Вхід на сайт


Реєстрація на сайті


Свої новини

Коментарів: 0

Опубліковано: 05.12.2014 21:33  Автор: Всеволод

ВОЛОДИМИР МИСЕЧКО — МУЧЕНИК ЗА УКРАЇНУ

29 грудня 2011 року в нашій газеті під заголовком «Святий отець пішов на смерть за Україну» було опубліковано розповідь про священика тоді Української автокефальної православної церкви, колишнього настоятеля Свято-Вознесенського храму в Горохові, що нині належить до УПЦ Київського патріархату, благочинного протоієрея і українського патріота Володимира Мисечка, якого в жовтні 1943-ого розстріляли в Рівному гітлерівці за відмову співпрацювати з ними. Ішлося у цій публікації і про те, що громада вірян Свято-Вознесенського храму в Горохові з ініціативи його настоятеля благочинного Горохівського благочиння УПЦ КП митрофорного протоієрея Андрія Сидора найближчим часом планує встановити на своєму храмі меморіальну дошку (її, до речі, вже виготовлено) на вшанування світлої пам'яті протоієрея Володимира Мисечка. Як і про те, що УПЦ Московського патріархату, будуючи в Україні так званий «русский мир», причислила отця Володимира до ряду «новомучеников и исповедников Русской православной церкви ХХ века»
     
