уже за стіл президії записувати добровольців та волонтерів, хто хотів чимось допомогти. Аж тут почулось  – «йдуть валити Леніна». Ми пішли. Насправді організатори акції трохи «обламалися»: вони взяли лише один трос без будь-якої техніки і намагались через дерево скинути пам’ятник. Збіглось багато міліції, потім виявилось, що вона тягнула час, аби під’їхав «Беркут». Тоді, мабуть, вперше майданівці перемогли беркутівців - ми їх фактично розбили вщент. А через день я повертався додому о 4-ій ранку. У мене була висока температура і сильна втома, але дружина дуже просила піти з нею у поліклініку, аби зробити щеплення дитині. І от вже вертаючись з дитиною у візочку, я вирішив трішки прогулятись, а дружина тим часом пішла за покупками. Наш будинок має великий двір; підходячи туди, я побачив спецпризначенця з автоматом, у бронежилеті та в касці, який стоїть у мене на балконі (у нас перший поверх) і заглядає у вікна. Дружина, яка приїхала раніше, виходила з двора з пакетами і рукою подала знак, аби сховався. Я зрозумів, що до неї треба прислухатись (фактично вона і дитя мене врятували тоді) і розвернувся з візочком геть. Вона підійшла і каже: «Повен двір машин, у під’їзді чується гуркіт ніг, тебе шукають». Чому не взяли штурмом квартиру? Напевне, через те, що це офіцерський будинок Міністерства оборони, тому не наважились вломитись. Подзвонив я другові з Майдану, який був помічником народного депутата від «Свободи» Ігоря Швайки, що потрібна допомога, бо незрозумілі речі кояться. Але він не допоміг. Розповів, що штурмують оселі активістів по всьому Києві, ніхто мені на поміч не прийде, краще мені повернутись на Майдан або їхати на Волинь. Дружина також просила, щоб я «відсидівся» на Волині у батьків і я її послухав. А через кілька днів Леніна в столиці повалили. Я був неймовірно розчарований, що це сталось без мене! Кинув усе, купив перший квиток і поїхав у Київ. Признаюсь, дружині прибріхував, коли дзвонила і питала, де я – казав, що на Волині, а насправді тиждень як перебував на Майдані. За півтора тижні прийшов додому хворий з температурою під 40, тому що прибув легко одягнутий і в кросівках. За Київрадою ми будували барикаду, бо ходили чутки про штурм. А холодно було тоді – сніг, мороз, відлига – і та сира погода мене «вхопила». Так я ходив на Майдан, а вже в лютому, коли здавав сесію в інституті (це вже останній курс), почалися розстріли. Пригадую, якраз тривають екзамени, а поведінка викладачів не зрозуміла. Більшість з них виступало за Майдан, хоча сам ректор Михайло Поплавський був проти, можливо, через вплив адмінресурсу. На студентів, які ходили на Майдан, чинився тиск. Я ж певною мірою свою участь у подіях утаємничував, нікому не вихвалявся. І от 18 лютого, пам’ятаю, повз інституту мчали карети швидких, міліцейські машини; ні до кого з хлопців не можу додзвонитись; не розумію, що робиться. Приблизно о 8-ій вечора добрався додому, дружина в сльозах відчиняє двері, у неї істерика: «Де ти був?!». – «Здавав екзамени», - дивуюсь. - «А ти бачив, що твориться?». Вмикаємо 5-ий канал, там транслюють оці розстріли, розгін, вогонь... Дружина мене стримує, але я лечу на зупинку (ми жили біля аеропорту), але громадський транспорт не пустили на рейси, таксисти відмовляють: «Ми не самогубці, ніхто туди не поїде». На Майдан цього дня я не потрапляю, 19-го лютого нарешті додзвонююсь до своїх друзів, які вціліли. Кажуть мені: «Наша сотня розбита». Вибираються з того пекла, хто куди. Один каже, що шукає схрону під Києвом і колотить «коктейль Молотова». З іншим зустрівся ввечері – він був колосально побитий. Каже: «Це кінець. Йдемо у партизанську війну». Ніхто не вірив, що вистоїмо. Вийшов на зв’язок друг, який був помічником депутата, Сергій Савич. Він до кінця залишався на Майдані та повідомив: «Тут вже більш менш спокійно, підходьте». Це було 20 лютого. Видовище жахливе, люди деморалізовані, виснажені, у сажі, з розбитими головами, у подертому одязі. Сергій настілки виглядав подавленим, бо як  медик, надавав допомогу пораненим, у нього на руках помер майданівець з Небесної Сотні, якому прострелили груди. Пізніше ми проаналізували: снайпери спочатку стріляли, ранячи в ногу  одного; хто до нього біг на поміч, того били на смерть, а далі добивали першого. Мої два друга Олег і Віктор з Ковеля якраз пережили цей розстріл, я за них найбільше хвилювався, бо з ними не було зв’язку. Зустрілися нарешті в КМДА. Розповідали хлопці: «Коли ми зрозуміли, що, мабуть, це  вже кінець, почувся гуркіт, тупотіння ніг. Обертаємось – а це йдуть молоді люди. Автобуси Тернопільської і Львівської сотень прорвалися і якраз поміняли нас на барикадах».

                                                             Зворотний бік медалі

  - Кого тільки ми не зустрічали на Майдані! Звичайно, влада направляла туди так званих «тихарів», тобто розвідників з числа міліціонерів чи есбеушників. Приходили їсти навіть «тітушки», бо їх на Антимайдані не годували. От коли такого  вираховували, одразу викидали за межі Майдану. Різні серед них люди траплялись. От насправді Вадим Тітушко, від прізвища якого пішла назва таких суспільних елементів, на Майдані допомагав, рубав дрова. А ті хлопці та чоловіки були, по-перше, не далекоглядні; по-друге, серед них багато «сиділо» і тому залежало від дільничного міліціонера. У їхнє товариство також потрапляли наркомани. А спортсмени - учасники розгонів залежали від своїх спонсорів, як правило, членів Партії регіонів. На 95% їм було все одно, декотрі ж при розмові кивали головою, але відповідали: «Ми нічого не можемо вдіяти». Приходили ще бомжі, адже можна було у нас  погрітися, поїсти. Але тільки проносилась чутка, що Майдан розганятимуть, їх одразу вітром здувало. Зі справжніх майданівців зустрічалися люди різних релігійних поглядів. Приїжджали з Росії, гадаючи, що тут казна-що робиться. А потім самі ставали на барикади. Їх було не багато, причому це росіяни з Сибіру, швидше за все, етнічні українці. Мушу підкреслити присутність афганців – вони дійсно багато в чому вплинули на Майдан, будували правильно барикади, вчили самооборони. Також приходили офіцери Збройних Сил України, цікавились, допомагали, підказували. Пам’ятаю, як стояв 1 грудня в охороні у Будинку профспілок, де ще було організовано на другому поверсі медіа-центр, повз мене йшли і Сергій Положинський, і Руслана, і теперішній Президент просто без охорони, і Святослав Вакарчук, і ще багато відомих людей, політиків, журналістів з різних країн. Ну, і ще на Майдані були такі персонажі, як-от зараз народний депутат Гаврилюк. Цьому диваку дали притулок козаки, ставлячи умову, що він прибиратиме, а натомість його годуватимуть. Ми сміялись з того випадку, який потім показували ЗМІ, що нібито спецпризначенці його роздягнули та побили, а потім він вимагав від них вибачення. До речі, ці хлопці з спецпідрозділу «Ягуар» із Вінниці воювали на Сході, і по-справжньому, а не так, як інші стояли у третій лінії оборони і «збивали» з людей гроші. Але от розкрутили ім’я «козак Гаврилюк - ідол справедливості», він став депутатом. Те ж саме відбулося з Надією Савченко. Та й можна згадати про Мустафу Найєма та Сергія Лещенка, які до Майдану кричало про одне, а опісля стали великими «політиками». Як житель Києва, знаю виборчий округ «козака Гаврилюка» - Боярка, Вишневе, Буча, де він обіцяв припинити всі незаконні будівництва. Там стояла його палатка, люди вчащали до нього, як до ідола Майдану. На даний момент територія забудовується, а він нічого не вирішує. Люди ще простодушні. Наша нація тільки зараз формується, як державна. 