     Петро БОЯРЧУК

Один із відгуків на цю публікацію принесла мені пошта в Горохів аж із Пряшева, що у Словаччині, від доньки отця Володимира Олени Мисечко-Копчак (Гелени Копчакової). «Дістала вашу щиру статтю в «Волині», котру мені переслали з України, — йдеться в листі пані Олени. — Велика шана та безмежна вдячність вам і вашій газеті за пам'ять, за повернення гіркої історії багатостраждальної України і героїв Волинської землі — духовенства, мирян. Воскресли в пам'яті щасливі дитячі роки, перемішані з гіркотою, нещастям, розпачем. Стаття мене дуже потішила. Але поряд із почуттями радості від того, що Церква Господня запам'ятала та оцінила страждання людини, відданої служінню Богу, вона засмутила і навіть розгнівала мене за причислення мого найдорожчого батька — протоієрея Володимира Мисечка — до новомучеників Російської православної церкви. Так, отець Володимир закінчив 27.08.1927 року Волинську духовну семінарію в Кременці. Але зроблений російською мовою напис на фотографії її випускників свідчить лише про те, що у своїй більшості православ'я було русифіковане, бо тодішня польська влада не дозволяла навчання українською в семінарії. Проте рукоположений у священики мій татко був того ж 1927 року в Почаївській лаврі архієпископом Діонісієм (Валединським)».
     Що Володимир Мисечко на час його страти належав до Російської православної церкви, а саме це мало би бути підставою для причислення до ряду її «новомучеников и исповедников», змушує засумніватися навіть згадка імені Діонісія (Валединського). Адже ідеться про духовну особу, котра в січні 1919 року була учасником Першого Святого синоду Української автокефальної православної церкви, стояла біля витоків відродження УАПЦ, що його проголошено у травні року 1920, і була прихильником саме цієї церкви, яку пізніше й очолювала. «Українська православна церква є автокефальною, ніякому духовному урядові інших православних церков не підлегла і сама порядкує своїм духовним життям за провідництвом Святого Духа», — так ішлося про її статус у рішенні першого Всеукраїнського церковного собору, що відбувся у жовтні 1921 року в Києві. А що з розгромом Української Народної Республіки Західна Україна опинилася від того року під Польщею, то тільки це і врятувало місцеве духовенство та вірних УАПЦ від нещадних репресій і нищення, здійснених у 1930 — 1937 роках силами НКВС у підсовєцькій Україні. Тим часом від березня 1923 року недавній архієпископ Волинський і Кременецький та глава Польської православної церкви (таку офіційну назву отримала вона тоді від польського уряду) Діонісій стає митрополитом Варшавським Холмським і всієї Православної церкви в Польщі, а також священноархімандритом Почаївської Успенської лаври. Тож сан священика надав він Мисечкові, перебуваючи у цьому становищі.
     З початком Другої світової війни митрополит Діонісій був у Варшаві і після нападу гітлерівської Німеччини на СРСР та розмежування загарбаних нею територій опинився на теренах, названих «дистриктом «Галичина», звідки в'їзд на Волинь, як і в так званий «рейхскомісаріат «Україна» в цілому, гітлерівська окупаційна влада йому заборонила. Тому в серпні 1941 року тимчасово правлячим єпископом Луцької єпархії УАПЦ він призначив архієпископа Луцького і Ковельського Полікарпа Сікорського. І в серпні того ж року в Почаєві відбувся таємний єпископський собор чотирьох ієрархів, які утворили на окупованій території Західної України адміністративно зорієнтовану на Московську патріархію Автономну православну церкву, обравши її очільником архієпископа Олексія Громадського. Чи не правда, ситуація чимось схожа на ту, що виникла у нас із розпадом СРСР, коли одні церковнослужителі, уболіваючи за становлення і розвиток державної незалежності України, взялися до створення Української помісної православної церкви з престолом у Києві, тоді як інші усе ще тягнуть до Москви? Та вельми прикметним на цьому тлі виглядає те, що вже у 1942 році гітлерівські окупанти, наче копіюючи сталінський НКВС, взялися до переслідувань УАПЦ і багатьох її служителів. Виключно через те, що відстоювали українські національні інтереси і підтримували українську незалежницьку ідею. Тим часом зорієнтована на Москву АПЦ, почувалася під окупаційною владою порівняно вільніше.
     Про роль і місце світлої пам'яті Володимира Мисечка в тій далеко не простій ситуації говорять факти, частково наведені у статті «Святий отець пішов на смерть за Україну». І за Польщі, коли влада дивилась на українську мову, як на «єнзик рускі», а офіційна Росія зневажливо називала її «наречием», і з приходом червоних, а потім коричневих, служби Господні він правив виключно українською мовою. Відтак виховував до неї синівську повагу своїх мирян, а насамперед — української молоді, котрій, зауважила у листі пані Олена Копчак, «ні одна влада, ні одні завойовники не давали вільно розвиватись». І саме таке ставлення отця Володимира до української мови говорить найперше про те, що бути «исповедником Русской православной церкви ХХ века», яка і донедавна втовкмачувала в голови українців, що мова їхня є неканонічною, він не міг. А що в Рівному, куди церковні ієрархи перевели його з Горохова, аби врятувати від переслідувань гітлерівської окупаційної влади, служби Господні правив протоієрей Володимир при владиці Полікарпові (Сікорському), майбутньому першоієрархові УАПЦ в діаспорі, є цьому ще одним підтвердженням. Залишається хіба згадати слова із телефонного відгуку на мою статтю лучанина Миколи Васильчука, котрий у розмові зі мною запитав: «Хіба ж не відомо, що Російська православна церква, як і Росія, без історії хрещення Руси-України, що її привласнили, своєї глибшої історії просто не мають, а в багатьох випадках і руських та українських подвижників прибирають собі до рук, бо своїх бракує? І хіба нинішнє догідливе для «старшого брата» ставлення деяких українських політиків, в тому числі і «хуторянський» підхід декотрих місцевих, до нинішньої мовної ситуації в Україні, де тепер русифікація розгортається, як ніколи, не є продовженням того ж імперського курсу сусідньої держави? Нас заспокоюють, що на Волині українській мові нічого не загрожує. Мовляв, нас те лихо не стосується, то хай собі спить. Але чомусь забувають, що лихо, доки спить, тільки сили набирається».
     
     На фото Петра БОЯРЧУКА: Меморіальна дошка з образом новомученика Володимира Мисечка.

Коментарі

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Залиште своє повідомлення




Календар

Березень 2024
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Лютий   Квітень »
    
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31

Історичні дати

Сьогодні: Операція «Вісла». Влада комуністичної Польщі за підтримки армії почала примусове виселення українців з їх етнічних територій. Загалом депортували 150 тис. українців. 77 років

Відео-архів

© 2013. Всі матеріали на сайті належать автору і охороняються законом про авторські права.