                                                              Після бурі революції

  Майдан закінчився перемогою і певними надіями на зміни в суспільстві, коли 21 лютого показали відео втечі Януковича. З’явилась ейфорія, тепер беремо все у свої руки! Ми поставили собі мету контролювати дії нової влади, аби вона не стала знову тиранією. В колишньому офісі регіоналів облаштували приймальну для громадян, почали звільняти КМДА і Будинок профспілок, відновлювати життя у Києві. Кожен думав про роботу і своє місце у суспільстві. Хоч наша сотня була розбита, але залишився її осколок, і ми сподівались, що й малою кількістю молодих людей зможемо впливати, як громадськість. Представники місцевої влади втікали від розмови з нами, то ми просили депутатів роз’яснити, що і як далі відбуватиметься. На Майдані не було сенсу сидіти, там залишались хіба п’яниці та люди, які невідомо чого хотіли, цим самим дискредитуючи його. Також з’явились «громадські активісти», які прагнули відхопити для себе шматок «крісла». А до нас тим часом почали звертатись кияни з різними проханнями, наприклад, про захист від незаконної забудови, від «пресування» бізнесу криміналітетом тощо. Намагались вирішити питання людей, але зважали на поради деяких пенсіонерів правоохоронних органів не влазити у конфлікти, а шукати порозуміння в діалозі між сторонами. Потім ми збирались у своєму колі, спілкувались, допомагали, кому могли, надалі кожен пішов своїм життєвим шляхом. Я зайнявся сім’єю і новою роботою сантехніка. Зауважу, що після Майдану відчувалась деморалізація через політичну невизначеність, непевну ситуацію з Кримом та незрозумілу вибірковість військкоматів, кого беруть в армію, а кому відмовляють. Я не служив, але ми шукали місце в добровольчих батальйонах. В «Азов», що тільки формувався, не взяли, другові сказали: «Ми беремо чоловіків ростом у 2 метри і вагою у 200 кг». Пропонували йти в «Київ-1», «Київ-2», «Січ», але до міліцейських батальйонів я не мав довіри. Також запрошували стати розвідником. Дружина, яка важко пережила мою участь у Майдані, щодо наміру піти воювати казала у розпачі: «Хочеш – я зберу тобі сумку. Але не уявляю, на кого ти нас кидаєш?». Дитина мала півроку, у Києві було нестабільно. Подумав, що я більше пригоджусь, можливо, як волонтер, зможу виділяти з зарплати гроші на військову форму, продукти, ніж кидати напризволяще сім’ю. Тим паче більшість друзів йшли на фронт холостяками, а одружені вичікували. Адже нормального матеріального забезпечення тоді армія не мала. Дружині була у декреті, вийти на роботу не могла і як би я міг, наприклад, сидіти у розвідці, знаючи, що в Києві нема за що прогодувати мале дитя? Тож я пішов працювати і приглядатися до друзів, які на той момент були  членами «Сокола». Переважно ці хлопці пішли у батальйон «Січ», їх відправили уже в мирний Слов’янськ. Там вони здобули такий сильний авторитет, розігнавши наркоманів, п’яничок та асоціальні елементи і встановивши порядок, що місцеві жителі вийшли на протест, коли батальйон хотіли вивести з міста. Згодом вони воювали на передовій у Пісках,  на околиці Донецького аеропорту і прилеглих селах. Я тоді побачив, що «Сокіл» – та серйозна організація, що дійсно сповідує ідею незалежності держави. Більше про неї розповів друг Іван Косенко, зараз депутат Черкаської міської ради. Коли поділився з ним думкою вернутись на Волинь, він запропонував вступити у «Сокіл» і створити тут осередок. Це серйозніше, ніж «Пласт» і щоб стати членом «Сокола», потрібно пройти певні сходинки. Від початку 2015 року ми  проводили просвітницько-патріотичні заходи у Ковелі – лекції на тему державності та історії, презентації книг, марш з національними прапорами, зустріч з поетом Юрієм Руфом. Наступного року я зібрав друзів, ми вирішили не вигадувати якусь чергову громадську організацію, а в березні створили ВГО «Сокіл. Волинь».

                                                             Так виховується майбутнє нації

  У серпні поїхав я на перший вишкіл у Карпатах, прийняв присягу, отримав шеврон і став повноцінним керівником обласного осередку «соколят». Було не просто, бо ж усі молоді й недосвідчені. В Луцьк я переїхав з сім’єю у грудні 2016-го року, але заходи тут почали ще раніше, зокрема презентації книг за участю поетів-волонтерів Юрія Руфа, Ігоря Бойчука, Ігоря Климовича. Працювати влаштувався в КП «Луцькреклама», паралельно організовував табори в урочищі «Вовчак» для дітей від 15 років з військової тактичної та фізичної підготовки, орієнтування на місцевості, зустрічі з письменниками, навчання у школах, коледжах, спортшколі №2, на історичному факультеті СНУ ім. Лесі Українки. Для всієї області ми підготовили цілу програму ознайомлення зі стрілецькою зброєю, амуніцією сучасного солдата з історичним ракурсом під загальною назвою «Що робити, коли у ваш дім прийде війна». Вчили молодь основам тактичної оборони, включаючи елементи самозахисту. Під час лекцій з практичними заняттями у школах спостерігається парадокс: найбільшу активність проявляють дівчата. І це не тільки у Луцьку, але й по всій Україні. Хлопці лише дивляться на зброю і відходять, це для них наче якась розвага. А школярки хочуть потримати автомат в руках, розібрати й скласти. Їх більше хвилюють події на фронті і цікавляться, як стати військовослужбовцем. Це насторожує і дещо лякає. Бо, зрозуміло, війна не скоро закінчиться, і цим хлопцям доведеться брати участь у боях. А нині їм байдуже, вони не хочуть використати шанс безкоштовно отримати ази, які допоможуть уціліти та перемогти. Це боляче, бо бачиш перед собою потенційні «200»-ті (як називають убитих солдат). На жаль, зараз і в контрактники йдуть не професіонали воювати, а люди з села чи малого міста, де нема роботи, щоб лишень заробляти гроші. Знайомий армійський інструктор розповідав: «Ти їх учиш, а вони байдужі». Потім дивишся воєнну статистику – жахаєшся. Тому навчання молоді дуже потрібне. Принагідно наша ГО «Сокіл» дякує за співпрацю та сприяння начальнику Волинського обласного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою ім. Героїв Небесної Сотні Павлу Боснюку, місцевому осередку «Союзу українок», депутату міської ради Богдану Богоносу, директору школи №3 Віктору Савчуку, де ми проводили до річниці Майдану масштабний семінар для вчителів предмету «Захист Вітчизни», і педагогам Василю Литвицькому (ЗОШ №3) та Леоніду Іванюку (ЗОШ №11), Волинській обласній бібліотеці для юнацтва, яка постійно допомагає організовувати зустрічі з видатними людьми, лекції та перегляд фільмів, дитячо-юнацькому спортивному клубу «Золота рукавичка», що надає нам зал на вулиці Потебні, а також керівництву гімназій №4 і 18, ЗОШ №11, 16,20, НВК №24, педколеджу, СНУ ім. Лесі Українки, ВПУ №6. Зараз двері нам відчиняють і видно, що педагоги мають велике прагнення, аби молодь рухалась вперед.

  Ще до київського снігопаду, який так струсонув душу Максима, друзі звали його «Холодний». Це псевдо взяв собі після прочитання твору Василя Шкляра «Залишенець» на згадку про холодноярівські полки УНР. Ним він гордиться і в «Соколі». Свою місію бачить у вихованні з молоді покоління державників, яке тоді й збудує Україну. Для того має мету отримати ще дві вищі освіти, вивчити кілька іноземних мов, та стати викладачем історії й політології. «Ми збираємо молодь з вулиці, яка не знає куди подіти свою енергію, і скеровуємо у правильному напрямку, - каже Максим. – Державником може бути не обов’язково політик чи міністр, а вчитель у школі, науковець, офіцер, які на своєму місці будує державу».

 

  Ольга ХАРІВ

 

Коментарі

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Залиште своє повідомлення




Календар

Жовтень 2018
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Вересень   Листопад »
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
    

Історичні дати

Сьогодні: помер Михайло Косач, український письменник, учений, брат Лесі Українки 115 років

Відео-архів

© 2013. Всі матеріали на сайті належать автору і охороняються законом про авторські права.